Це була неординарна особистість, дивовижно талановита жінка-режисер, яка поставила понад сто вистав на провідних драматичних та оперних сценах не лише України, а й за кордоном. Багато які з них і досі збирають повні зали публіки. Вистави: «Майстер і Маргарита», «Вишневий сад», «Самовбивці»; опери: «Катерина Ізмайлова», «Мадам Баттерфляй», «Євгеній Онєгін», «Таємний шлюб», «Хованщина», «Дон Жуан», «Орлеанська діва», «Псковитянка», «Ріголетто», «Царева наречена», «Кармен», «Лючія ді Ламмермур», «Опричник» — прикрашали театральні афіші не лише нашої столиці, але й Москви, Одеси, Санкт-Петербурга, Софії, Тель-Авіва.
ГАВРОШ, ЯКИЙ ІДЕ НА БАРИКАДИ
Сьогодні в Російській драмі пройде вечір-спогад. Буде показано фрагменти зі знакових молостовських постановок, у яких виступлять актори Театру ім. Л. Українки (тут Молостова дебютувала як режисер), франківці, з якими співпрацювала багато років, і солісти Національної опери України (з цим колективом пов’язана більш ніж 20-річна її плідна праця). Своїми спогадами про творчий феномен Ірини Олександрівни поділяться друзі, колеги, учні (Молостова довго викладала в Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого).
Удень, у річницю народження режисера, на Байковому кладовищі пройде панахида біля могили Молостової. А ввечері, в Театрі ім. І. Франка, покажуть відому виставу Ірини Олександрівни «Майстер і Маргарита». У ролі Воланда виступить її учень, нині прем’єр української сцени Анатолій Хостікоєв. Вистави-присвячення підготували колективи Большого та Маріїнського театрів. А наприкінці лютого глядачів запросять на прем’єру до Національної опери України на виставу «Катерина Ізмайлова» Шостаковича. Поновлює цю легендарну оперу режисер Дмитро Гнатюк.
— Ірина Олександрівна хоч і народилася в Москві, але майже все її творче життя пов’язане з Києвом, — сказав художній керівник Російської драми Михайло Резникович. — Вона як режисер починала в нашому театрі. Її перша вистава — «Брехня на довгих ногах». У цій роботі вона вперше співпрацювала з Давидом Боровським. Потім їхній творчий тандем з художником дарував глядачам чудові постановки. У Театрі ім. Л. Українки Ірина Олександрівна ставила цікаві вистави. Величезний глядацький резонанс викликала її постановка «Весна в Москві», в якій грало ціле сузір’я молодих акторів, які стали згодом корифеями сцени: Олег Борисов, Ганна Ніколаєва, Юрій Мажуга.
Потім Молостова довгі роки працювала в Київському театрі опери та балету, створивши багато прекрасних вистав. Але епохальною, безумовно, стала опера «Катерина Ізмайлова», яка стала подією радянської культури. Блискуче диригував Костянтин Симеонов, грандіозні декорації створив Давид Боровський. Вистава увійшла до всіх підручників театральних вузів, досконально вивчається студентами. Ірина Олександрівна може пишатися цілою когортою прекрасних учнів: Хостікоєв, Хоролець, Биструшкін та ін. На кілька років Молостова знову повернулася працювати в Російську драму, була головним режисером. У той період поставила чеховський «Вишневий сад», приголомшуючу сценографію зробив Данило Лідер; постановка довгий час прикрашала афішу театру. І. О. Молостова залишила помітний слід у театральній культурі України. Вона була максималістом у роботі, у своїх смаках, у громадянській позиції. Відстоювала творчість у мистецтві. Була Гаврошем, який іде на барикади, борючись проти відсталості, чиновницького свавілля, але при цьому залишаючись тендітною і привабливою жінкою.
ЯК СТАЮТЬ МАЙСТРАМИ?
