Свій перший фільм Володимир Мотиль зняв лише в 37 років, і за 40 років роботи в кінематографі в його творчому активі всього лише дев’ять фільмів, але яких! Мотилівські «Біле сонце пустелі» і «Зоря принадливого щастя» вмить стали класичними й культовими. А такий «військовий» шедевр, як «Женя, Женічка й «катюша», тогочасні кіночиновники чомусь поклали «на полицю». Така сама доля осягла і його вільну екранізацію «Лісу». Інший фільм Володимира Мотиля «Розiйдемось, поки хороші» за ідеєю Фазиля Іскандера, який з успіхом продемонстрували в Америці, один прохіндей-продюсер на 25 років за копійки продав одному з російських телеканалів, де стрічка безслідно зникла... Багато років режисер із сім’єю виживав завдяки тому, що викладав і писав сценарії. Сьогодні фортуна посміхнулася майстру кіно, і Володимир Яковлевич знову знімає. Вже понад два роки тривають зйомки його масштабного фільму під умовною назвою «Пурпурний колір снігопаду». Сценарій вистражданий, і, судячи з усього, майбутня картина повинна «приєднатися» до відомих мотилівських кіношедеврів.
ПРО ПОШУК ГАРМОНІЇ
— Задум картини виник ще сім років тому — розповів Володимир МОТИЛЬ. — Дуже довго тривав збір матеріалів, потім був найважчий період пошуку коштів. Я задумав зняти великий фільм театрального показу. Якщо порівнювати з телесеріалами, то вийде п’ять серій. Ми і в Києві зняли кілька натурних зйомок. У тому числі, у будинку-музеї Лесі Українки. Там нас дуже тепло прийняли. Ми працювали в атмосфері доброзичливості, співучасті. Нам для зйомок навіть надали реквізит. Справжня обстановка того часу, яку побачать у кадрі, викличе довіру глядачів. У Москві ми зняли два натурних інтер’єри в реальних квартирах. Одна з квартир у центрі Москви була абсолютно вільною, вона належить нащадкам князів, дивом вцілілим після всіх переворотів. Господарі надали нашій групі п’ятикімнатні апартаменти, які ми всередині декорували, і це обійшлося нам недорого. А інший інтер’єр ми знімали в музеї театрального критика Телешева (друга Чехова, Станіславського, Шаляпіна). Але це не меморіальний музей, а шестикімнатна квартира, де живуть люди, і вона так заставлена, що нам доводилося кожного разу кімнату вносити й висувати реквізит, і то був болісний процес. А в музеї Лесі Українки було такий відпочинок, що ми зняли великий епізод наче в київській квартирі нашої героїні.
— А хто вона — ваша героїня?
— Коріння моєї героїні — Ксенії Герстель пов’язане з декабристами, фактично вона баронесса, її далекий пращур вів свій рід від німецького прізвища Герстель і був репресований як декабрист. Життєві потрясіння ламають її особисте життя, причому не одного разу. За внутрішнім станом усі переживання моєї героїні пов’язані з моєю матір’ю. Її доля була трагічна. Як і моя героїня, вона була сестрою милосердя в Першу світову війну, потім втратила чоловіка, мого батька, який загинув на Соловках. Мамині розповіді й мої дитячі роки в засланні на нашій сім’ї залишили величезний слід. Знаєте, практично у всіх моїх фільмах так чи інакше присутній образ матері та її почуття...
