У Дніпропетровську працюють: Оперний театр, російська та українська драма, два молодіжних, два лялькових, Сімейний театр і Театр одного актора. Тут плідно функціонує Мистецький коледж з театральним відділом; щороку відбувається театральний фестиваль «Січеславна», що поширюється на всю область (Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Павлоград) та приєднує сусідів — Запоріжжя. Цей фестиваль має підрозділ — «Надію Січеславни» — на підтримку театральної молоді. У Дніпропетровську глядач ходить у театр! І не тільки «організовано», але й за власним індивідуальним бажанням. То ж завітаємо і ми з вами бодай у два театри міста — великий і маленький, в Академічний український музично-драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка та Молодіжний театр «Верим!».
ШЕВЧЕНКІВЦІ
Один iз найстаріших в Україні національних драматичних театрів, нащадок Першої держдрами. Завжди відзначався зірковим складом акторів. І сьогодні має талановиту трупу, де яскравих особистостей дійсно багато. Хіба що не завжди вони складаються у виставі в єдність ансамблю...
Вже чимало років головним режисером шевченківців працює Анатолій Канцедайло. Це один iз не багатьох національно свідомих режисерів, який відчуває в українській класичній драматургії невичерпні поклади духовності та вміє віднайти в старих п’єсах і відтворити у виставах сучасними методами вічно актуальні мудрі й влучні думки наших класиків. Так він відкривав В.Винниченка, працюючи в Херсоні, так глибоко зрозумів Карпенка-Карого («Наймичка»), як Набокова в Івано-Франківську. І вже в Дніпропетровську по-новому тлумачив «Хазяїна», «Украдене щастя». Ось і тепер А.Канцедайло поставив маловідому п’єсу М.Кропивницького «Мамаша», яку випустив під назвою «Новосельці».
Сюжетна ситуація, по-суті, сьогоденна. Городяни, що нажили грошенят на малому бізнесі (трактир і овочі) купили хутір з чималим шматком землі та стали «фермерами». Але тепер змушені шукати наймитів, яких визискують, погано годують і зневажають. Заправляє усім «мамаша» сімейства Олімпіада Митрівна (І. Медяник) та викоханий нею в жорстокого бовдура синочок Єлисей (В. Олійник). Батько, чесний трудівник Кузьма Тимофійович, їх тільки дратує своєю «непрактичністю» і тому заважає. То ж син підняв руку на батька і покалічив його до смерті. А кликати лікаря до помираючого родичі відмовляються. Розлючені визиском наймити підпалюють новосельців...
П’єса й справді небездоганна. Головна увага драматурга приділена мамаші та інтригану, волосному писарю Снизці. Всі інші дійові особи мають обмаль драматургічного матеріалу. Режисер і актори талановито розвинули (наскільки дозволяла п’єса) характери похмурого, замкненого в собі Кузьми (М. Чернявський), його нестримної на язик невістки Варвари ( О.Завгородня), гордої своєю майстерністю пекти хліб наймички Векли (Г. Самара). Та інші постаті у М. Кропивницького — просто функції, маленькі епізодики, в яких прекрасним акторам, заслуженим, народним і рядовим тільки й лишається, що бути природними, привабливими, колоритними і не більше.
Анатолій Канцедайло завжди «розкопує» характери дійових осіб до денця, шукаючи психологічно точних мотивацій їхніх вчинків, враховуючи нюанси їхніх «біографій» і мови. Актори охоче йдуть за ним дорогою психологічної складності, неоднозначності та глибинних протиріч. Так і в «Новосельцях» красуня Ірина Медяник творить із своєї Олімпіади не просто примітивну й жорстоку визискувачку і скнару без натяку на інтелект, а й матір-самицю, що втратила дітей, тому й обрушила всю свою могутню любов на меншого сина. В тому її відчайдушному материнстві є щось тваринне, вовче. Отож і виріс з Єлисея молодий звір, кусючий хижак. Нажаль, у актора Володимира Олійника для такого образу слабка енергетика, хоч і прекрасна зовня фактура.
Волосний писар Іван Іванович Снизка вписаний М. Кропивницьким в типологічний ряд українських дячків, писарчуків з підлою душею, підлабузників та інтриганів. З них наші артисти охоче роблять опереточне посміховище та розвагу для глядачів. Але в «Новосельцях» актор Віктор Гунькін, не уникнувши деяких комічних ефектів, все ж утримується на рівні психологічної правди. І тому його писар часом стає не смішним, а страшним — так виразно блисне його погляд на намічену жертву.