У дитинстві Ірина Олександрівна мріяла танцювати в балетi, але подорослішавши, вирішила стати хореографом. До Московського театрального інституту вона вступила на балетмейстерське відділення, а потім закінчила ще факультет режисури. Стипендія була невелика, і Молостова підпрацьовувала, вела танцювальний гурток на заводі ім. Лихачова.
— У 50-ті Міністерство культури України вирішило укріпити театри молодими кадрами з Москви. До Києва нас приїхало 18 чоловік. До московського «десанту» увійшли: Микола Рушковський, Кирило Лавров, Олег Борисов, Павло Луспекаєв, Белла Павлова, я та ін., — розповіла в одному з останніх інтерв’ю Ірина Молостова.
За п’ять років роботи в Театрі ім. Л. Українки Молостова заявила про себе як про талановитого постановника. Хоч не все проходило гладко. Наприклад, виставу «Сині коні на червоній траві» за п’єсою Шатрова півроку не приймала художня рада. Насилу Ірині Олександрівні вдалося пробити вампіловські «Провінційні анекдоти». Чимало нервів і сил витратила Молостова, відстоюючи свою постановку про Лесю Українку «Без надії сподіваюсь». У цій п’єсі Юрія Щербака були зайняті Ада Роговцева, Валерія Заклунна. Одна актриса втілювала Любов, друга — Поезію, а юну Лесю грала тоді 6-річна Катя Степанкова. Тільки втручання друзів допомогло переконати «товаришів із ЦК» не закривати постановку. А кращій молостовській виставі «Гніздо глухаря» Розова (з блискучими акторськими роботами Добровольського та Мажуги) не пощастило — її заборонили.
«Драма — видовище для розуму, а опера — для душі. У моєму розумінні, український театр — це театр музично-драматичний. Це йде від природи, менталітету народу... Художника зрозуміють через роки, письменника видадуть і прочитають за кордоном. А театр існує тільки тут і зараз, — з болем говорила режисер. — Я нічого не розумію в економічних законах, але знаю одне: не можна піднімати економіку, а лише потім займатися культурою. Ці речі взаємопов’язані. Давайте пригадаємо світову історію. У період Великої депресії в США народився мюзикл. Створювалися вистави, знімалися фільми, які піднімають настрій. А коли глядач приходить на роботу з гарним настроєм, то у нього підвищується продуктивність праці. Це повинні розуміти люди, наділені владою у нас у країні».
За словами Молостової, у Київський оперний театр її «призначили» в 1957 роцi. Пропрацювала два десятки років, і Ірину Олександрівну викликали «наверх»: треба повернутися в Російську драму. Те призначення було особисто підписане тогочасним Першим секретарем ЦК України В. Щербицьким. Довелося підкоритися. Але, як згодом пригадувала Молостова, посада головного режисера — не для неї. Тому через три роки, коли її запросив співпрацювати диригент Стефан Турчак, вона з радістю повернулася до улюбленої Опери.
— У драматичному театрі темпоритм вистави визначають постановник та актори. В опері його диктує автор. Важливо правильно розкрити і втілити у виставі музичну драматургію партитури, — підкреслювала Ірина Олександрівна. — Завдання режисера — відчути особливості стилю, колориту кожного композитора. Коли починаєш працювати над новою оперою, треба досконально вивчити лібрето і клавір. У мене звичка наспівувати весь твір. Я обов’язково ходжу на уроки до солістів та хористів. Саме там починається робота не лише над вокальним, але й сценічним образом. Крім знання музичного матеріалу, оперному режисеру необхідно вміти бачити в героях вистави живих людей, відчувати їхню індивідуальність.
