Символічно, що легендарна грузинська балерина відкривала Перший міжнародний фестиваль «Зірки світового балету», а нині, завершуючи кар’єру танцівниці, приїхала до Донецька на ХVІІІ форум, який нещодавно з великим успіхом пройшов у столиці Донбаського краю.
Ніно Ананіашвілі почала свою вражаючу кар’єру в 1981 р. у Великому театрі й скоро стала відомою в світі як прима-балерина Великого і провідна балерина Американського балетного театру. З того часу її запрошували виступати з кращими трупами світу. Її виступи визначаються витонченістю, пластичною манерою виконання, винятковою технічністю й драматизмом...
Спілкування з Ананіашвілі залишає відчуття легкості й водночас — глибини. Так само, як легкість і глибина притаманні танцю знаменитої грузинської балерини. Але за такою невимушеністю та легкістю стоять роки напруженої роботи: по шість годин репетицій на день у балетному класі, чотирнадцять вистав на місяць. Тендітна й натхненна, моя співрозмовниця свого часу не побоялася зламати стереотипи та першою запровадила практику виступів танцівників балету в проектах за межами Московського Великого театру. Пізніше Ніно Ананіашвілі піднімала фактично з руїн Грузинський театр опери і балету ім. З. Паліашвілі. А після народження доньки вона зуміла не просто повернутися на сцену, а повернутися примою у класичний балет, закони якого безжальні до віку танцівників. Ніно постійно поспішає й, за її власним виразом, «крутиться, як дзиґа»: театр, гастролі, родина, благодійні концерти...
На фестивалі «Зірки світового балету» її «Вмираючий лебідь» на музику Сен-Санса став одним із найсильніших вражень публіки! Ще раз довівши, що знаходиться у прекрасній творчій формі, хоча сама вирішили поставити крапку у кар’єрі балерини і повісити пуанти на гвіздок... У нашій бесіді народна артистка Грузії та Росії розповіла «Дню», як за сім років устигла багато зробити: народити доньку, повернутися на сцену та вивести грузинський балет на високий рівень!
«ЩО ТРИ МІСЯЦІ — ПРЕМ’ЄРА!»
— Ніно, до Донецька ви приїздили шість років тому із трупою Грузинського театру опери та балету. Потім була велика перерва, й ось тепер ви — гостя фестивалю «Зірки світового балету». Розкажіть, які зміни у вашому житті сталися за цей час?
— У минулий свій приїзд до Донецька я ще не була у формі, бо годувала новонароджену доньку просто за кулісами. Добре пам’ятаю свій виступ на першому фестивалі «Зірки світового балету» — це було... вісімнадцять років тому. Потім приїздила ще, танцювала із Вадимом Писарєвим. Тепер знову вийшла на цю сцену. А щодо останніх семи років, то весь свій час присвячую Грузинському театру опери і балету ім. З. Паліашвілі, де працюю художнім керівником із 2004 року.
— Цю посаду вам запропонував президент Грузії Михайло Саакашвілі. Чи задоволені ви тим, що вже вдалося зробити в театрі?
— Із Саакашвілі я познайомилася в 2004 році, на його інавгурації. Коли сім років тому приїхала до Грузії, на проспекті Руставелі горів лише один ліхтар. Газу не було, всі тбілісці сиділи зі свічками. Це може виглядати романтично, але коли постійно відключали світло, в людей уже починалися нервові зриви. Машин на вулицях не було (в той час у театрі автомобіль був тільки в мене). Але я повірила президенту, не могла сказати: мовляв, зробіть у театрі ремонт, зробіть світло, опалення, і я повернуся... Ми з колегами закатали рукава і почали працювати, незважаючи на труднощі. Сьогодні все по-іншому: у місті автомобілів стільки, що не проїдеш, стоянка перед театром заповнена, ілюмінація на вулицях — краси неймовірної. Не чекала, що моя країна так швидко розвиватиметься. Я задоволена тим, що отримала гарний результат у театрі. Зараз трупа виглядає по-іншому: і за рівнем, і за репертуаром, і за постановками. Якщо раніше постановників потрібно було умовляти приїхати до Грузії, то зараз вони вже самі до нас просяться. Я будувала тбіліську трупу так, як хотіла. І за дисципліною, і за умовами. За три сезони ми з балетом зробили 27 вистав! Це був зовсім новий репертуар, різна палітра. Мене навіть критикували: «Ніна нові вистави, як млинці, «пече»! А я робила це свідомо. По-перше, ми дуже відстали. А по-друге, знала, що театр зачиняється на ремонт, і мені потрібно було набрати репертуар. Тому працювала, як заводна машина: кожні три місяці — прем’єра! Хоча спочатку було важко «розхитати» колектив. Я нікого не виганяла, просто мені повірили артисти, й ми стали однією командою. Якби всі в театрі не працювали зі мною в одному ритмі, ми б стільки не встигла зробити. Вдячна всім друзям, які з півслова розуміли, приїздили до Тбілісі та ставили вистави. Тим паче в той час, коли інформація про нашу країну (особливо від російських ЗМІ) по всьому світу йшла негативна. Казали: у вас там війна йде, по вулицях ходять вояки з автоматами. Та не ходять, кажу, немає в нас війни! Чечня — це Росія, а не Грузія. Але для багатьох колег із-за кордону це було одне й те саме. Дякую Богу, що мої друзі таких питань не ставили. Олексій Фадєєчев, Тетяна Расторгуєва, Френк Андерсон, Олексій Ратманський — всі приїздили до мене й допомагали створювати трупу. І трупа навчилася працювати з іноземцями. Якщо раніше на репетиціях сидів перекладач, то зараз усі артисти в нас говорять англійською.