Я закінчив історичний факультет університету, так як хотів зрозуміти, що це був за «сволочний» час, на який припало життя моїх близьких... «Зорю принадливого щастя» я повністю присвятив моїй матері — не деталями біографії, а духом часу, тими людьми. Якщо пам’ятайте, там є така сцена: француженка Поліна біжить за возом, що відвозить на поселення її коханого — князя Аннєнкова, щоб передати йому повідомлення — імператор дозволив їй поїхати за ним. А Аннєнков її не чує. Ця сцена навіяна розповіддю мами, коли її, зі мною маленьким на руках, у Медвежегорську допустили на побачення з ув’язненим батьком. Він був поляком, який, як багато молоді того часу, емігрував у країну сяючих висот — СРСР. І там його заарештували. Так ось, коли мама після побачення пішла в спекотний день на потяг, батько настільки був у відчаї, що якось вирвався з пересильного пункту і прибіг на станцію. Кидався від вагона до вагона, кликав маму, а вона його не чула, бо ридала на лавці. Потім батько прислав листа з Соловків де все це описав... Розумієте, я знімаю тільки те, що мене самого хвилює. Я не можу взятися ні за яке замовлення, оскільки не можу конфірмувати. А в кінематографі сьогодні, на жаль, існує потік. Особливо огидний жахливий конвеєр нинішніх серіалів. На мій погляд, ці серіали — виродження, у тому числі духовне й професійне. Але навіть за рахунок якогось професіоналізму художник не може виграти, не вклавши свого серця...
— Володимире Яковлевичу, як ви прийшли до цієї історії?
— Це все було накопичено приховано, підсвідомо: історія батька, матері й мого діда — розкуркуленого й репресованого білоруського селянина. Але я б ніколи не взявся розповісти справжню історію, бо режисер не може бути письменником. Просто мені був даний зовнішній поштовх. Якось я прочитав у газеті історію самогубства однієї російської емігрантки. Мене зацікавили причини — чому вона це зробила? Потім став розмірковувати про долю молодої жінки, вимушену покинути свою Батьківщину й доведену до самогубства... У моєму сценарії Ксенія виживає, хоч це й не хепі-енд. Вона все життя шукала гармонію в цьому дисгармонійному світі і в результаті вона не втратила внутрішньої духовної опори, яка не дозволила їй здійснити жодного аморального вчинку.
— Ви знімали в Києві, бо «зробили» героїню киянкою?
— Так. А взагалі географія фільму дуже широка: Москва, Петербург, Київ, Сибір, Урал, потім еміграція — Чехія, Канада. Я об’їхав більше, ніж півсвіту, і Канаду обрав, звичайно ж, не тому, що мені хотілося там зайвий раз побувати. Просто характер моєї героїні — Ксенії Герстель дуже співпадає з характером канадської еміграції, і їй було б незатишно в Європі. Крім того, події картини розвиваються з 1916 по 1926 рік, це період, коли над світом насувався привид фашизму. Це також розпал Першої світової війни, революції в Росії, що розкололи долі мільйонів людей. Особливо в жахливе становище була поставлена інтелігенція, коли потрібно було або йти в служіння до хама, або покидати Батьківщину. І покидали не гірші люди, моя Ксенія також вважала за краще поїхати.
— Головну роль у вашому фільмі грає югославська актриса. Чому вибір впав саме на неї?
— Пошук був тривалий. Даніела Стоянович — молода югославська актриса. Вона обійшла півтора десятка своїх конкуренток, оскільки абсолютно незвичайна актриса. Якщо моя картина буде закінчена і з’явиться в прокаті, то я не сумніваюся, що Стоянович стане зіркою. Даніела володіє якимсь даром, якого мені дуже не вистачало. Вона глибоко безпосередня, імпульсивна й не розпещена, не зіпсована ніякими театральними роботами, хоч їй вже 30 років. Стоянович єдина з усіх конкуренток на пробах зіграла три віки героїні: 19, 30 і 40 років. Адже жінці ні бороди, ні вусів не наклеїш, а в кадрі Даніела абсолютно перетворювалася в трьох різних віках. Уявляєте, у неї навіть очі змінювалися... Булат Окуджава залишив нам у спадщину пронизливі рядки: «Две вечных дороги — любовь и разлука проходят сквозь сердце мое»... Ці слова можуть стати епіграфом до майбутнього фільму. Його головна тема — любов і розлука. Героїня стрічки переживає за десять років три романи, будучи дуже цільною, високоморальною натурою.