НЕПРИБОРКАНА
Однією з перших постановок Молостової стала опера «Приборкання норовливої» Шебаліна за шекспірівською комедією. Це була цікава робота режисера разом з блискучим диригентом, проникливим музикантом Веніаміном Тольбою. Головні партії виконали Лілія Лобанова (Катаріна) та Дмитро Гнатюк (Петруччо). Можливо, риси характеру його непокірної героїні вплинули на все подальше творче життя Молостової, яка ніколи не йшла на компроміси, йдучи до своєї творчої мрії. Вона майстерно ставила класичні та сучасні опери. Але «Катерина Ізмайлова» Шостаковича — її справжня режисерська перлина. У цій опері Ірина Олександрівна зуміла об’єднати драматизм і пристрасність, гостроту соціальних характеристик героїв, епічні та ліричні сцени, гротеск та філософську глибину. У 1965 р. на прем’єру до Києва приїжджав автор. Шостакович зізнався Молостовій: «Київська постановка, як у музичній, так і в режисерській інтерпретації, найкраща з тих, які мені доводилося бачити у нас і за кордоном. Блискуча українська мова» (в цьому заслуга поета Миколи Бажана, який зробив прекрасний переклад. — Т. П. ). Композитор високо оцінив трактування диригента Костянтина Симеонова. Його приголомшило творче прочитання опери режисером та сценографом. У Молостової і Боровського вистава вийшла символічною і психологічною. Декорації підкреслювали всі нюанси музики Шостаковича. У 74-му Молостова робить поновлення опери, вводить нових співаків. Через два роки за цю виставу диригент та актори отримали Шевченківську премію, а про режисера в цьому списку забули... У 79-му Стефан Турчак дав нове дихання опері. З «Катериною Ізмайловою» театр виступав в Іспанії, Югославії та Росії, і скрізь — тільки захоплені відгуки. Цей шедевр Шостаковича Молостова ще ставила для Маріїнського театру та Нової опери Тель-Авіва. А її «Мазепу» демонстрували по каналу Євробачення.
— Сьогодні в репертуарі Опери йдуть вісім вистав Ірини Олександрівни. Наприклад, «Хованщина» понад сорок років у афіші театру. Кілька поколінь співаків формувалися на цій опері. І нині вистава вважається однією з найцікавіших у режисерському рішенні. Молостовські постановки відрізняють монументальність, уміння розкрити драматургію твору, розробити психологічний малюнок кожної ролі, — розповів завідуючий літературної частини Нацопери Василь Туркевич. — Над кожною виставою вона працювала довго і виснажливо, вивіряючи кожну мізансцену, ледве не «викручуючи» руки й ноги солістам. Молостова вчила артистів розуміти образи, які вони повинні зіграти і заспівати. Навіть, ставлячи вистави іноземними мовами, перше, з чого вона починала, приносила до хорового класу докладні підтекстовки клавірів, роз’яснюючи кожну деталь опери. Молостова вимагала від співаків розуміння того, про що вони співають. На жаль, ця традиція поступово у нас гасне. Сьогодні ми ставимо опери мовою оригіналу, але іноземні мови співаки знають погано. Тому часто можна почути в антракті, як іноземці цікавляться: «Якою мовою співають ваші артисти?» У цьому біль нашого театру. За часiв Ірини Олександрівни такого не було. Вона знала можливості кожного співака, не тільки соліста, але й хориста. У неї були свої любимчики, але це були справді провідні солісти театру. Так, нині відомий бас світового рівня, Анатолій Кочерга формувався на її операх. У молостовських виставах розкрився талант Гізели Циполи... Досі ті, кому пощастило з нею працювати, з вдячністю пригадують важкі, але такі важливі уроки, які отримали від режисера. Всі опери у Молостової драматургічно міцно «збиті», мабуть, тому вони не старіють і користуються заслуженим успіхом у публіки. «Ріголетто» стала її останньою виставою, поставленою на київській сцені. Гірко усвідомлювати, що йдуть кращі і немає їм заміни. Нам дуже не вистачає в театрі такого режисера.
МАРГАРИТА УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ
Молостова — справжній учитель сцени. Вона вміла радіти успіхам інших. Кілька поколінь артистів, які працюють у різних театрах України, досі називають режисера своїм педагогом не лише в професії, а й у житті.
