Щоб підбити підсумки фестивалів і виставок карикатури, які вирували в Києві весь квітень, поговоримо про монументальну працю відомого українського карикатуриста Володимира Казаневського, про щойно видану книжку — «Мистецтво сучасної карикатури».
У ній він аналізує появу і розвиток так званої карикатури без слів, або філософської карикатури ХХ століття, проте згадує й про різні форми карикатур із Стародавного Єгипту до наших днів.
У принципі, робота Казаневського досить унікальна, оскільки ні за кордоном, ні в нас ніхто так детально не аналізував карикатуру як окремий жанр мистецтва. Але Казаневський як людина, котра відвідала понад 40 країн, де перемагала саме як карикатурист, має повну інформацію «з теми». Тому він вирішив заповнити цю прогалину.
— А чого це ти раптом вирішив узятися за цю справу: проаналізувати шлях становлення сучасної карикатури через Фрейда, філософію, літературу, через вплив тоталітарних режимів?
— Мене як художника завжди хвилювало це питання. Я виявив дефіцит подібної літератури. Розкопав статтю, яку написала така собі пані Дмитрієва наприкінці 70-х. Її опублікували в журналі «Иностранная литература». У ній йшлося про зв’язки карикатури з парадоксальністю. Як приклад, наводили французьких художників, яких у той час ми не бачили.
— А «Феноменологія сміху»?
— Ця книжка вийшла в Москві за підсумками однієї конференції. Але в ній карикатурі приділили лише один розділ... Відомий карикатурист Михайло Златковський написав книжку, де дав огляд радянської та російської карикатури. Це все!
Мою першу статтю про радянську карикатуру прочитали англійською мовою на Гавайських островах ще в 1989-му. Вона була критичною, я тоді дощенту розбивав соціалістичний реалізм.
— Із 1989 року в тебе з’явилася можливість мандрувати світом, можливість оцінити творчість різних країн і націй. На підставі цього обсягу інформації ти вирішив підбити підсумок?
— Подорожі мені дали багато чого, але здебільшого я черпав інформацію з каталогів, яких переглянув понад 700. Мене цікавило, як карикатура пов’язана з літературою, з філософією. Я хотів дізнатися, чим сучасна карикатура принципово відрізняється від карикатури минулого.
Наприклад, француз XIX століття Дом’є зображав натовп у вигляді окремих індивідуальностей. А вже його співвітчизник Семпе в ХХ столітті малював у великих кількостях одного і того самого чоловічка. Тобто поняття натовпу ще не існувало, швидше за все, це була галерея персонажів. Але сучасних карикатуристів завжди дуже цікавила «маса».
— Але ж чоловічки різні в кожного художника, тобто безликість «маси» нагороджувалася власним обличчям. Художник відмовляв натовпу в індивідуальності, водночас зберігаючи її за собою.
— Правильно. Ось у Тюніна, про якого ти писав, усі герої нагадують самого Тюніна. Але тут питання в іншому: чому сучасний карикатурист розглядає натовп як безліч тотожних чоловічків?
— Збільшилася швидкість. Якщо ходиш пішки — кожного окремо замальовуватимеш. А мчатимешся в автомобілі або, навпаки, стоятимеш, а повз тебе буде проноситися безліч людей або машин — художник і зафіксує потік. Швидкість, помножена на масу, породжує подібність у сприйнятті.
— Цікавий погляд. Хоча, звісно, механічний. Але я не зовсім погоджуюся. Я вважаю, що сучасні карикатуристи більше стали філософами, тому розглядали натовп загалом. Мені було цікаво філософськи прослідкувати психологію маленької людини з безлічі собі подібних. Усе звелося до того, що на зламі століть відбувалася поява нових філософських течій, у яких НАТОВП розглядали як окреме явище. Ніцше розглядав натовп як зрівнювача. Дослідження показували, що в натовпі знижувалися інтелектуальні здібності людини, все зводилося до середнього показника. Натовпом виявилося легше управляти. Імовірно, це й стало поштовхом до появи диктатури Гітлера або Сталіна.
Від фашизму багато художників із Європи втекли до США. До Нью-Йорка з’їхалися Сальвадор Далі, Марк Ернст, Георг Гросс.
— Сюрреалісти, я так розумію, вирішили «розібрати» людину на запчастини та подивитися, як цією моделлю — «гомо сапієнс» — управляють. (І вони, і Фрейд, щоправда, все зводили до рефлексів, ігноруючи Небо, Вертикаль.)
— Можливо. Головний редактор журналу «Нью-йоркер» Росс дуже любив карикатурний жанр і вирішив зробити таке видання, де тексти та карикатури були б на рівних правах. Він почав потихеньку вимагати, щоб його художники скорочували підписи до малюнків. І довимагався, що протягом 10 років підписи зникли зовсім.