— А хто ще з акторів зайнятий в цьому проекті?
— Михайло Філіппов, Анатолій Білий, Олександр Цуркан. А взагалі у фільмі грають не дуже відомі актори.
— У вас легка рука. Після ваших фільмів актори стають не просто відомими, але й дуже популярними. У вас починав Ігор Костолевський...
— Так і Єву Шикульську я відкрив не тільки для наших, але й для польських глядачів.
«ДЕСЯТЬ РОКІВ Я БУВ У ВИГНАННІ»
— Володимире Яковлевичу, за яким принципом ви підбираєте акторів?
— Єдиний принцип — я уявляю майбутніх героїв як своїх близьких знайомих. Навіть зовні їх відразу бачу: зріст, обличчя, навіть ходу. У більшості моїх фільмів вдавалося знайти акторів, яких я заздалегідь уявляв. До речі, не люблю залучати зірок- акторів. Тільки в «Зорі принадливого щастя» мені кіночиновники нав’язали актора з титулами (Олега Стриженова, хоч я бачив іншого актора), поставивши ультиматум закрити картину, а так, як я після «Білого сонця пустелі» п’ять років пробивався до «Зорі...», то поступився. На щастя, у Стриженова не було ніякого фанфаронства. Він не тільки виконував мої прохання, але і своє путнє додавав у роль.
— А як з’явився в цьому фільмі нікому тоді невідомий Ігор Костолевський?
— Серед тих, із кого я обирав на роль, Ігор виявився найточнішим до образу Аннєнкова. Хоч зовні Костолевський не зовсім схожий на справжнього князя, зображеного на гравюрах. Але я бачив перед собою молоду, дуже красиву, ставну людину і відразу зрозумів, що зніматиму саме цього актора. Хоч повинен зізнатися, що коли Ігор прийшов до мене додому, то розчарував: у вітальні щось скинув, потім розлив каву... і я подумав, що з роллю кавалергарда він не впорається. Але бачачи як Костолевський загорівся ідеєю зіграти Аннєнкова, поставив йому умову: «Ігоре, зніматимешся, якщо навчишся жваво скакати на коні, як справжній кавалергард». І він почав посилено тренуватися. На роль Аннєнкова мені «рекомендували» інших акторів. Я обіцяв подумати. Ми почали зйомки без Костолевського. Я формально проводив проби з іншими акторами, а коли було відзнята понад третина фільму, я ризикнув запросити на зйомку Ігоря (був упевнений — картину вже не зупинять, адже державні гроші вже витрачені). Ми знімали під Псковом, і можете уявити здивування знімальної групи, яка навіть не підозрювала про мої плани щодо Костолевського. Раптом до них на коні скаче наїзник, який чудово тримається в сідлі. Під’їжджає, зістрибує й рапортує: «Володимире Яковлевичу, кавалергард Аннєнков до зйомок готовий!». Побачивши відзнятий матеріал, у Комітеті кінематографії погодилися з кандидатурою Костолевського.
— Можна пригадати, що в Олега Даля одна з перших робіт була у вашій «Жені, Женічці й «катюші»...
— На жаль, цей яскравий, талановитий, глибокий актор був схильний до хвороби, яка називається відчаєм, і недаремно Даль обожнював поета Лермонтова. Олег у нього знаходив співзвуччя своєї незгоди з часом і оточенням. Між іншим, Даль єдиний зміг потрапити в склеп Лермонтова. Йому не змогли відмовити. Він блискуче читав поета, дуже відчуваючи його. Я Олега запросив у свій фільм, незважаючи на те, що його не стверджували в комітеті кінематографії. Довелося помучитися, відстоюючи його кандидатуру, але головне — який результат! До речі, у «Жені, Женічці й «катюші» глядачі відкрили комедійний дар Міши Кокшенова. Також у мене дебютував Стас Садальський, зігравши пізніше головну роль у «Лісі» за Островським.
— У «Жені...» зіграла й легендарна кінодива Людмила Целіковська...