Театральна вистава — живий організм, залежний від багатьох, інколи несподіваних зовнішніх і внутрішніх факторів, від настрою і здоров’я артистів до погоди і складу глядачів. Наразі саме ці обставини визначають рівень успіху конкретного показу і ступінь втілення творчого задуму вистави. Сьогодні в шевченківців у жахливому стані світлова апаратура, що призводило до несподіваних «ефектів» освітлення. Хрипить-тріщить радіоапаратура. А ще — початок вистави — сцена пригощання новосельцями місцевого начальства вибудувана режисером, як сучасна «поляна». Гості з хазяями багато і п’ють, і співають, і танцюють. До речі, вся вистава побудована на частих підтанцьовках, дрібушках, гопачках, полечках, які або загострюють стосунки героїв, або свідомо суперечать їм (хореографія В.Івлюшкіна). Але в тій стартовій для вистави сцені гостювання актор Григорій Масляк так довго і старанно намагався перетворити маленький епізод свого старшини Олексія Даниловича на значний образ, що темпоритм дії розтягнувся і мало не зупинився. Наразі актори — народ чутливий, який ритм їм задаси, так і будуть в ньому існувати. І вистава, яку грали ще й після довгої перерви, йшла мляво, ніби пригасла у силі впливу на глядача.
Та все одно, «Новосельці» будять цікавість до невідомої української класики і вражають мудрою прозорливістю наших попередників. Ще сто років тому вони бачили, на яких почвар перетворить ниці душі багатство, як впаде у них мораль і повага до праці, до інших людей. Наче про наше сьогодення писав Марко Кропивницький, про сьогодення поставив тонку, глибоку, хоч і небездоганну виставу Анатолій Канцедайло.
«ВІРУЮЧІ»
Театр «Верим!» вірить в правду життя людського духу на сцені, у власні сили і в свого керівника і засновника Володимира Євгеновича Петренка. «Верим!» нещодавно став муніципальним театром Дніпропетровська, здобувши протягом кількох років поспіль безліч нагород «Надії Січеславни». Вони виросли з піонерської самодіяльності і продовжують викохувати біля себе талановиту малечу в рідному Палаці для дітей та юнацтва. Вони мають свого глядача і часто виїздять на престижні театральні фестивалі та гастролі за кордон і по Україні. Грають О. Олеся і Е. Ростана, Лесю Українку, і О. Островського, О. Дударєва, Ф. Іскандера, Й. Друце, Л. Разумовську, А. Соколову, М. Рощіна, М. Ладо... І ось — А. Чехов. «Чайка».
Як ставити цю хрестоматійну класику, заяложену світовим театром, без штампів і для сучасної, достатньо іронічної молоді?
Виховані професійно і загальнокультурно на добірній драматургії, «віруючі» вразили психологічною глибиною в більшості ролей. Стримана зовні, але вулканічна всередині Маша (Катерина Слюсар), лікар Дорн, що зарано поставив на собі хрест (Олег Шульга), втомлений життям і письменством Тригорін (Ігор Шульга), тихий, закритий, але шалено закоханий Медведенко (Іван Уличний) тримають на собі увагу глядача.
Особливо зацікавлює молодий актор Тарас Шевченко в ролі Треплєва. Він має рідкісний талант «неврастеніка» і ніде не збивається на істерику, існує в образі правдиво і природно, притлумлюючи душевні бурі навіть у сварці з матір’ю, але в останній сцені прощання з Ніною тихо і майже непомітно плаче. Далі з його рук осіннім листом спадають у вогонь рукописи — кінець, постріл.
В цій останній сцені зачіпає душу Ніна Зарєчна (Надія Петренко), сполучаючи в своїй сповіді й гіркоту втрат, і — несподівано — творчу силу майбутньої великої актриси. Інша актриса цієї п’єси, Аркадіна (Вікторія Чернова), весь час намагається опинитися на підвищенні, на сцені, і сказати репліку як промову, як шматок ролі. Виконавиці доведеться уважніше розподілити по ролі свій чарівний сміх (зараз його забагато) і перед нами постане таки вправна зірка провінційної сцени.
