Доля більшості театрів, і навіть іменитих та помпезних, що мають висококласні музейні приміщення, — пересуватись у просторі, змінювати сценічні майданчики та пристосовуватися до різних смаків публіки. Призначені від народження до гастрольного буття, яке хтось і колись поставив під сумнів, театральні колективи України і сьогодні не полишає давно вже не підкріплений реальним фінансовим стимулом потяг до гастролювання. Сподівання на те, що придумане й створене буде побачене ще кимсь та гідно оцінене, примушує театральних керівників перебувати у вічному русі: раз на два роки майже всі театральні механізми Донеччини і Луганщини підмащуються, театри ставляться на крило,і починається «Театральний Донбас».
Міжрегіональний фестиваль «Театральний Донбас» — саме та акція, що здійснюється задля спортивного за характером, але мистецького за суттю змагання. Зустрічають театри, цього разу їх було шість, — Луганський обласний російський драматичний театр, Макіївський обласний російський театр юного глядача, Маріупольський обласний російський драматичний театр, Сєверодонецький міський театр драми, Дніпропетровський молодіжний театр-студія «Віримо!» та Донецький обласний український музично-драматичний театр — працівники яких добре знають одне одного, ревниво споглядають одне за одним та заздрять більш благополучним. Переконані ж у власній самодостатності на «Театральний Донбас-2008» просто не їдуть, хоча завжди є привід сумніватися у самому собі.
Перше, що примушує сумніватися у власній же компетентності після тижневого вахтового перегляду вистав «Театрального Донбасу», — це пануючий несмак якоїсь там еліти, ладної викласти шалені гроші за розважальний театральний дріб’язок і не доплатити до прожиткового мінімуму рядовому артистові провінційного театру. Вистава «Додо» за п’єсою Клайва Петона (режисер Олександр Дзекун) російського театру із Луганська, що була відзначена дипломом за кращу режисуру, сценографію, музичне оформлення та кілька ролей (артисти Валерій та Ганна Приходкіни, Поліна Шкуратова та Богдан Музика), є однією з найуспішніших театральних прем’єр минулого сезону України. У ній все достоту продумане і при цьому жодного формального рішення, все до крайнощі щиро зіграно, хоч артисти відтворюють якихось дивних істот людино-птахів, і все до останнього слова зрозуміло, при тому, що дія відбувається чи то на відлюдному острові, чи в небутті, чи уві сні.
Лауреат Шевченківської премії Олександр Дзекун, по правді кажучи, визнання не потребує, а от сам Луганський російський театр, той, де з’явилася ця дуже сумна, прониклива й філософська вистава, наче не з рідних дітей. Його подальше успішно творче життя має намір налагоджувати новий режисер Олег Александров — колишній керівник Сєверодонецького міського театру, який ще кілька років тому збирав усілякі нагороди театральних фестів у Харкові, Тернополі, Донецьку. Сьогодні ж, за тотальної нелюбові місцевої влади стотисячного індустріального міста до театру, Сєверодонецький колектив навряд чи виживе. І найприкріше, що тих, хто свідомо ігнорує театральні проблеми, не бентежать жодні сумніви: прибутки від перегляду вистав вони хочуть підраховувати тепер і зараз, а не за кілька років, коли виросте нове покоління здатних до позитивних емоцій людей.
Саме сподівання на майбутнє є чи не найбільшою підтримкою у сьогоденні Макіївського театру юного глядача, який надбав собі «статус» театру-аутсайдера. При тому, що постановку абсурдистського фарсу Г. Боетіуса «Дівчина вийшла заміж за індика» повноцінно успішною назвати складно, цей дивакуватий, орієнтований на підліткову аудиторію спектакль, є реальною перспективою для театру, що не бажає обмежуватися показом штучних звіринців. Підліток, що засидівся в театрі, — це сьогоднішня суперперемога макіївчан, яким у майбутньому ще доведеться змагатися за птаха справжньої творчої удачі.
Такою ж на «Театральному Донбасі-2008» була визнана моновистава актриси Маріупольського театру Наталі Юргенс, яка одна зіграла всі ролі в п’єсі-шлягері Е.-Е. Шмітта «Оскар та Рожева дама». Її Оскар та її Рожева дама — це щось зовсім ірраціональне, божевільне та нез’ясовне здоровим глуздом. Юргенс майже стихійно грає розкіш миттєвої радості та відчаю, відтворює насолоду довгого повноцінного життя і байдужість обов’язкової смерті, грає взагалі все, що може умістити людська свідомість і душа, які не бажають скніти та безвісно сплинути. І пояснити, як це робить Наталя Юргенс, піднімаючись трохи на пальці, тремтячими руками перебираючи папірці, безпомічно усміхаючись крізь сльози, це значить не пояснити нічого в її чаклунській акторській праці.
Насправді, імена актрис такого масштабу обдаровання, як Наталя Юргенс, в Україні можна перерахувати на пальцях двох рук. Вони наче з іншої театральної епохи, тієї, де легковажно зіграна театром-студією «Віримо!» «Чайка» А. Чехова здалась би естетичним викликом. Головним лицедієм цього, візуально схожого на слайд-шоу із силуетних картинок, спектаклю виявляється зовсім не персонажі Чехова, а придуманий режисером Володимиром Петренком Тапер (актор Юрій Лисняк). Він задає тон, темп, ритм гри і життя, він дослухається найінтимніших сповідей Аркадіної, Тригоріна, Треплєва; а коли він зникає, — усе летить шкереберть, людське існування перетворюється на похмурий хаос приреченості.
Зрештою, революційна за своїми естетичними параметрами вистава на «Театральному Донбасі» також була. Нею виявилося «Весілля Фігаро» В.-А. Моцарта, втілене Оленою Негреску в Донецькому українському музично-драматичному театрі. При цьому низка провокаційних запитань, що супроводжують повідомлення про оперну виставу в драматичному театрі, спростовується досить легко: адже в жодному театрі України не має сучасної інтерпретації опери Моцарта. Запорошені костюмні постановки, помпезні, схожі на кладовищенські надгробки декорації, малорухливий сумний хор і натужний спів солістів — ось така примара сонячного генія блукає сценами наших музичних театрів. Донецький же спектакль, де є величезний екран з проекцією старовинних замків, спортивних шоу і казкових ландшафтів, феєрично і незаперечно з’єднує часи. До того ж, він ще й нестримний та фантазійно потужний завдяки молодіжному складу виконавців, ігровий та сповнений різноманітних гегів, так що глядачі аж ніяковіють від подібної безпосередності.
Наразі сподіватися, що в сучасному міжчасі кожна мистецько-культурна акція має справжній суспільний сенс, є наївною дивиною. Організація сотень помпезних зібрань та дійств, покликаних «підсилити, підвищити й поглибити», дзеркально повторює низку кон’юнктурних заходів двадцятирічної давності, причому приблизно з тим самим ефектом: їхня блюзнірська ейфорія, не підкріплена щирими духовними інтенціями, вражає формальністю та штучною ідейністю. Реальну ж зацікавленість у чомусь відверто можуть посвідчити лише учасники акції — театри і публіка, ті, кому це дійсно потрібно, ті, хто в собі продовжує сумніватися, а значить, прагне, аби його бачили і чули.
