Свідзінський таки повернувся до Кам’янця. Наче вийшов з аудиторії в університетський сквер і зупинився край тихої алеї у затінку дерев. На червоній брилі граніту — його портрет. В очах — журба і сум. У вишиваній сорочці. На камені — опале листя, дозрілі плоди, пташки. І — роки його життя: 1885—1941. «Я виноград відновлення у ніч несу...» — мовить про себе.
Саме тут, нарешті, й зустрілися. Відомий науковець із Луцька Анатолій Свідзінський, небіж поета по батьковій лінії, автор книги про свого дядька «Я виноград відновлення у ніч несу...» 18 жовтня прибув до Кам’янця разом із дослідниками і шанувальниками творчості поета світового рівня, етнографа, перекладача. Взяли участь в освяченні пам’ятника, а відтак — у Міжнародній науково-теоретичній конференції «Володимир Свідзінський: доба і контекст».
Власне, це й не є пам’ятником. «А — кенотафом, що у перекладі з давньогрецької означає: порожня могила. Тобто це — символічне місце поховання і упокоєння. Бо справжньої могили його немає. Він був із безмежно брутальною жорстокістю знищений. Спалений живцем десь у хліві разом з іншими репресованими, коли їх перед наступом німців переганяли на Схід із тюрми в Харкові. І тепер знайшла спокій його сповнена печалі й суму душа», — розповідає провідний співробітник Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України Елеонора Соловей. Вона — автор монографії про унікального поета-нонконформіста «Невпізнаний гість. Доля і спадщина Володимира Свідзінського». Одна із перших глибоких українських дослідників його творчості говорить, що «повернення Свідзінського «розтяглося» надовго, бо викликало спротив владних чиновників. Тому, знищивши його отак злочинно жахливо, воліли потім, щоб усе пішло в небуття. Разом з ним і його іменем».
Раніше почали досліджувати творчість поета українські літературознавці у діаспорі. «Для них він був як альтернатива, як потаємна література, яка протистояла радянській», — пояснює Елеонора Соловей. Вважають, що якби його твори були загальнодоступними, то українська література XX століття «була б зовсім іншою». Либонь, без «Партія веде», а принаймні, із збіркою Свідзінського «Вересень», де заявлено: «Куди пливем? Чого ці води Так смутно плюскають у тьмі? І в висоті ріка срібляста... Не відаєм нічого ми». «Поезія Свідзінського вся ґрунтована на тонких міфологічних алюзіях, пов’язаних із архаїчними шарами культурної пам’яті», — зазначає дослідниця.
У той період письменницьке позиціонування було вельми драматичним завданням. «Свідзінський визначився» — така одностайна думка учасників конференції у Кам’янець-Подільському держуніверситеті. Тому наразі доводиться «допомагати» йому в поверненні до Кам’янця, України, світу.
«Перша конференція, присвячена творчості унікального митця, відбулась у Луцьку. Була пропозиція його небожа професора Свідзінського, палко підтримана філологами. Досить представницький захід відбувся, хоч і перший. Видали збірник наукових праць. Збагнули, що люди цікавляться творчістю Володимира Свідзінського. Хоча відтоді минуло понад три роки, інтерес не вщухає, навпаки, зростає. І це дуже радісно», — розповіла колегам у Кам’янці-Подільському доцент Волинського держуніверситету імені Лесі Українки Вікторія Соколова.
Згадали Василя Стуса, який зазначав, що для нього передусім — Гете, Свідзінський, Рільке. Мовляв, він, Володимир Свідзінський, «у цьому ряду виглядає природно, без жодного перебільшення». Одначе таки потрібен певний час, аби це стало доконаним фактом: «Такі речі відбуваються вкрай повільно».
«Ідуть студенти. Ну, не ті, які з філологічного факультету. Запитують про Свідзінського: а хто ж це такий? Кому встановили пам’ятника у сквері?» — говорить про свої спостереження завідувач кафедри теорії та історії журналістики й української літератури Кам’янець-Подільського держуніверситету Микола Васьків.
Два роки тому, коли професор Соловей приїхала до стародавнього міста над річкою Смотрич, аби презентувати двотомник, де «майже весь» Свідзінський (а «весь» — то справа майбутнього), виникла оця чудова ідея. «Тоді йшлося про меморіальну дошку на будівлі університету. А будівля ж стара, історична — пов’язана з безліччю славетних імен. І виходить, що почнеться ланцюгова реакція, тобто меморіальні дошки на весь фасад... І це було б справедливо... Зрештою виявилося, що все правильно: не меморіальна дошка, а ось ця символічна могила, кенотаф, в університетському сквері. Скульптори Борис Негода і Володимир Лашко дуже перейнялися долею і творчістю Свідзінського. Відчули. Хоча їм пообіцяли, що «колись» заплатять за цю натхненну роботу», — мовить пані професор.
