Лише нещодавно знайдено запис № 725 в метричній книзі міського архіву, де повідомляється, що Горовиць Володимир Самiйлович народився 1 жовтня 1903 року в місті Києві. Отже через два роки будемо святкувати 100-річний ювілей музиканта. У київському періоді його життя і творчості багато білих плям. Ці маловідомі сторінки нині ретельно досліджуються музикознавцем Юрієм Зільберманом, одним iз організаторів Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам'яті В. Горовиця.
Батько музиканта — Самуїл Горовиць закінчив Київський університет за спеціальністю інженер-електрик. Він був вихідцем з багатої єврейської сім'ї. Заснував фірму в партнерстві з німецькими бізнесменами, яку ми сьогодні назвали б дистриб'юторською, дилерською. У газетах тих років можна зустріти рекламні оголошення «Самуїл Горовиць: електричні мотори, насоси, лампочки». Він був постачальником Південно-Західної залізниці. Після одруження на Софії Бодік, до своєї справи прийняв її брата Олександра. В сім'ї Горовиців було чотири дитини: Яков, Григорій, Регіна і наймолодший — Володимир. Грати на фортепіано він почав iз п'яти років. Сім'я матері була дуже музичною, хоча її батько і дід були купцями першої гільдії, але всім дітям дали гарну освіту — 12 чоловік мали професійну музичну освіту. Любов до музики Володі прищепила його мати. У Харкові, коли той гостював у родичів в 1914 році, талановитого хлопчика почув Скрябін, який передрік, що Горовиць стане великим піаністом. Володимир закінчив Київське музичне училище і Консерваторію. Його педагогами були Пухальський, а потім Блуменфельд. На випускному концерті, коли грав Горовиць, слухачі влаштували овацію. Вже з самого початку творчого шляху піаніст не дотримувався правил і канонів у всьому: техніці, манері гри — він iшов своїм шляхом, та й в житті був непростою людиною. Часом своїми пустотливими витівками шокував оточуючих. Його останній виступ на батьківщині відбувся в 1925 році в залі Київської філармонії. У цей період радянська влада остаточно перемогла, а Володимир Горовиць не прийняв її ідеологію і вирішив поїхати за кордон. Хоча в подальшому зізнавався, що цей крок дався йому нелегко. Адже у Києві залишалися батьки, друзі. Він сподівався, що як тільки нормально влаштується, то забере своїх близьких, але цим планам ніколи не призначено було збутися. До самої смерті Горовиць ніколи більше не приїде в Київ.
На чужині не все складалося вдало у молодого музиканта. Перші два концерти в Берліні провалилися. Володимир любив розкуту гру, але німецька публіка його пасажі не оцінила. Та й часи були важкі. Німеччину затопили натовпи емігрантів iз Росії, готових на будь-яку роботу, аби заробити на прожиток. Горовицю допомогли вижити на першому етапі еміграції мізерні грошові запаси (їх він зумів провести через кордон у шкарпетці), але вони катастрофічно танули. Подарунком долі стало запрошення виступати з симфонічним оркестром. Починається гастрольне життя і піаніст їздить по всьому світу. З 1928 року Володимир Горовиць переїжджає в Америку і ця країна стає не просто новим місцем його проживання, а другою батьківщиною. Він грає по три концерти на тиждень і, здається, абсолютно не відчуває втоми. У пресі артиста називають імператором музики, легендою піаніно. На початку 30-х років він знайомиться із знаменитим диригентом Артуро Тосканіні. Великий успіх у публіки мали їхнi спільні виступи. Маестро ввів Володимира у свій будинок і познайомив з дочкою Вандою. Незабаром молоді люди одружилися, а через рік у них народилася дочка, названа на честь матері Горовиця Сонею. Період безгрошів'я закінчився. З'явився достаток. Молода сім'я оселяється в Нью-Йорку.
Американський музикознавець, піаніст, педагог Джулліардської музичної школи Девід Дюбаль, автор книги «Вечори з Горовицем», який нещодавно приїжджав у Київ, вважає, що маестро увібрав в себе всi найкращі риси піанізму ХХ століття. Мав величезний репертуар, яким не володів жоден музикант того часу. Він був першовідкривачем навіть в класиці, знаходячи власні штрихи і відтінки, роблячи такі інтерпретації вже відомих творів, що вони отримували нове звучання. Настільки глибоко проникав в твір композитора, що його трактування часто було досить несподіваним. Зараз піаністи грають швидше. Але йому не подобалися, як він вважав, механічні виступи. Музика для нього — це був процес, імпровізація. У нього були плоскі пальці, але незважаючи на це він домагався віртуозності техніки в грі.