Відповідно, карикатуристи взялися переймати певні прийоми та методи в тих самих сюрреалістів, щоб зробити лаконічнішим зображальний ряд.
— Ти хочеш сказати, що до карикатури без слів художників підштовхнули власне живописці. Оскільки ті й так малювали «без слів».
— Безумовно. І цьому сприяло те, що в Нью-Йорку зібралася в один час і в одному місці сила-силенна новаторів.
— Але карикатура стала, за великим рахунком, наближатися до стародавнього образотворчого мистецтва.
— Формально — так. Але як жанр вона отримала якісно нове звучання. Вона стала самодостатньою. Карикатуристи більше стали художниками та літераторами. Оскільки раніше в газетах існували темісти, які вигадували сюжети. А зараз карикатуристи вигадували сюжет самі....
— Розкажи тоді, будь ласка, літературний сюжет твоєї сюрреалістичної роботи...
— Цей сюжет вирвався з підсвідомості, під час сну. Тому переказати його неможливо.
— Ти в цьому випадку працював ще більше як художник: ти змальовував образи, взяті з підсвідомості. Тому окреслюється кілька етапів творчості. Візьмемо, наприклад, художника «Дня» Казанського. Спочатку він малював переважно ілюстративні карикатури, потім карикатури без слів і згодом — вельми складні сюрреалістичні малюнки, які вже до карикатур як таких і не належать.
— Саме так, відбувається синтез. Є якийсь підсвідомий першоiмпульс, а потім літератор починає виводити словесами, художник жонглювати лінією, а музикант — звуком.
— А першоімпульс — емоції та викликані ними образи. А як втілити образ — на полотні чи в звуках — інша річ.
— Ось я і показав, що сучасна філософська карикатура здатна втілити такий першоімпульс досить глибоко. Хоча є різні рівні.
У цих 700 каталогах, із якими я працював, проглядає перший рівень: найпростіші сюжетні лінії в різних націй повторюються. Самотність, наприклад, часто зображається з допомогою людини на незаселеному острові.
— Данієль Дефо написав геніальний роман, що згодом породив цей штамп... А ось розкажи про метаморфози карикатури в нас, про український феномен, якщо такий є.
— Може, швидше за все, йтися про східноєвропейський феномен. Ось у Америці й у Франції на даний момент карикатурист знову став звичайним ілюстратором. Тоді як на Сході: в Японії, Ірані та Китаї — сплеск філософської карикатури. Китай сьогодні переживає карикатурний бум.
— Із чим це пов’язане?
— Американське суспільство стало суспільством споживання і, крім розваг, їх ніщо не цікавить... Я звернув увагу, що на розвиток серйозної карикатури впливає тоталітарність режиму. З цього погляду, ми всі — спадкоємці СРСР. Тобто коли культурний рівень художників найвищий і при цьому немилосердна цензура. Художники, прагнучи обійти заборони, починають працювати з езоповою мовою, вправляються з різними алегоріями.
— Виходить, щоб карикатура стала самодостатнім жанром мистецтва, їй слід бути в неповноцінному суспільстві. І відповідно, якщо суспільство стає нормальним, карикатура занепадає і перетворюється знову на ілюстрацію.
— Так. Американці та німці настільки розбагатіли, що сміються тепер тільки над голими дупами.
— Судячи з того, як ми розвиваємося, карикатуристи в Україні ще довго без хліба не залишаться.
— Напевно. В Англії, в Америці я бачив чудових професіоналів, можливо, таких, яких у нас немає. Сидить лауреат Пулітцерівської премії і на твоїх очах створює шаржований сюжетний малюнок, але я не можу сказати, що він мене схвилював. А ось турецькі роботи я бачив такі, що просто рота відкривав. Я не думав про нашу місію як сполучну ланку між Сходом і Заходом. Але так і виходить. Хвиля карикатури без слів народилася в Америці, потім захлеснула Європу (Францію, Німеччину). Потім перекотилася до Східної Європи (Польща, Чехія, Україна, Росія). Потім Туреччину. І зараз сплеск у Китаї та Південній Кореї. Що там у Північній, ми не знаємо.
— Судячи з твоєї розповіді, там має бути безліч хороших карикатуристів.
— Напевно. Якщо їм відкриють кордон, я думаю, скоро ми з ними познайомимося. Вони поки що навпочіпки, нишком створюють свої шедеври. Карикатура — це заперечення зла, заперечення потворності, доведення потворності до гротескного стану. Отже, нібито подвійна потворність. Але подвійний мінус дає плюс.
— Але як тоді вижити самодостатній карикатурі? Адже великі карикатуристи минулого все-таки залишилися. Який вихід?
— Вихід простий. Я як художник однаково зображаю те, що мені подобається. А будь-який справжній художник відображає насамперед себе. Наскільки ти сам цікавий, настільки цікавими будуть твої роботи в майбутньому. Наскільки в тебе був глибокий відбиток.