Вистави театру «Верим!» відзначаються чистотою взятої тональності (для кожного автора і п’єси вона окрема, неповторна). На прем’єрному показі «Чайки» ця тональність ще не встановилась. Занадто гучними вигуками її розривають Шамраєв (О. Корниленко), інколи Сорін (В. Косоног), не викликає співчуття пізня закоханість Поліни Андріївни (В. Литвиненко), хоч в своєму комізмі актриса, як правило, не переступає межі.
Взагалі поняття комедії у Чехова надто складне. Це скоріше «божественна комедія» людського життя, в якій сатиричного комізму практично нема, а є сумна посмішка співчуття, іронічне розуміння людських слабкостей і недоліків. Ось цю тональність сумної іронії задає виставі В.Петренка придуманий ним персонаж «тапер» у віртуозному виконанні провідного актора театру Юрія Лісняка. В німому кіно початку століття тапер, імпровізуючи на розбитому піаніно, супроводжував показ стрічок з тирами реплік героїв. Тут актор у канотьє і з білим обличчям клоуна, з намальованими очима і ротом від вуха до вуха починає виставу і супроводжує її до останнього акту, в якому зникає. Сидячи збоку за «скелетом» піаніно, тапер не тільки вдає гру — білі молоточки б’ють по невидимих струнах, в хрипкому записі звучать старі фокстроти і танго. Актор гримасами виразного обличчя коментує дію на сцені, апелюючи до залу. Він спілкується з персонажами, подаючи їм воду чи горілку, вітаючись і переморгуючись з ними. Тапер із своїм іронічним ставленням до драматичної історії на сцені стає містком між молодим глядачем з його іронічним світосприйняттям і старою хрестоматійною драматургією. Мімічними коментарями він поступово призвичаює глядача до все більш серйозного ставлення до драми чеховських героїв, до уважнішого сприйняття їхньої психології й проникнення в їхні душі. Ю. Лісняк, по суті, сам один толерантно зіграв усю «Чайку» за всіх. І тільки в останньому акті, коли глядач вже підготовлений до віри в правду глибоких почуттів і думок, а «комедія» зірветься у трагічний постріл, тапер стане непотрібним, іронія скінчилась. Треплєв ударом ноги перекине «піаніно» — в цьому «каміні» згорять його рукописи, згорить його душа.
Сценографія чеховських вистав давно обросла штампами — білі меблі, гойдалка тощо. У виставі В. Петренка переважають кола, колеса і дроти. Старовинний велосипед з величезним переднім колесом, ще якісь штурвали, крутиться і завішується білою тканиною альтанка — сцена вистави Треплєва про світову душу. Замість стільців — іграшкові табуретки у вигляді коней... Художник Марія Ткаченко давно і плідно працює в театрі «Верим!», тут вона втілила образ технократичного початку ХХ століття, образ колеса долі, обертання людського життя. Та й про коней весь час говорять у п’єсі... А розробили і втілили цю складну конструкцію актори театру з інженерною освітою В. Косоног та О. Шульга.
Вистава — живий організм. Народившись на прем’єрі за акушерства глядача, вона поступово і досить швидко доростає до гармонійної зрілості, коли всі її елементи, спочатку, можливо, некоординовані, стають гармонійними, і мова її, слово, адресоване глядачам, стає ясним і розбірливим (внятним — рос.). «Чайка» в театрі «Верим!» щойно полетіла. І нехай в своєму польотi вона ще не досить певна, але зрозуміло, що в ній закладено те, що обов’язково проросте — гостру проблему всіх часів, а нашого особливо: люди страждають і гинуть тому, що не чують один одного. Щоб була прекрасна література, їй потрібні нові форми Треплєва і вправність Тригоріна. Щоб цікавим був театр, необхідна свіжа душа Ніни і досвідченість Аркадіної. Щоб не страждали інші, звичайні люди, їхнє кохання мусить бути почуте, хай і не розділене, але сприйняте. А вони не чують, глухі. А ви, молоді й немолоді люди, чуєте? В сім’ї, на роботі, в парламенті, на вулиці — чуєте? Ото ж бо...
Давайте порадіємо з того, що театр, наш, вітчизняний театр, живий. Попри економічні труднощі, в ідеологічному безладі, в жорстоких умовах «дикого капіталізму», в розбраті політичних і місцевих сил він — жива душа народу. В ньому безліч унікальних талантів, відданих майстрів, що працюють за копійки. Інколи театр зазнає творчих невдач, або напівудач, інколи розмінюється на порожню розважальність, а часом поціляє прямо в душу. Так по всій Україні, так і в Дніпропетровську. Ходімо до театру!
