Навіщо глядач сьогодні приходить до театру? Хтось — щоб підгледіти на сцені чужу історію, щоб відволіктися від своєї рутини. Інший — за казкою, чудом, прагнучи після звершення дива відчути імпульс прозріння. Саме на такого глядача орієнтується художній керівник Львівського академічного театру імені Леся Курбаса Володимир Кучинський і задля нього, глядача, вирішує одвічні питання — бути чи не бути в театральному просторі? А для того, щоб вирватися з болота провінційності, потрібно медитувати разом із відвідувачами і, звісно, експериментувати.
— Театр Леся Курбаса позиціонує себе як експериментальний театр...
— Театр узагалі неможливий без експерименту. Головне, щоб експеримент не став самоціллю.
— Але деяких експериментів глядач не сприймає.
— Я це розумію, але перша і основна заповідь для театру, особливо якщо він претендує бути не просто народним, а інтелектуальним центром, полягає у тому, щоб він ішов далі, ніж глядач. Тому на наші вистави деякі відвідувачі приходять кілька разів, якщо людина не враз може дійти до глибини змісту. І це нормально, бо коли все зрозуміло у виставі, коли актори на сцені не мають секретів, не мають куди вести глядача, а просто пережовують загальновідомі істини, — то це моветон. Тоді вистава схожа на кольорове мигтіння, яке притягує зір, але не має сенсу.
«У МОЄМУ ЖИТТІ БУЛИ ДВА ХОРОШІ ВЧИТЕЛІ»
— Чим же театр Курбаса притягує глядача?
— Коли створювався наш театр, в Україні функціонували ще приблизно двісті колективів. Зовсім не те, що ми маємо на даному етапі. Тому мусили самостверджуватися, ставати кращими з кращих самотужки, бо не мали ні меценатів, ні фінансування. Кінець 80-х — час дуже суб’єктивний: усі хотіли перемін, і в кожного були свої плани на майбутнє. А коли в 90-х нарешті сталися ці зміни, то людина почала шукати себе у світі. Передусім я відчував себе не актором чи режисером, а ідеологом — дуже важливо було вибрати стратегію розвитку театру. Це, напевно, було найважливішим у моїй роботі художнього керівника, адже часи різні, й люди абсолютно за різним ідуть у театр, роль мистецтва в різні часи інакша. В той час у курбасівців з’являються медитативні речі, ближчі до Сходу, — «Марко Проклятий», «Благодатний Еродій», ми почали співати ірмоси і прочитувати апокрифи. Зараз думаю про поєднання цих двох стихій. Театр — це два крила — коли актор іде від зовнішнього до себе і навпаки. У історії театру Курбаса можна виокремити три театри: перший складався на західній імпровізації, другий — на східній медитації, а третій, сьогоднішній, — це сув’язь цих двох понять. Я вбачаю сенс інтелектуалізму театру в шляхах між об’єктивним та суб’єктивним — коли актори водночас зачіпають суб’єктивістські прояви серця і разом з тим підносять на рівень об’єктивного, поетичного, сакрального.
— Чи можна назвати театр Леся Курбаса нонконформістським у зв’язку з відсутністю протекторату від влади?
— Хотілося б. Звісно, ніхто не проти мати стійкий фінансовий статус, але та ціна, яку потрібно за це заплатити театралам, не співмірна з грішми. Хоча театри за своєю суттю — надзвичайно компромісна територія, де потрібно почути партнера. Зрештою, ми працюємо з людьми, а не з каменем.
— Хто із цих некам’яних людей залишив у вашому житті найглибший слід?
— Складається таке враження, що мене одна геніальна людина передає в руки іншій, і так весь час. У моєму житті було два хороші вчителі — російський театральний режисер та педагог Анатолій Васильєв і видатний діяч польської та світової театральної культури, експериментатор і теоретик театру Єжи Гротовський. На мій погляд, ці дві людини дуже схожі у своїй геніальності. Звісно, є відмінність у стилістиці. Гротовський — здебільшого східна людина, а Васильєв — західна. Пік Єжи Гротовського припадає на 70 — 80-ті роки, коли в Польщі був воєнний стан, і він виїхав до Італії, де створив театр-лабораторію. Розквіт Анатолія Васильєва можна спостерегти наприкінці 80-х — на початку 90-х, коли він нарешті отримав театр. Насправді його театр почав функціонувати всього на два-три роки раніше, ніж театр Курбаса. Я тоді був на третьому курсі. Якось запізнився на сесію через постановку п’єси, а він за це ображався на мене аж півмісяця. Я надзвичайно радий, що в моєму житті постійно зустрічаються люди, які володіють різними методологіями, особливим інтелектуальним рівнем осмислення і відчуття мистецтва, яким займаються. І такі люди постійно потрапляють одне до одного в інформаційне поле. Підтвердженням тому можу назвати конкретний випадок: Центр Гротовського робив на своїй території один проект з театром Курбаса, а інший — з Васильєвим. Наші репетиції відділяла лише стіна. Як сьогодні пам’ятаю, Васильєв ставив Чехова.
«ТЕАТРИ — СИНТЕТИЧНІ ПЛАЦДАРМИ ТРАНСФОРМАЦІЇ РЕАЛЬНОСТІ»
— Гротовський у своєму відомому трактаті «На шляхах до бідного театру» акцентує увагу на акторі й глядачеві, ставить людину в центр, зменшуючи роль музики, літератури, живопису в театрі. А які акценти в постановках робить театр Курбаса?
