Виставу «Дворянські вибори» за п’єсою Григорія Квітки-Основ’яненка поставив режисер Віталій Малахов (сценографія Марії Погребняк, музичне оформлення Володимира Борисова, в ролях виступили актори — Сергій Сипливий, Федір Ольховський, Лариса Трояновська, Ігор Волков, Роман Халаїмов, Олександр Фоменко, Олександр Данильченко, Андрій Пархоменко та інші).
Якщо у вас зламався телевізор і ви позбавлені можливості подивитися нинішні несамовиті засідання ВР — сходіть на виставу «Дворянські вибори». Хоча цю п’єсу було написано в XIX сторіччі, але таке враження, що вона суперсучасна (у ній ідеться про нескінченні перегони: «чесних» виборів- перевиборів).
Глядачі потрапляють не на виставу, а на дворянські вибори, куди з’їжджаються кандидати, а точніше шахраї — на ділення «хлібних місць». Про характери і вдачі всіх персонажів автор заявляє вже на самому початку цієї історії, даючи своїм героям прозивні прізвища і відразу розумієш хто є хто — Кожедралов, Вижималов, Меринов-Кобилін, Заправлялкін, Староплутов. Дія відбувається в одній кімнаті, яку сценограф задекорувала в недоладні тканини, створивши образ провінції. Простір вийшов лаконічний: стільці, урни для голосування та ложі по боках для спостерігачів. Потрібно сказати, що початок вистави спантеличує глядачів, запрошуючи не підсадних акторів, а присутніх у залі трьох чоловіків стати спостерігачами виборів. Саме вони стають незалежними й чесними експертами. Протягом усієї дії імпровізована «комісія з природних дворян» сидить на сцені й хором вигукує те, що їм велять такі ж «непідкупні» учасники зборів. Вони й голосують за наказом. Словом, усе, як на наших виборах — будь- який каприз за ваші гроші. Впадає в очі щирість, безпосередність «експертів», які часом навіть переграють професійних акторів.
Відбувалося це тому, що ансамбль у виставі підібрано негармонійно й він вийшов нерівнозначним за якістю гри акторів. З десяти присутніх на сцені цікаво було спостерігати лише за Драчугіним (Федір Ольховський), Вижималовим (Олександр Данильченко), і, часом, Мериновим-Кобиліним (Ігор Волков). Колоритний Драчугін (на прізвисько «англієць») — такий собі франт, гульвіса, який прогуляв усі гроші й прагне їх «вливань» до своєї кишені. Коли наприкінці йому забракло посади, він капризно, як дитина, прохає: «Панове, ну дайте ж і мені яке-небудь прибуткове місце»! А Вижималов — лукава бестія. Начебто жодного разу «не заніс сокири», і бажання має лише одне — випити, аж ні, також проліз на хлібну посаду судді, влаштувався, талановитий пройдисвіт... Потрібно зазначити, що актори Ольховський і Данильченко дуже виділялися на тлі своїх колег. Може, це відбувалося тому, що у виставі точно не прописано темні й світлі сторони людської душі. Режисер начебто правильно знайшов і визначив загальний настрій, тон автора п’єси. Так, були яскраві мізансцени (Вижималов, який спить на стільці), цікаві знахідки (постійне «сорі» Драчугіна, який невчасно входить до кімнати); і якась безпорадна гра Кожедралова (Роман Халаїмов). А у Квітки-Основ’яненка навколо зловісної фігури останнього крутиться весь сюжет, але у виставі він справляє враження якоїсь дрібноти: невиразні жести, бездіяльне слово без енергетики. Хоча за текстом п’єси герой бреше, але й при цьому на Біблії присягається! У дуетних сценах Кожедралов не веде лінію, а в результаті — провисає дія. І це той герой, який тримає в страху округу, своєю волею підкорив усіх і вся?
А раз немає стрижня, то вистава йде без гострих кутів. Навіть бійки, пиятики й голосування вийшли змазаними й не вражають глядачів. Акторам бракує ігрового азарту. Адже автор намалював досить яскраву картину обдурювання, у якої є славне минуле, енергійне сучасне і прогнозоване майбутнє. Як же тут можна грати без куражу? Текст у Квітки-Основ’яненка настільки соковитий і прозорий, що тогочасна цензура навіть не пропускала п’єсу за життя автора, яку було зіграно лише один раз. Річ у тім, що високі урядовці пізнавали себе в героях «Дворянських виборів». Шкода, що режисер із гострого матеріалу зробив делікатну, навіть дуже боязку виставу. Постановці Малахова явно бракує «перцю» й гостроти. Хоча режисер і старався не «сповзти» на комізм, а «копати» глибше...
