Київський академічний театр на Подолі — один з небагатьох театрів в Україні, який можна назвати авторським. Це синтез багатьох складових: оригінальний репертуар, музичність, особлива манера роботи артистів, і, безумовно, неповторний режисерський почерк засновника та незмінного керівника театру Віталія Малахова. 15 вересня «подільці» відкриють новий театральний сезон виставою «Мертві душі», яка завоювала престижну премію «Київська пектораль-2009». Нині ця безсмертна комедія Гоголя, що її інсценував Булгаков для МХАТу 1930 року, звучить у постановці Ігоря Славинського дуже актуально. А 16 вересня глядачів запросять подивитися роботу художнього керівника Театру на Подолі Віталія Малахова «Фараони». І якщо ви хочете відпочити, отримати задоволення від гри чудового акторського ансамблю, то ця комедія-фарс Олексія Коломійця обов’язково підніме вам настрій.
— Сьогодні в нашому театрі зібралася дуже потужна трупа, — каже режисер Театру на Подолі. — Я пишаюся тим, що в нас працюють такі актори, як Володя Кузнецов, Тамара Плашенко, Сергій Бойко... не хочеться когось виділяти, бо називати доведеться всіх — у нас і справді дуже сильний колектив. Уже підійшло молоде покоління, що танцює та співає. У них був дебют в «Іграх олігархів», у «Люксембурзькому саду». Хочемо відновити з ними «Оперу Мафіозо». Але, на жаль, зараз не можу працювати з ними так, як цього вимагає нормальний робочий процес: викликати на тренажі, додаткові репетиції, так, як ми працювали раніше — з ранку до вечора. Головна проблема — мізерні зарплати. Тому доводиться відпускати на зйомки, озвучення, корпоративи. Молоді артисти отримують півтори тисячі, тисячу вісімсот гривень, а провідні — не більш як дві з половиною. Тож як я можу не відпустити актора на зйомки? Минулого сезону я відновив виставу, яка йшла в Російській драмі, — «Кількість» Керіл Черчілль, тексти якої я просто обожнюю. У цьому варіанті грають Георгій Хостікоєв і Сергій Бойко. Потім ми випустили «Ігри олігархів»...
Наприкінці сезону ми зіграли містичну мелодраму «Шість чорних свічок» Деса Діллона. Я дуже люблю британську драматургію. У п’єсі основна інтрига тримається на тому, що жінки, вирішуючи свої проблеми, вдаються до магії. Реально жодна з них не вірить у чаклунство, вони скоріше бавляться з цим, і власне, коли чаклунство відбувається, то це їх лякає. Непроста п’єса, і вона, звичайно ж, не про відьом і чаклунство. Одна з проблем, яка підноситься у «Свічках», — це самотність жінки внаслідок емансипації, якої досягла «слабка стать». Крайня міра цієї незалежності — сучасні бізнес-леді, які цілком самодостатні й, незважаючи ні на що, хочуть простого жіночого щастя. Тому в цій п’єсі ми бачимо вісім самотніх жінок, різних за соціальним становищем, матеріальним рівнем, кожна з яких, утім, по-своєму намагається боротися зі своєю самотністю.
— У цій виставі є вікове обмеження: через використання ненормативної лексики дітям до 18 років перегляд заборонено.
— Є там декілька не дуже пристойних слівець... Звісно, можна було й без них обійтися, але річ у тім, що сам автор Дес Діллон у п’єсі досить часто використовував ненормативну лексику. Поготів для того, щоб точніше передати різну «породу» цих леді, це виправдано. Перекладач Ігор Кавказький знайшов, як на мене, вдалі варіанти того, як по-російськи передати шотландську лайку. А обмеження публіки за віком ми запровадили не через ненормативну лексику, а тому, що вистава недитяча: сама тема й розкриття конфліктів між героями.
— Цього року Театр на Подолі здобув чотири номінації «Київської пекторалі»: «Мертві душі» — найкраща драматична вистава, «Люксембурзький сад» — найкраща камерна вистава, Софія Письман — найкраща жіноча роль, ну й Ігор Славинський отримав винагороду за найкращу режисуру. Ви вважаєте, це закономірно?