У Кам’янці Володимир Свідзінський жив та перебував у період 1918—1925 років. Тоді він був студентом, аспірантом науково-дослідної кафедри історії та економіки, водночас працював архіваріусом. Атмосфера міста надихнула його на збірку «Ліричні поезії» (1922 р.). «То був вирішальний період у його житті. Кам’янець був, по суті, столицею визвольних змагань. Це карб — оте, що визначило його позицію і лінію його поведінки. І спомини про це місто не полишали Свідзінського. Принаймні, у харківський період життя «невпізнаного гостя». Пише, що «Кам’янець чудовий і незрівнянний...». «Як шкода, що я не з вами у Кам’янці...». «У Кам’янці був навіть деякий час по-справжньому щасливим...». Настільки місто у ньому живе — якась антитеза тому індустріальному Харкову», — тихо розповідала біля кенотафу кореспондентові «Дня» професор Соловей.
Незбагненне, підсвідоме передчуття смерті в огні вражає читача поезій Свідзінського. На конференції дослідники говорили й про містичні мотиви його лірики у філософському, соціологічному, естетичному контексті XX століття (О. Сінченко — «Психофізіологічний ландшафт поезії Володимира Свідзінського», Г. Насмінчук — «Архетип вогню в поезії В. Свідзінського», М. Моклиця — «Стихії у міфомоделі В. Свідзінського»). Микола Васьків звертає увагу учасників дискусії на той факт, що якась фантасмагорія «має місце» і тепер: «Шукали дуже довго камінь для пам’ятника по всіх усюдах, а нам якось кажуть: дві гранітні брили у вас на території університету бачили. Подивилися і ми: так воно, виявляється, і є!..»
У пошуках відповіді на питання, що то все означає, представники вченого світу, учасники заходу, зробили висновок: поет у своїх творах — сама природа. Ось його характерний настрій:
Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене невідіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше...
Поет журби і печалі повернувся до Кам’янця раніше, ніж встановили йому пам’ятник і влаштували цю конференцію. Вулицею «свого» імені. «Була вулиця Горького, а тепер — Володимира Свідзінського. Ні, він, сказати б, не посунув пролетарського письменника на узбіччя літературного життя. У місті так склалося, що було дві вулиці Горького. А жив Свідзінський у свій кам’янецький період у будинку, що в провулку Круглому. Думала влада: що ж робити? Той провулок уже триста років, як Круглий. А вулиця Свідзінського — в історичній частині нашого міста. Він ходив нею», — розповів завідувач організаційно-контрольного відділу міськради Валерій Клименко.
А учасники Всеукраїнської науково-теоретичної конференції у Кам’янці-Подільському не обминули у своїх розвідках і питання про те, як він «просувався» світом і Україною в оту епоху, коли цьому чинився жахливий спротив (І. Онікієнко — «Образ мандрівного самітника у віршах В. Свідзінського і В. Стуса», О. Рарицький — «Шлях до самособоюнаповнення: В. Свідзінський у рецепції В. Стуса», інші науковці).
У 60-х Володимиром Свідзінським захоплювалися Василь Стус, Іван Дзюба, інші дисиденти.
Одначе, як вважає автор передмови до біобібліографічного покажчика «Володимир Свідзінський» професор Соловей, «... у системі чинних правил це виявлялося тільки на гірше, бо робило фактом наявність поета, що в літературі, уже цілком приборканій, вичищеній від «ворожих елементів», залишився сам собою і не «поцілував пантофлю Папи». Тепер він знову, схоже, став знаковою фігурою».
Він, Володимир Свідзінський, і сам, виявляючи дар провидця, «подбав» про своє повернення. Бо, ніби передчуваючи, що робить останні кроки по цій грішній землі, залагодив свої справи — упорядкував недруковані твори у дві великі поетичні книжки: «Медобір» і ще одну, без назви. «Примірник цієї другої на початку війни, незадовго до свого арешту, віддав М. Оглоблину. В окупованому Харкові, уже знаючи, що спіткало поета, цей останній у присутності перекладача М. Іванова передав рукопис О. Веретенченкові, котрий і вивіз його в еміграцію. Саме цей рукопис став джерелом публікацій поезій Свідзінського 1947—1948 рр. у МУРівському журналі «Арка», в українській газеті «Час», що виходила в німецькому місті Фюрт, у 1954— 1956 рр. — у часописі «Пороги» (Буенос-Айрес). Далі на основі цих публікацій формувалися добірки поезій Свідзінського у виданих в Америці та Західній Європі антологіях «Обірвані струни», «Модерна українська поезія: 1900—1950», «Розстріляна муза: Сильвети», «Розстріляне відродження», — пише професор Соловей.
Презентована на конференції у Кам’янці-Подільському монографія Елеонори Соловей «Невпізнаний гість. Доля і спадщина Володимира Свідзінського» стала подією вельми поважного заходу. Ясна річ, оця праця — непроминуща подія і у літературознавчому процесі. Сама ж пані Соловей тримає у руках видані у двох томах твори Свідзінського. Звертає увагу на той факт, що написана нею передмова у цих томах, наче післямова. Такою була її, автора передмови, воля. Мовляв, передусім — Поетове слово, а вже потім — її...