— В моїй долі Ірина Олександрівна зіграла величезну роль. Вона була не просто вчителем, а справжнім старшим другом, готовим у важку хвилину завжди прийти на допомогу. В аудиторію Театрального інституту буквально влітала, і відразу ж змінювалась атмосфера, вся увага була зосереджена на ній. Вона разом з нами, студентами, поставила перший в Україні мюзикл «Версальська історія». На ту виставу неможливо було потрапити. Окрилена успіхом, Молостова мріяла, щоб на базі нашого курсу створити новий театр, та навіть при її бурхливiй енергії розтопити лід чиновницьких перепон їй не вдалося, — пригадує актор Театру ім. І. Франка Анатолій Хостікоєв. — Я за розподіленням поїхав до Львова. Працював у театрі ім. М. Заньковецької. Ірина Олександрівна стежила за моїми успіхами. А коли мене забрали до армії (служив у Закавказькому військовому окрузі), писав їй про свої враження, проблеми. Вона мене підтримувала, радила. Одного разу зайшов до клубу, а там перед трансляцією якоїсь вистави передають інтерв’ю з режисером. Придивляюся — так це ж Ірина Олександрівна! Я закричав від радості, побачивши її. Кричу товаришам по службі: «Це мій педагог»! А вони не вірять... Молостова доклала руку, щоб мене, киянина, перетягнути зі Львова до столичного Театру ім. Л. Українки. Під її керівництвом Віталій Малахов поставив «Казку про Моніку». Нам дали можливість проекспериментувати, і вийшла чудова постановка, яку прийняла молодь. Завдяки нашій виставі, театром зацікавилися школярі й студенти, але вони йшли не в обов’язковий культпохід, популярний захід тих часів, а за своїм бажанням. Пам’ятаю, як живо глядачі реагували на побачене на сцені...
Ірина Олександрівна у 1987 році поставила булгаковського «Майстра і Маргариту». З дня прем’єри — 5 грудня, всi 17 років у Театрі ім. І. Франка — аншлаги. Це моя одна з найулюбленіших вистав. До нас на прем’єру приїжджав автор п’єси Михайло Рощин. Він із захопленням сказав, що вистава чудова і якби він міг, то переписав свою п’єсу. Справа в тiм, що Рощин головний акцент робив на двох булгаковських героях — Майстрі та Маргариті, а інших персонажів окреслив лише пунктиром. Молостова розширила образи: Воланда, Коровіна, Бегемота, вважаючи їх важливими для розкриття сюжету. 29 січня ми, франківці, будемо грати так, ніби Ірина Олександрівна сидить у залі.
Молостова — моє потрясіння в житті. Для актора найвища нагорода — померти на сцені. Ірина Олександрівна, як великий режисер, померла в роботі, створюючи для Большого театру оперу «Опричник». Прем’єра відбулася вже без неї, в лютому 1999 р. Напередодні Нового року їй стало погано, потрапила до лікарні. Реанімація, кома. Прощання відбулося в Москві, а потім тіло Молостової перевезли до Києва. До Національної опери прийшли віддати останню пам’ять сотні її учнів, друзі, колеги. Ірина Олександрівна мені нагадує булгаковську Маргариту. Літала, як вона, і як зірка згоріла...
ВОНА КОХАЛА І БУЛА КОХАНОЮ
Молостова себе називала щасливою людиною. Театр був її пристрастю. Вона завжди відчувала свою необхідність. Ніколи не скаржилася на відсутність роботи. Ділова, емоційна, встигала робити тисячі справ. Вона кохала і була коханою. Їх з Борисом Каменковичем (головним балетмейстером Театру ім. І. Франка) називали ідеальною парою. Борис Наумович присвятив дружині дві збірки віршів. Понад сорок років вони щасливо прожили, виховали прекрасного сина Євгена Каменковича, який продовжив театральну династію. Нині він популярний московський режисер. Невістка Поліна Кутепова — провідна актриса Майстерні П. Фоменка, підростає внучка. Всього на три роки пережив дружину Борис Наумович. Про Ірину Олександрівну він говорив: «Вона не жила, а літала, не працювала, а горіла...» Подружжя поховане поряд на Байковому кладовищі.