— До цього Целіковська на 25 років була майже забута в кіно... Знаєте, не даремно друг Пушкіна поет Кюхельбеккер писав: «Горька судьба поэтов всех времен. Но тяжелее всех судьба в моей России». Бо велика кількість талантів тут завжди приводила до того, що вони ніби знецінюються у влади. Найталановитіша Людмила Целіковська була актрисою від Бога й жінкою з незалежним характером. Вона ніколи не догоджала начальству й не підлабузнювалася перед режисерами... і їй помстилися забуттям. Через багато років у моєму «Лісі» вона прекрасно зіграла Гурмижську.
— А чому глядачі так довго не бачили «Ліс», та й зараз майже не показують по ТБ?
— Коли чиновнику кажуть, що зловмисний режисер Мотиль знущається над класикою і відпускає політичні натяки, що наше суспільство святенницьке й лицемірне, то владоможці зважуються на кардинальні заходи — у Держкіно СРСР фільм поклали на полицю. А я втратив професію. «Ліс» зняв у 1980 році і лише в 1991-му зробив свій наступний фільм. Десять років я перебував у вигнанні з професії... Спочатку, коли мій перший фільм «Діти Паміра» був висунений на найвищу нагороду — Ленінську премію, колеги-недоброзичливці зробили все, щоб політично мене оббрехати. Про «закулісні інтриги» мені розповів В. Каверін, чудовий письменник, автор «Двох капітанів». А йому у свою чергу розповів Микола Тихонов, письменник, член комітету з Ленінських премій, з яким Каверін товаришував. Внаслідок «підкилимних боїв» я не отримав премію. Минуло немало років, перш ніж почав знімати «Біле сонце пустелі», від сценарію якого відмовилося шість провідних режисерів! Сценарій дійсно був слабкий, і якби мене не загнали в глухий кут, то й сам би відмовився. На «Біле сонце...» я потрапив завдяки відомому кінорежисеру Григорію Чухраю, який, знаючи про моє «вислання з кіно», таємно від чиновників запустив фільм. Між іншим, незважаючи на величезний глядацький успіх «Білого сонця пустелі» і клопотання космонавтів (вони тричі висували картину на Держпремію), мою кандидатуру провалили, бо колеги робили все, щоб наступну картину мені знімати не давали. Після «Білого сонця...» я майже п’ять років продирався із «Зорею принадливого щастя», а коли фільм нарешті відбувся і вийшов у прокат, тут-то вони вирішили мене просто знищити. «Ліс» став приводом...
— Володимире Яковлевичу, а як ви взагалі потрапили в кіно?
— Я все життя любив кіно. Я прийшов до нього закінчивши театральний інститут і поставивши близько 30 вистав. Мав справу з хорошою драматургією — Шекспіром, Островським, Горьким, Чеховим. Я і сам побував в акторській «шкурі», оскільки закінчував акторський, а не режисерський факультет. Тому завжди можу зрозуміти будь-якого актора, чудово знаючи всю акторську «кухню».
— Ви зняли свій перший ігровий фільм «Діти Паміра» — і відразу отримали кілька премій від Таджикистану. У СРСР було вигідно знімати фільми для республік?
— Я про це не думав, але подивіться: Таджикистан мені дав високе звання «Заслуженого діяча мистецтв» і Держпремію. А в Росії тільки через багато років отримав ці премії. До речі, ми працювали над «Дітьми Паміра» дуже важко, оскільки «Таджикфільм» орендував на «Мосфільмі» монтажну, і потрібно було чекати своєї черги, і взагалі в процесі зйомок було багато всіляких перешкод. Я взагалі-то поліглот, учив різні мови... І раптом під час першого свого фільму прилипло одне німецьке слово — gegen, яке весь час стукотіло в моїй голові. Після закінчення монтажу, я відкрив німецький словник і побачив переклад — «опір». Ось так усе життя й чиню опір, йду наперекір труднощам.