— Звісно ж, це слава театру. Ігор Славинський не лише чудовий актор, а й уже маститий режисер, який багато поставив, переважно в «Сузір’ї», а ось у нас усе якось не наважувався. Я радий, що Славинський повернувся до Театру на Подолі. Його остання робота на нашій сцені — вистава «Льовушка» за п’єсою Анатолія Крима. Ця постановка про добро, кохання, пам’ять, про те, як знайти справжнє щастя. До речі, з Анатолієм Кримом ми знайомі давно. У 1980-х у Російській драмі я поставив його п’єсу «Теплий попіл», де сценографом був Сергій Маслобойщиков, а художником костюмів — Борис Краснов. Я задоволений «Осінню у Вероні», де дуже добре працюють Володя Кузнецов і Софія Письман, а ще «Заповітом цнотливого бабія» (у Театрі ім. Лесі Українки з Миколою Рушковським у головній ролі).
— Час від часу ви ставите «на стороні», зокрема в Російській драмі, Театрі ім. І. Франка, антрепризній компанії Бенюк — Хостікоєв, був дебют і в Національній опері України. Як вам працюється з чужими акторами?
— Це інша школа. Наприклад, працюючи з франківцями, обожнюю Наталю Сумську й Анатолія Хостікоєва. Це актори, які відбулися, яких ламати вже не можна. Вони більш за мене знають про форму цього театру, про їхнього глядача та інші речі. До речі, у вересні-жовтні на франківській сцені відбудеться прем’єра вистави «Грек Зорба», головні ролі в ньому зіграють Хостікоєв і Сумська. Стосовно ж роботи з Миколою Рушковським, то це дуже професійно та приємно з усіх боків, хоч теж інша школа. Також і Ахтем Сейтаблаєв з Театру на Лівому березі, якого я запросив у «Заповіт...». А оперу «Алеко» в Національній опері можна назвати експериментом. Мені було цікаво спробувати свої сили в опері (ідея належить генеральному директорові театру Петру Чуприні). В «Алеко» зробив ще один крок до досі невідомого, відкривши, що, крім літератури — основи драматичного театру — є музика композитора, її прочитання диригентом, оркестром, сценографом, співаками, танцюристами. Я переписав лібрето, але в цій роботі довелося йти на певні компроміси, що є специфікою оперного театру... Загалом я задоволений, що попрацював із молоддю — перспективними артистами. Зізнаюся, що я люблю працювати з приємними людьми більше, ніж з хорошими артистами — в ідеалі це має збігатися.
— Театр на Подолі можна назвати лідером за кількістю прем’єр за сезон. Це пов’язано з будівництвом нового приміщення театру?
— І так, і ні. Коли артисти не працюють, вони інтригують. Артист має бути зайнятий. Я знаю чудових режисерів — талановитих, ерудованих, які мають купу задумів, але з якихось причин не працюють, чекають своєї зоряної години, а час спливає. Великий репертуар надає можливість задіяти всю трупу. Адже не секрет, що у великих театрах особливо молоді актори роками ходять у масовках і ждуть хоч якихось ролей. У нас же молодь грає, тому до нас ідуть актори з інших театрів та одразу ж працюють. До речі, я придумав цікавий проект — виставу, яку поставлять чотири режисери різних поколінь: Роман Балаян, Олександр Крижановський, Юрій Одинокий і я. Це чотири п’єси, чотири історії про кохання різних поколінь. Дія відбуватиметься в кав’ярні, а старий музичний автомат гратиме музику різних епох. Наприклад, візьмемо період з 1960-х до 1990-х років, і в ці чотири десятиліття цікаво поглянути на рівень проблем у взаєминах між чоловіком і жінкою. Свого часу ми виросли на хіпі та джинсах, а сьогодні інша романтика. Коротше кажучи, принципово з учасниками проекту ми домовилися, і сподіваюся випустити виставу до Нового року.
