У кожного — своя Переяславська рада. Тобто власна інтерпретація цієї «напівукраїнської» події, як влучно зазначив Андрій Накорчевський, керівник проекту «350 років по тому», що відкрився днями в столичному Будинку художника. За три покоління можуть зникнути імена й прямі свідки, а за тринадцять? — запитує він. «За тринадцять — народжуються міфи, які часом перетворюються на привиди, що майже невідчутно, але невблаганно стають тінню сучасних подій. Інколи панночка встає із домовини й починає нас лякати. А ми боїмося, хоча ніхто не наважується врешті- решт намалювати крейдяне коло. Чи не прийшов час звільнити нашу свідомість від примар минулого та жити сучасним, не перекладаючи нашу відповідальність на когось або на щось?»
Практика, одним із втілень якої стала ця виставка, свідчить: розігнати «панночок» — без допоміжного магічного зілля — поки що виходить поганенько. Очевидно, якась із представниць роду таки забула один із компонентів чарівного «узвару» для нащадків. Чи, може, справа в «домішках» іншого характеру, які, однак, нівелюють дію українського «євшан-зілля»? Хто з нас, обґрунтовуючи дивні для самого себе дії або пояснюючи свій, не властивий слов’янам, колір шкіри та розріз очей, не згадав напівжартома 1242-й? Самої горезвісної Ради це, звичайно, стосується мало. Однак наслідки першого й другого «актів»…
Близько двох років авторка однієї з інсталяцій Оксана Плисюк, яка полюбляє пити каву на балконі, спостерігала за перетворенням майдану Незалежності. Кавування супроводжувалось роботою відеокамери: «кіношний» ряд під апокаліптичну музику плюс текст Андруховича — набагато сильніший «струс» свідомості, ніж усе те «життєве» й пояснюване, що «діставало» протягом реконструкції жителів кварталу. Будівельний шум від роботи бурильних апаратів та пісковикидувачів — ніщо. Обурення тим, що результатом і уособленням життєдіяльності вищезгаданих поколінь стала залізна зеленуватого кольору жінка на мармуровому постаменті — це все. «Різновекторність» тарілки, друзки якої розлітаються, коли вона б’ється. «Погань», що підкидає під двері то квитанції, то інформацію про шахтарів: вільний переказ тексту Андруховича, який супроводжує депресивні кадри реконструкції головної площі країни…
Є така думка: художник апріорі має бути аполітичним. Однак дивна «Машина виборча» — робота одного з учасників проекту, що сконструював пластмасовий лабіринт (кулька, яка по ньому котиться — направленням її руху можна керувати з допомогою передбачених для конструкції «важелів» — уособлює безперечну свободу вибору) — говорить дещо про інше. Про те, що мовчати не можна хоча б тому, що й майбутній «вектор» митця, на жаль, прямо залежить від навколишньої ситуації. Тому, мабуть, присутній в інсталяції Андрія Гуренка та Юлії Толмачової перманентно сумний «Щедрик». Важливо однак не те: автор щедрівки, тобто народ, подає голос. І допомагає при цьому художникам, що створили проект, зробити висновок. Котрий, можливо, суперечить науці яку називають логікою. Про те, що тіло — це місцезнаходження сукупності точок в просторі. А Україна, відповідно до цих умов, — це місцезнаходження українців. Про те, що точка — нескінченно мала величина, яка не має розміру. Однак наголос хотілося б зробити не на розмірі, а на визначенні «нескінченність». Бо в безмірно малому — можливо, всесвіт перед народженням. І — «спочатку не було нічого, а потім було Слово». А слово, як відомо не тільки авторам проекту, складається з літер. Які, в свою чергу, складаються з точок, бо точка — це початок тексту. Тому й ми — це внутрішньо нескінченні точки, з яких складається текст України.
Роман Романишин, якому належать шість «магічних» полотен (мотив храмовий, водяний, степовий, вишиваний, зимовий та земляний), закликає поновити пам’ять за допомогою символів, котрі існують зовсім не всупереч офіційному віросповіданню. Навпаки, здається, підживлюють його, бо «жива» віра не може бути «сліпою», не супроводжуватись процесом мислення та інтерпретації.
Але поки що — це лише сподівання. Автора однієї з робіт Темо Свірелі можна було б назвати чужинцем. Однак хто, як не «чужинці», зможе оцінити картину незатьмареним оком? Французький «Гермес», за словами Темо, — можливо, тому що стоїть в районі «славнозвісної» Бастиліїї — «проситься» в небо та якнайкраще символізує свободу. До того ж, на думку митця, там, у Франції, вміють «дозувати» простір. Тобто не ставлять окремі архітектурні об’єкти там, де вони явно будуть «не до шмиги». Так: взяти участь у виставці запропонували друзі. Однак були й вищезгадані суб’єктивні фактори. Може, тому в баченні Темо життєдіяльності 14-го покоління українців — таке: «Сорока на шибениці». Тло цієї «зворушливої» сцени підозріло нагадує квартали Подолу.
Виставка працює в Домі художника до 8 лютого.