«ПРОСТО ХОДИТИ ПО СЦЕНІ? НІ! Я ТАК НЕ МОЖУ!»
— Чи важко вам було повертатися на сцену після народження доньки? Що стало поштовхом до такого рішення?
— Чоловік змусив. Взагалі-то я думала, що після народження доньки вже не повернуся. Ну, яка різниця, ще раз «Лебедине озеро» станцюю. Вже й так стільки в житті зробила, що вистачило би на шістьох. Але Гія (чоловік Ніно Ананіашвілі — дипломат Грігол Вашадзе. — Л.К.) постійно умовляв мене повернутися. Навіть кепкував: це що, ліньки займатися? Ось виросте, каже, донька і знатиме, що через неї мама покинула танцювати. Як це буде їй чути? Такі наші розмови тривали два роки, й я вирішила повернутися. Було важко, адже мені вже не двадцять років. Подумала: якщо зможу вийти на сцену і танцювати великі вистави, як раніше — «Лебедине озеро», «Дон Кіхот», — тоді повернуся. А якщо ні, то навіщо тоді? Просто ходити по сцені? Ні! Я так не можу! Через два роки я вже виступала, працювала з «Метрополітен-опера». Танцювала всі вистави світової класики й експериментувала, виконуючи модерні постановки. У 2009-му попрощалася з Американським балетом, тому що всі сили і всю увагу хотіла приділити вітчизняному грузинському мистецтву. Щоб люди мене ідентифікували саме із Грузинським балетом. І це — свідоме рішення. Коли бувають гастролі, я намагаюся забрати з собою грузинську трупу.
— Ніно, а чи виявляє потяг до танцю ваша донька? Чим вона цікавиться у свої шість років?
— Вона сьогодні говорить трьома мовами: грузинською, російською та англійською. Дуже гарно співає різними мовами, навіть португальською — це її тато навчив. Донька росте в театрі, бачить усі вистави. По костюмах, по фотографіях упізнає, який це балет. Приходжу ввечері додому — зустрічає мене в якійсь спідниці та танцює. Каже: «Мамо, подивися, який у мене підйом!» Я відповідаю: «Підйом тобі не потрібен. У шість років ще рано вчитися балету». Можливо, на фігурне катання її віддам, як мене відправили батьки свого часу. Це добре загартовує дитину. А коли доньку питають, ким вона хоче стати, вона каже: «Тільки мамі не кажіть — я хочу стати балериною». Для того, щоб «заборонений плід» не був солодким, учу її: «Ким би ти не була, лікарем чи співачкою, вміти танцювати — це завжди добре. А танцювати на пуантах — ще краще»!
— Сьогодні багато відомих балерин, які виступають за кордоном, переходять до модерну, а ви залишаєтеся прихильницею класики. Чому?
— Я люблю сучасний балет, якщо це добре поставлено. Для артиста в сучасній хореографії така свобода і пластика завжди цікаві. Чому з віком переходиш на модерн? Тому що класику танцювати важко. А ти — актор, у тебе багато є всередині, й хочеться це висловити. А таку можливість дає сучасний танець. Щоб танцювати класику та утримати техніку, потрібно займатися в класі щодня! Я іноді на себе навіть серджуся, бо часу катастрофічно не вистачає. Коли танцювала 14 вистав на місяць в Америці, доводилося працювати по шість годин у залі, не вилазячи. Зараз стільки часу немає, бо займаюся театром, організацією гастролей нашого колективу. Щоб тримати м’язи в тонусі, окрім балету, ще потрібно працювати фізично. Інакше отримаєш травму.
«ЛЕБЕДИНЕ ОЗЕРО» СУПРОВОДЖУЄ МЕНЕ ВСЕ ЖИТТЯ»
— Знайомі партії в балетах ви, мабуть, танцюєте зараз по-іншому? Відкривається нове бачення?