Якщо ще говорити про плани на майбутній сезон, нині відновлюємо «Оперу Мафіозо», виставу, яка колись ішла в нас у театрі з великим успіхом. Це не буде калька старого спектаклю, це інша «Опера...» — із сучасною музикою й танцями, грає лише молодь, де вони повною мірою зможуть проявити свої музичні таланти. Розпочали також репетиції «На дні» Горького.
— До речі, ви відновили ще одну легендарну виставу «Шинкарка». Головну роль у ній грала ваша дочка Даша Малахова, а до неї її мама.
— Кожен спектакль — перетин багатьох траєкторій. Свого часу це була дуже галаслива вистава, вона була затребувана, і адміністрація театру просила його відновити. Ми почали репетиції, і я зрозумів, що ніхто, крім Даші, його не зіграє. А в результаті вийшла зовсім інша історія, Даша не грає те, що грала Ксюша. Єдиний спектакль, який я збираюся відновлювати й можу це робити хоч сто п’ятдесят разів, — це «Сон літньої ночі» Шекспіра. Ми грали вже три версії та, скоріше за все, буде четверта.
— А як вийшло, що Даша Малахова здобула акторську освіту не в Україні, а в Англії?
— Ми були на гастролях у Британії з виставою «Яго», де Отелло грав Володимир Кузнецов, Яго — Анатолій Хостікоєв, а Дездемону — Даша. Одного дня в ресторані до нас за столик підсів декан Королівського коледжу музики і драми й запропонував, щоб Даша здобула акторську освіту в них. Вона поступила на курс до сера Ентоні Гопкінса.
— У роботі з Дашею ви не відчуваєте різниці порівняно з її колегами, адже західна акторська школа значно відрізняється від слов’янської?
— Я дуже люблю розмовляти з нею на цю тему, адже це абсолютно технологічна школа. Питання про душу там стоїть на останньому місці, ідеться про те, аби вміти дихати лежачи, стоячи, догори дригом, узяти повітря на тридцять другому рядку монологу. Це як у джазі — шалена техніка доводиться до мистецтва імпровізації. Складно пояснити, але це одна з граней мистецтва.
— У виставах Театру на Подолі грають відомі актори з інших театрів — Богдан Бенюк, Володимир Горянський, телеведуча Маша Єфросініна та інші. До речі, як почувається Маша в ролі драматичної актриси?
— Прекрасно. Я її дуже люблю, вона дивовижна людина й талановита актриса, зі своєю харизмою. Усе те, що в ній було непрофесійного, можна було наголошувати, а можна було прощати й підлаштовуватися. До честі наших актрис, вони працювали так, що це було непомітно, і поступово Маша підтягувалася до них. Як наслідок, вона органічно увійшла до вистави, і глядач із задоволенням ходить на комедію «Звідки беруться діти?».
Богдан Бенюк — дуже харизматична особа, і переконати його в чому-небудь дуже складно. Але і він, і Хостікоєв — люди надзвичайної працездатності. І коли Бенюк прийшов у виставу «Сто тисяч», наша молодь побачила, як можна й потрібно працювати. Це був дуже корисний досвід для театру.
— Віталію Юхимовичу, а коли вже запросите на новосілля, коли добудують нове приміщення театру?
— Будівництво нової зали було й залишається головною проблемою останніх років. Ще два роки тому загальні будівельні роботи було зроблено на 75%, а протягом двох років нічого не зрушилося з мертвої точки. Оскільки дах будівлі не перекрили, то серйозно постраждала кладка. Узимку ми власним коштом обтягнули її брезентом, поставили двері, аби бомжі не розкрадали алюмінію та мідної проводки. З приходом нового уряду й місцевої влади в Києві сподівалися на те, що незабаром будівництво буде закінчено. Схоже, наші сподівання, нарешті, виправдовуються. Виділено кошти, поновлено будівельні роботи. Хоч не так чекаю цього приміщення я, як наші актори. Я вважаю, що театр — це не цегла. Будівля — лише будівля. Я не впевнений, що хороша зала з м’якими кріслами обов’язково приносить успіх. Адміністраторам це важливо, звісно, люди ходитимуть, та й мені б хотілося попрацювати на великій сцені, але якщо й існує Театр Малахова, то він не в каменях.