— У всіх театрах людина виходить на перший план, просто різними шляхами, адже театр — це про людей. Ще починаючи з того часу, коли Блаватська та англійські аристократи робили проект, метою якого було виростити вундеркіндів, із яких хтось потім стане месією світу. Зачинателем антропологічного театру був Штейнер, Гротовський у контексті всього західного театру продовжив його діяльність. Натомість російський театр завдяки Станіславському тримався формули переживань, що й досі модно в тому театральному середовищі.
— Натомість на Заході все більше популяризується використання перформансу. Ваше ставлення до цього явища сьогодення?
— Перформанс для мене — це розмова з глядачем об’єктивними просторовими фактами. Для театру існування поряд з перформансом — це завжди випробування на провінційність. Перформанс являє собою прості дії, які можуть бути зрозумілі й у селі, й у Львові, й у Парижі, інша справа — як їх потрактує глядач. Театр завжди належить якомусь соціумі, а перформанс — вільне театральне перекотиполе.
— А як щодо синтезу театру й кіно-прийомів, музичних вставок?
— Це — данина сучасності. Але тут не йдеться про витіснення одного жанру мистецтва іншим — якщо кіно більш мобільне, то театр — більш багатовимірний. Це не означає, що театралам нема чого повчитися в кінематографа, особливо — в якісного артхаусу, тому ми одні з перших створили в приміщенні театру Курбаса кіно клуб, та й у виставах використовуємо екран. У 90-х багато театрів замикалися, забуваючи, що вони — синтетичні плацдарми трансформації реальності, що їм притаманна взаємодія різних жанрів мистецтв. І вже через десятиліття театральні режисери почали працювати відкрито, проламувати ці перешкоди, знайомилися з різними людьми, провокували на контакти, спільні справи — це був такий феєричний карнавал, ковток свободи; зараз уже все заспокоїлося, й, на жаль, навіть почався процес стагнації. Об’єднувати потрібно не тільки різні мистецтва, а й різні театри, різні трупи. У Львові на даному етапі між театрами легке відчуження. Втім, театр Курбаса свого часу приймав багато гостей.
— Яких?
— Ми проводили різноманітні театральні фестивалі. За нашої ініціативи тут перебували театральні трупи з Данії, співочі та пластичні колективи зі Швеції; американці, які потім відкрили для заокеання Єжи Гротовського. Не так давно нас відвідували курди, є плани на поляків тощо. Звісно, були в нас і знамениті українські гості — Сергій Бабкін, гурт «ДахаБраха», з яким ми давні друзі.
«НАЙКРАЩЕ, КОЛИ МОЖНА ПОРОЗУМІТИСЯ БЕЗ СЛІВ»
— А на які театральні зарубіжні фестивалі потрапляв театр Курбаса?
— Раніше я взагалі любив поїздки з виставами за кордон, тому що там не розуміли української мови. Весь вербальний рівень практично зникає, всі сюжетні штучки, на які можна купити глядача, нівелюються, є лише мистецтво гри. Це — найкраще, коли можна порозумітися без слів. Бо на словесному рівні багато брехні, а тілом, пластикою, мімікою не обманеш. Із приємністю згадую, як ми грали вистави за Платоном у Македонії, Стуса — в Англії та Польщі, в Америці — Сковороду й Достоєвського. Здавалося б, заробити гроші на українському театрі на Бродвеї — утопія. Однак у нас вийшло. Нашими глядачами були молоді люди з різнокольоровим волоссям, усі в пірсингу, які перед тим відвідали живу виставку, де пили вино й буянили. Я був у відчаї перед виступом, але публіка нас здивувала. Це була найкраща вистава за Сковородою, яку ми грали взагалі, — коли ти робиш якийсь міні-жест, а в залі його сприймають як величезну подію. Інша справа — російські театральні трупи. У них обов’язково має бути епатаж, така собі невеличка суєта у виставах. Для них це цілком нормально, для Європи це цікаво, але я не уявляю їх органічними на східному просторі десь у Індії.
— Нині за кордоном уже не плутають українське театральне середовище з російським?
— Усе залежить від того, з ким матимеш справу. Звісно, це вже не початок 90-х, коли потрібно було розказувати, хто ти. Але іноземний глядач не може створити для себе єдиного образу українського театрального середовища, бо воно й не є однорідним. Театральна трупа із Харкова відрізняється від колективу з Києва, і тим більше —, зі Львова. Але радує те, що іноземці знаходять відповіді на питання, як існує українська культура в цілому, в наших постановках. І навіть більше — іноді українські легенди відоміші за кордоном, ніж у себе на батьківщині. Жаль, що справді якісний мистецький товар у нас здебільшого, щоб не гнити по вітчизняних складах, мусить іти на експорт. Для колективу міжнародна слава — це, безперечно, й визнання, й високий рівень. Ця людина/група нічого не втрачає — втрачає наше суспільство. У нас щільно заплющені очі, вже час їх хоч трішки відкривати, а то не тільки ранок, а й зеніт проспимо.
ДОВІДКА «Дня»
Володимир КУЧИНСЬКИЙ — український режисер. Заслужений діяч мистецтв України (1994). Лауреат літературно-мистецьких премій імені Василя Стуса (1989), імені Леся Курбаса (2000), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2006). Від 1988 року — художній керівник створеного ним (разом із Олегом Драчем і Тетяною Каспрук) Львівського молодіжного театру імені Леся Курбаса.
1995 року на Міжнародній конференції Центру Леся Курбаса театр, керований Володимиром Кучинським, було визнано найкращим театром в Україні. Театр брав участь, здобував перемоги й, зокрема, гран-прі на престижних міжнародних фестивалях в Україні, Росії, Польщі (Театр їм. Леся Курбаса співпрацює з Театром Гардженіце, Польща), Італії та США.