— У Великому театрі, де я працювала (Ананіашвілі була солісткою з 1981 р, а з 1986-го її партнером став Андріс Лієпа, з яким Ніно гастролювала по всьому світу. — Л. К.), педагоги-репетитори, колишні балерини говорили так: «Якби молодість знала, якби старість могла»... Голова сьогоднішня не зрівняється з тією головою, коли мені було дев’ятнадцять років. Але тоді ти береш молодістю. Роби все, чого тебе вчили. А «Лебедине озеро» я танцюю досі. (Ніно планувала виконати дві головні партії Одетти й Оділлії на фестивалі в Донецьку «Зірки світового балету», але травма завадила їй танцювати разом з українськими танцівниками. — Л.К.) «Лебедине озеро» — один із найважчих балетів, він супроводжує мене все життя з якимись пригодами та історіями. Цей балет мені ніколи не набридає, завжди знаходжу в ньому щось інше. Навіть можу імпровізувати на сцені... З роками в мене з’явилося відчуття володіння сценою. Якщо раніше хвилювалася: вийде — не вийде, то зараз знаю напевно: зроблю все, щоб у мене добре вийшло. З’явилося якесь бачення — й очима, й мозком, — завдяки якому знаєш: що би не трапилося, ти подолаєш. Навіть якщо впаду, не хвилюватимуся.
— Чи проводите ви паралелі між Москвою та Тбілісі, бо критики вас називають російською й грузинською примою балету?
— У Москві я прожила загалом тридцять років — більше, ніж у Тбілісі. Люблю людей, які мене виховали в російській столиці. В Грузії тепло, багато сонця — там усе своє, рідне. Мені там комфортно. Хоча в Москві — також був мій дім. Були в моєму житті важкі періоди, але їх не хочу пам’ятати, не люблю про них говорити... Свого часу я була першою в колишньому СРСР, хто довів, що балерини можуть танцювати всюди, не залишаючи свого театру. Це було проблемою, не сприймалося керівництвом Великого театру, хоча я нічого поганого не робила — тільки танцювала. Я говорила: «Ну чому ви не обурюєтеся, що якийсь соліст поїхав і співає в тій чи іншій країні? Чому я не можу танцювати за кордоном? Адже я завжди повертаюся назад. Якщо вважаєте, що я не гідна називатися солісткою Великого театру, то не буду говорити закордонним імпресаріо, щоб про це писали в афішах». І перестала використовувати ім’я Великого театру, писали тільки моє ім’я та прізвище. Це виявилося ще гірше... Зараз до такої практики ставляться спокійніше, тому що в дирекції театру розуміють, що успіх артиста — це плюс для театру, що можна отримувати гарні дивіденди.
«ЦЕ ТА «ШВІЛІ», ЯКА З ЛІЄПОЮ ТАНЦЮЄ»
— Ніно, ви виступали з багатьма відомими танцівниками, хто з партнерів вам запам’ятався найбільше?
— Прискіпливі шанувальнинки балету порахували, що в мене було 105 партнерів у різних виставах. І партнери всі були чудові! На початку кар’єри ми багато виступали з Андрісом Лієпою. Глядачам подобалося це поєднання: «біленький» танцівник і «чорненька» балерина. Моє прізвище тоді не могли запам’ятати й казали: «Це та «швілі», яка з Лієпою танцює». З Олексієм Фадєєчевим у нас була тісна творча дружба, й той час запам’ятався як дуже насичений творчий період. Не знаю, чи повториться він колись... Я вдячна всім танцівника, з якими випала доля виступати на сцені.
— Разом з екс-президентом України Віктором Ющенком ви хрестили молодшого сина Михайла Саакашвілі. А нині часто бачитеся з кумами в неформальних умовах?
— Наші діти ходили до одного садочка, й тоді ми бачилися на дитячих днях народження. Зараз діти пішли до різних шкіл, і ми бачимося з Сандрою (дружиною М.Саакашвілі — Л.К.) на різних благодійних вечорах, які вона організовує. Або вона з чоловіком приходить на якісь концерти, вистави до нашого театру. Сандра — дуже мила, інтелігентна й дуже освічена жінка. Щодо президента, то в нього багато справ, але він часто буває в нашому театрі. Навіть дивуюся, як усе встигає? Мабуть, добре бути президентом десь у Швейцарії. Країна невелика, заможна, не всі громадяни навіть знають, як звуть їхнього президента. А Президента Грузії в нас знають усі, хтось задоволений, а хтось лає, бо не згоден із курсом керманича держави. Але не побачити те, що Саакашвілі дуже багато зробив для країни, неможливо!
— Той факт, що після президентських виборів в Україні стосунки перших осіб наших держав стали не такими теплими, якось позначився на вас?
— Як любили, так і любимо Україну. З нинішнім Президентом України Віктором Януковичем та його дружиною Людмилою Олександрівною ми давно знайомі. Ми познайомилися вісімнадцять років тому в Донецьку на першому фестивалі «Зірки світового балету». Неодноразово сиділи за одним столом із ними та Вадимом Писарєвим. Ось і цього разу я прилетіла в Донецьк, привезла вітання Людмилі Олександрівні від мого чоловіка. Я вважаю, якщо сьогодні розходяться політичні погляди двох президентів, то це жодним чином не роз’єднує наші країни. А мистецтво допомагає наводити мости між народами ще навіть краще, ніж це роблять політики і дипломати.