— Ми познайомилися з Горовицем у нього вдома, — розповідає Девід Дюбаль. — Я повинен був зробити серію інтерв'ю з маестро для радіостанції «WNCN» (Нью-Йорк), де в той період був музичним директором. Він запросив мене на вечерю, попередивши, що б я одягнув краватку. Але оскільки у мене її не було, я замінив її шарфом. Горовицю мій вигляд не дуже сподобався, але він промовчав і тільки посміхнувся. На його роялі завжди стояв метроном і він репетирував під його ритм. Маестро був завжди найсуворішим суддею до себе і, якщо з якої-небудь причини йому не подобався власний виступ, то ніякі захоплені відгуки не могли переконати його. В той час, коли ми познайомилися, Горовиць був вже досить немолодою людиною. У нього часто боліла спина. Але про болі він забував, як тільки починав грати. Дуже відповідально ставився до репертуару. Наприклад, перш ніж записати один iз концертів Моцарта, він переграв всі. Любив сонати Скарлатті і прелюдії Скрябіна. Він говорив: «Я ніколи не граю однаково». Не визнавав авторитетів. Наприклад, йому подобався президент Картер тому, що той любив класичну музику, а принца Чарльза вважав нудним за снобізм. Для багатьох Горовиць здавався складною і часом невихованою людиною. Я був свідком, як одного разу на вулиці його впізнали захоплені прихильниці. А він раптом їм почав строїти гримаси. Після вдалого виступу міг крикнути: «Гут, вері гут!» і показати язик музикантам. Йому було важко порозумітися з людьми через мовні проблеми. Він сміявся: «Я однаково погано розмовляю п'ятьма мовами». Вдома з дружиною він розмовляв французькою, зі мною спілкувався англійською, але висловити свої думки добре міг тільки російською. Я думаю, з Горовицем ми порозумілися, тому що я міг оцінити його «київський гумор». Адже мій дід і батько також родом iз Києва. Дід служив у царській армії, емігрував в Америку в 1905 році. Через п'ять років (перепробувавши масу професій, один час навіть був охоронником нафтових свердловин у Рокфеллера) забрав сина в Нью-Йорк. Якщо мій батько швидко вивчив мову, то у мами були великі проблеми і вона себе вважала чужою, часто згадувала як чудово їй було в Ризі, де народилася. В мені Горовиць бачив споріднену душу нащадка емігранта. Але найголовніше, він обожнював розмовляти про музику з професіоналами.
Ви знаєте, що цікаво. Я часто слухаю аудіо- і виіеозаписи, що збереглися, і зробив важливе відкриття — вони не набридають. Адже більшість музикантів коли вмирають, то руйнується їх світ. Люди перестають купувати записи. А тиражі творів, записані Володимиром Горовицем, неухильно зростають. По собі скажу, здається все знаєш наперед, але все одно знаходиш щось нове. В Америці слава Горовиця не меншає. Нещодавно фірма «Steinway» святкувала створення півмільйонного роялю, демонструючи знаменитий інструмент, на якому грав великий маестро, організувавши тур найбільшими містами країни. В шоу брали участь кращі американські піаністи. Глядачі приходили послухати не тільки лекцію про музиканта, але й просто доторкнутися до роялю самого Горовиця.
— Дванадцять років він не займався музикою. Це було викликане, передусім, депресією, спровоковане цілим згустком подій, — вважає Д. Дюбаль. — Справа в тому, що з 1940 року музикант дуже часто виступав. Він втомився від гастролей, загострилися хвороби, часто скаржився на болі в шлунку. Тільки за один iз концертів, коли вони виступали разом iз Тосканіні, зібрали 1 мільйон доларів, який перерахували в фонд «Червоного хреста». Дуже тяжко перенiс маестро самогубство його дочки Софії. Нервовий зрив стався в 1953 році, коли Горовиць став боятися виступати перед публікою. Але 12 років простою не пройшли все ж таки задарма. Я вважаю, що це стало періодом накопичення матеріалу. Адже багато піаністів мають у своєму резерві одні й ті ж твори і виступають iз ними впродовж десятиріч. У цей час Горовиць вивчив твори Олександра Скрябіна, які раніше ніколи не виконував і вважав музику композитора космічною. Всі ці роки він провів затворником. Часто сумував. До цього ще домішувалося те, що відчував провину перед своєю сестрою Регіною, яка залишилася жити в СРСР, а він, незважаючи на всі свої зв'язки, не міг допомогти їй переїхати в Америку.
... Але настав час і сцена знову покликала його до себе. На концерті-поверненні в 1965 році в Метрополітен-опера були присутні практично все ведучі піаністи світу. Публiка знову була у захватi вiд гри маестро. Хіба можна після такої величезної перерви блискуче грати і не втратити слухачів? Тріумфальні виступи довели, що Володимир Горовиць не забутий і продовжує бути музичним віртуозом.