«ТІЛЬКИ СИЛЬНИЙ МОЖЕ ВТРИМАТИСЯ ВІД СПОКУС»
— Що вам більше подобається — павільйонні чи натурні зйомки?
— Я завжди був прихильником натури. Так, «Біле сонце пустелі» ми знімали в природних умовах. Нас іноді лише вітер «афганець» зупиняв. Усі декорації створені великим художником Валерієм Костріним, який зараз пішов із кіно й плідно працює архітектором ресторанів у різних країнах світу. А «Біле сонце...» було його першою картиною. Коли вели зйомки в глибині Каракумів, то там, знаходячи напівзруйновані мечеті, знімали прямо на них. Я завжди вірив, що природа здатна підказати актору істинну поведінку. Михайло Ромм, який сім років нічого не знімав, а потім вистрілив фільмом «Дев’ять днів одного року», мені якось сказав: «На натурі актори менше брешуть». Колись я був у болгарської провісниці Ванги, і вона сказала: «Якщо тобі важко підійди до великого дерева, і воно дасть тобі сили». Я іноді й зараз користуюся її порадою. Повинен зізнатися, що завжди рвався в подорожі, хотів побачити світ. Бував на Камчатці й Командорських островах. Наприклад, «Діти Паміра» ми знімали в горах, де взагалі ніхто ніколи не знімає, оскільки ці місця непридатні для зйомок — кілька разів на день змінюється погода. Я поставив одночасно три камери під різну погоду й так зняв стрічку. Всі мої фільми — це, по суті, подолання нездоланного.
— В одному інтерв’ю ви сказали про Булата Окуджаву, що «його святинею була незалежність», адже те ж саме можна сказати й про вас?
— У нас із Булатом долі схожі. Його батьки також були репресовані: батька розстріляли, мати була в таборі. Крім того, Окуджава ніколи ні під кого не пристосовувався й зі своєю незалежністю й щирістю не міг збрехати жодним рядком. Із ним ми працювали над сценарієм «Женя, Женічка й «катюша». Це, до речі, єдиний драматург, з яким я працював на рівних, бо з усіма іншими сценаристами, хто позначений в інших фільмах, я розмовляв так: «Давайте домовимося: це ваша ідея, але прошу більше в мою роботу не втручатися». І далі писав власний сценарій. До речі, «Біле сонце пустелі» на дві третини написаний мною наново. Від авторів там залишилася лише історія Сухова й гарему, а, наприклад, Верещагіна вигадав я — від початку до кінця. Знаєте, під час зйомок найразючішою й містичною була зустріч з інопланетними (!) об’єктами... Якось увечері на зйомках у Каракумах ми в серпанку побачили «тарілку» з «сигарою». Вони були такими явними й близькими! Ми завмерли й довго від цього видовища не могли опам’ятатися. Але найнезбагненніше в тому, що ми нічого не змогли зняти — техніку немов заклинило. Наступного дня був дзвінок «зверху», і нам сказали: «Забудьте, ви нічого не бачили»...
— Чи правда, що Окуджава десь наприкінці життя вам сказав, що «тут (у СРСР) нічого хорошого не буде»?
— Це було роки за три до його смерті, Булат тоді написав такі рядки: «І здається, що росіян більше немає, а замість них — натовп». Він дуже болісно переживав все, що відбувалося, бо Горбачов його ввів в якусь комісію, і він повірив у демократизацію. А потім побачив, що стихія ось цих колишніх рабів-пристосованців — розтління. Народ розтлівався й царським, і комуністичним режимами... У демократії домінували люди, які просто до неї не доросли. Останні вірші Окуджави особливо дуже гіркі...
Коли я веду курс на вищих курсах сценаристів і режисерів, завжди попереджаю, що тільки дуже сильний може втримати себе від спокуси догоджання. Так чи інакше більшість і в минулому догоджала владоможцям, а нині служить своєму особистому чистогану і все йде в хід: піар-кампанія, реклама — цілий потік, тому чиніть опір!
