Наприклад, в одному з вечорів маестро представив опус «1 + 16 + ...», не-концерт для скрипки та струнних, виконаний британським скрипалем Пітером Шеппардом-Скайевердом та Національним симфонічним оркестром України (у певних частинах твору скрипаль нібито грав, але звуку не було — слухачі мали самі дофантазувати музику)... А у творі «Homo ludens V» інтерв’ю з заїкою або 10 хвилин «в трубу» для труби у виконанні Ігоря Бойчука слухачі побачили перфоменс, в якому виконавець на своєму музичному інструменті та голосом зображав відчай людини, яка, заїкаючись, не може вимовляти звичайні слова. Але ж у кінці твору слухачі все ж таки почули, що прагнув сказати трубач, а це було прізвище автора та назва його твору...
— Музика, яку я пишу, є дуже непростою, і далеко не всі музиканти, які виконують добре класичну музику — Баха чи Шопена — будуть брати ці твори: дуже часто це їм не підходить з естетичних міркувань, бо вони виховані на класичному мистецтві, і ніщо нове їх не цікавить, — каже Володимир РУНЧАК. — Є музиканти, які грають класику і сучасну музику, думаю що це правильний шлях, бо все має розвиватися. Коли в репертуарі виконавця є різні твори — він досягає більшої майстерності. Співпраця композитора і музиканта дуже важлива, і тільки тоді виникає «попадання в десятку», коли виконавець готовий до виконання цієї музики, а автор може щось таке підказати, що виконавець просто не може знати, тому що він не автор музики. І тоді дійсно можливий хороший художній результат.
— Як диригент, ви теж працюєте із сучасною музикою. Чи є проблеми підібрати репертуар?
— Практично із самого початку своєї творчої роботи і до сьогоднішнього дня я виступаю як з камерним ансамблем «Нова музика в Україні», так і в якості запрошеного диригента з різними оркестрами. Зокрема, я вже другий сезон є головним запрошеним диригентом в Державному камерному оркестрі Азербайджану ім. Кара Караєва. Моя мета — виконання сучасної симфонічної та камерної музики, класики ХХ століття... Нині на сучасну музику складно розповсюдити білети. Вихід із цієї ситуації я бачу такий: диригенти включатимуть у свій репертуар як класику, так і сучасну музику — і тоді слухач, який приходить послухати твори Рахманінова чи Шопена, почує й сучасну музику. Тоді і слухачі будуть постійно в контексті того, що відбувається, і музиканти будуть підготовлені до того, що сучасна музика — це не є щось надзвичайне, а нормальний розвиток музичного процесу, і диригенти будуть диригувати сучасну музику не тільки в рамках авангардних фестивалів. Я це називаю «фестивальне гетто», бо на подібних фестивалях звучить тільки сучасна музика і, як результат, ми слухаємо самі себе. Це — неправильний шлях. Сучасна музика не є чимось надзвичайним, просто кожен митець пише мовою свого часу і, мені здається, якби класики жили зараз — Бах, Моцарт чи Шопен, — вони б писали так само геніально, але мовою цього часу.
— На вашу думку, наша публіка не підготовлена до авангарду, чи причина у відсутності державної політики у сфері культури?
— У нас багато років забороняли виконувати щось одне, а стимулювали виконувати інше. І так вийшло, що сотні композиторів, що творили в естетиці соцреалізму, не залишилися в історії музики, з точки зору якості їхньої музики. А все те, що було в підпіллі тоді, що не виконували, забороняли, — стає зараз класикою. Держава не робила нічого для того, щоб тодішній музичний авангард розвивався. У результаті були проблеми з композиторами, які не знали, що відбувається у світі, писали ура-патріотичну музику... Багато нових способів звуковидобування, технічних прийомів були невідомими. Викладачі консерваторій та училищ і зараз нечасто включають в педагогічний репертуар нові твори сучасних композиторів, а навчають студентів на творах, які самі колись грали. І це — велика проблема. Поповнення репертуару сучасними творами дає можливість для розвитку. Насправді молоді люди готові до цього, вони йдуть у світ і бачать, що їхні колеги більш впевнено грають музичний авангард, бо на всіх міжнародних конкурсах вимагають грати твори, що написані сучасної музичною мовою. Слухачі теж не звикли до того, що зі сцени звучить музичний авангард, і це не є якась абракадабра, а написано професійними сучасними композиторами, які йдуть нестандартними шляхами в мистецтві, шукаючи власні підходи, можливо навіть помилкові, але не тупцюють на місці.
Музичне мистецтво є унікальним, бо композитор завжди потребує посередника між собою і слухачем в особі соліста, ансамблю, хору, оркестру або оперного театру. Твір має бути виконаним у концерті. Це те, чого немає у візуальному мистецтві, поезії, скульптурі, де митець є сам і виконавцем. Якщо картина, скажімо, намальована й не представлена на виставці, то, так чи інакше, її можуть побачити в майстерні художника. Якщо вірш поета не надрукували, то він сам його може комусь прочитати. А композитори потребують у цьому плані посередників — виконавців їхньої музики... Я вважаю, що в нашій країні професії композитора не існує, хоча держава продовжує випускати з музичних вузів дипломованих композиторів, які потім не знають, як можна, пишучи сонати, симфонії чи концерти, заробити собі на шматок хліба. Вони працюють викладачами або виконавцями, і тільки у вільний від цієї роботи час, завдяки грошам, які вони зароблять в іншій сфері діяльності, пишуть музику.
— У вас є гумористичний твір «Дайте дві Шевченківські премії тим, хто хоче мати одну». Чому таке скептичне ставлення до державних премій?
— Я завжди був опозиційним. Вважаю, що митець має бути опозиційним. Бо коли митець входить в альянс з будь-якою владою, починається й певна залежність від неї. Якщо ти пишеш музику і отримуєш за неї почесні звання, то виходить, що твори пишуться для того, щоб отримувати за них щось почесне. Якщо хтось скаже, що це не так, то чому сам факт творчості не має бути цілком достатнім? Ще одне питання — чому так багато бездарних митців мають нагороди? У що перетворилась Шевченківська премія?
Я пропрацював 15 років у системі Спілки композиторів, спочатку як референт, потім як відповідальний секретар київської організації, і через мої пальці пройшли буквально всі нагородні справи тих, хто отримав почесні звання, державні премії чи інші нагороди. Повірте, буває гидко дивитись, коли митці принижуються, просячи чиновників у владі, тільки щоб колега за тебе десь, щось і комусь сказав чи проголосував на засіданні Комітету... Коли я пишу музику, то отримую професійний спокій і займаюсь творчістю без жодного бажання за неї щось отримувати. Відзнака для композитора — це виконання його музики, запрошення його на концерти, замовлення йому нових творів, видання творів, записи їх на диски.
ДОВIДКА «Дня»
Володимир РУНЧАК — український композитор та диригент. Його творчі інтереси досить широкі: створення музики для симфонічного та камерного оркестрів, малих ансамблів, хорів, солістів, диригентська практика — виконання творів сучасних українських та зарубіжних композиторів, організаторська діяльність із проведення міжнародних та всеукраїнських фестивалів та концертів «Нова музика в Україні». Твори Рунчака з успіхом виконуються на багатьох міжнародних фестивалях сучасної музики в Україні та за кордоном. Як диригент, Рунчак виступає з камерним ансамблем «Нова музика в Україні», який заснував у сезоні 1988 — 1989 рр. Колектив разом з рекординговою компанією Atlantic видав 10 дисків із творами сучасних композиторів.