Його стосунки зі сценою складалися за принципом: любов-ненависть. Він говорив, що частина його не є тим виконавцем, яким він мріяв стати і... робить п'ятирічну перерву у виступах. Коли вирішив повернутися, то багато музичних критиків пророкували невдачу, а Горовиць знову виявився переможцем. У 1978 році святкували 50- річчя його творчості. Володимир Самiйлович виконав Перший концерт П. Чайковського — твір, з яким він дебютував півстоліття тому, коли тільки приїхав в Америку.
У 1986 році Горовиць приїздив у Радянський Союз. Очевидці розповідають про ажіотаж, викликаний його концертами в Ленінграді і Москві. Ті, кому пощастило слухати маестро, досі помітно схвильовані, називаючи цю подію епохальною, яка запам'яталася на все життя. У пресі — тільки захоплені епітети його грі. Володимир Самiйлович не приховував, що він щасливий. Хоч його очі залишалися сумними. Адже тріумфу не бачила сестра, яка померла за місяць до гастролей.
— Для мене став незабутнім концерт у Білому домі, який Володимир Горовиць дав для президента Рейгана в 1988 році, — згадує Девід Дюбаль. — Як завжди, Горовиць виступав блискуче, але перед прийомом кудись зник. Ми разом iз його дружиною Вандою обійшли всю резиденцію, поки його знайшли. Маестро погано себе почував. Схвильовано сказав: «Тільки ти, Девід, можеш зрозуміти, як погано я сьогодні грав». Я доклав багато зусиль, щоб переконати піаніста піти на прийом, але весь вечір він продовжував залишатися сумним. Адже в душі справжнього художника завжди був найсуворіший критик.
Багато з тих, хто спілкувався з Володимиром Горовицем, не могли зрозуміти, коли він жартує, а коли говорить серйозно. Наприклад, про Ліста і Шопена він розповідав немов про близьких друзів, своїх сучасників. Або міг заявити: «Ніколи не довіряйте людям, які не люблять музику Чайковського». Володимира Самiйловича пов'язувала тісна дружба з Сергієм Рахманіновим. Він був першим виконавцем багатьох його творів. «Я — дерево, але не знаю якої висоти, а Рахманінов — найбільше дерево у світі», — говорив В. Горовиць. Вони часто зустрічалися, жваво обговорюючи новини, що доходили до них iз СРСР. Сумували за батьківщиною. Але якщо Рахманінов заповідав себе поховати в Петербурзі, то Горовиць не хотів повертатися, називаючи Радянський Союз в'язницею. І у нього були підстави так вважати. Старший брат Яків загинув у громадянську війну. Середній — Григорій — повісився в середині 20-х років — у нього був розлад нервової системи. Їх батько і сестра стали невиїзними. Довгі роки їм не дозволяли навіть листуватися. Перший арешт батька стався незабаром після еміграції сина. Його оголосили контрреволюційним елементом. Самуїл Горовиць вийшов на свободу після чотиримісячного ув'язнення. У 1929 році загинула мати від невдалої операції апендициту. Батько одружився вдруге і переїхав у Москву, ближче до дочки Регіни. В той час вона працювала в Держконцерті, акомпанувала Ойстраху і Берштейну. З батьком Володимиру вдалося побачитися на нейтральній території в Швейцарії лише в 1934 році. Після повернення Горовиця- старшого заарештували як «ворога народу» і він загинув в сталінській катівні.
Деякі імпресаріо вважали Горовиця скупим. Так, він говорив, що любить гроші. Але насправді він на них ніколи не звертав уваги. За словами Д. Дюбаля, за 12-річну паузу, коли він не виступав, йому довелося продати практично всі свої відомі картини з колекції. Але особливо важко йому було продавати «Акробатку» Пікассо, яку він вважав схожою на себе. До речі, він міг в картинній галереї сидіти годинами, дратуючи цим дружину. Пані Ванда зіграла помітну роль у житті маестро. Але сказати, що він був щасливий у сімейному житті, не можна. Ванда — аристократка, а Володимир — артист, легко захоплювався. Його називали диким котом, навіть пантерою. Приручити не можна, а можна тільки сприймати таким, яким він хотів бути. Ванда володарювала в домі, але вплинути на чоловіка в творчому плані не могла. Ніякі її доводи — що виконувати, де виступати — на маестро не діяли. Тут він показував характер, а в побуті часто ставав безпорадним. Часом Ванда iз смутком говорила: «Він мене не любить, але я йому потрібна, інакше пропаде».
Ще за п'ять днів до смерті маестро записував для фірми «Sony» етюди Шопена і Ліста, ноктюрн Вагнера, демонструючи фантастичну техніку. Він помер у віці 86 років. Похований в фамільному склепі роду Тосканіні. Прямих нащадків не залишилося. Двоюрідна племінниця — піаністка, живе в Англії. Його архів зберігається в Йєльському університеті, знаменитий рояль «Steinway» під № ЦД-513 — в Сан-Паулу. На батьківщину в Київ ім'я В. Горовиця повернулося в 1995 році, коли було організовано Міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті знаменитого маестро, який проходить раз на два роки.
