Що спонукало до отакої активної концертної діяльності в часі карантину, коли театр не проводив господарської діяльності, – далі у розмові з керівником оркестру народним артистом України Богданом Мочурадом. Також – про імпровізовані концертні майданчики, реакцію публіки, трошки – про історію музичного Львова, проєкт «Відчинилося життя» і не тільки.
— Ідея виступів за межами театру і просто неба виникла у травні, — розповідає Богдан Мочурад, — коли вже пішов другий місяць карантину. Ми працювали онлайн — я роздав твори оркестрантам, а вони самостійно вчили, зводили це по групах. І потім ми зрозуміли, що треба десь це винести, аби, з одного боку — оцінив слухач, з другого — ми теж скучили за живим спілкуванням зі слухачами. Так, у червні заграли два концерти, але потім захворіли кілька працівників театру, і ми призупинили роботу. А після відпустки, у серпні, заграли цілий ряд концертів.
— Напевно, була якась генеральна лінія тих виступів?
— Кожен виступ був присвячений якомусь нашому актору, і в тому нічого дивного нема, бо Театр ім. Заньковецької завжди славився акторами, які дуже добре співають, хоча ми драматичний театр. У нас митці з цікавими голосами і репертуаром. Співали: Валентина Мацялко, Василь Коржук, Дарія Зелізна, Ірина Швайківська, Марія Шумейко, Людмила Никончук і наш друг Олег Лихач, соліст Львівської національної опери. Програма кожного виступу добиралася спеціально, щоби це були твори, які вони відчувають. Знаєте, часом драматичні актори глибше співають пісні, бо глибше відчитують у текст, його передають...
— А ще були ж у вас дві програми для медпрацівників.
— Ми давали концерти у Восьмій та Першій лікарнях (поліклінічне відділення). Нас там дуже добре сприйняли. Співав Дмитро Каршневич «Я не здамся без бою» з репертуару Святослава Вакарчука. Згодом я знайшов в Інтернеті допис жіночки, яка, хвора на коронавірус, лежала в той час у Восьмій лікарні у важкому стані. «Була геть знесилена, геть депресивна від тієї хвороби, а коли наживо почула «Я не здамся без бою», то вирішила, що не здамся без бою. І з того моменту відчула жагу до життя і пішла на поправку». І я навіть собі тоді подумав, що варто було робити концерти навіть заради однієї тієї жінки, яка відчула, що хоче одужати!
— Я дивилася в прямій трансляції фрагменти тих концертів. Й медики теж сприймали ваші виступи дуже добре. Неозброєним оком було це видно!
— Вони були дуже виснажені, вимучені... Я, звичайно, добрав на ті наші концерти дуже оптимістичний репертуар, життєствердний. І після концерту вони казали нам, що отримали дуже гарний подарунок. Дуже дякували! І це також переконувало нас, що такі речі потрібно робити.
— Якщо можна, детальніше, пане Богдане, розкажіть про репертуар?
— В кожний концерт я вкладав краплинку класичної музики — для того, щоб навіть пересічний слухач, який приходив під балкон нашого театру і який не дуже розуміє класику, вчився її розуміти. Ми грали популярну класику — Оффенбах, і Штраус, Кальман... З іншого боку, в кожній програмі була українська пісня або українська музика — той же Скорик, пам’яті якого ми грали кілька творів, Поклад, народна українська пісня. А ще твори з вистав: «Гуцулка Ксеня», «Шаріка», «Сільва», «Сватання на Гончарівці», «Моя чарівна леді», «Суботня вечеря», «Фіалка Монмартру... Бо музика до всіх них дуже цікава — змістовна, гарна, емоційна!
— Але ж виступи відбувалися не лише на балконі театру?
— Ми відкрили для себе Митрополичі сади біля церкви Святого Юра. Грали там дуже об’ємну, з двадцяти однієї композиції, програму у двох частинах — це була музика з фільмів про кохання. Власне, у цьому концерті звучали майже всі нові твори, які ми підготували під час карантину. Хоча у той вечір у Львові була страшенна злива, але люди не розійшлися. Коли дощ вщух, концерт відбувся. Багато музикантів грали соло. Співали — Марта Кулай і Лідія Остринська. Це був дуже гарний романтичний вечір.
— Чи зараз ще граєте поза театром, бо сезон розпочався?
— Скінчилося літо — скінчилися наші концерти. Але ми дуже задоволені, що оті наші живі виступи були. Бо під балкон приходили до трьохсот слухачів! Мені здається, що це — дуже багато. Нині у Львові є конкуренція на слухача. А до нас під балкон приходили, слухали, підтримували, плескали... Навіть танцювали! Тому, мені здається, оця наша ідея — вдала!
Ми шукаємо нові форми спілкування зі слухачами, форми подачі матеріалу. До речі, ще в 1960-ті наші оркестри (і філармонійний, й оперний) дуже часто грали у Парку культури ім. Богдана Хмельницького — на Літній естраді, в Зеленому театрі. Навіть, кажуть, був оркестр, який грав на танцях — навпроти університету Франка, у ротонді у Парку Костюшка. Мені здається, що це варто відроджувати. Сподіваюся, що, можливо, на наступний рік, можливо, у травні, коли вже буде тепло, ми відновимо такі виступи.
— Кілька років «День» висвітлював ваш проєкт «Відчинилося життя» за участю незрячих виконавців. Напевно ж, він зараз поставлений на паузу?
— Маємо на цей рік фінансування проєкту. Але через карантин не можемо ніде взяти зали. А виступити на вулиці бракує грошей, бо це — додаткове озвучення. А ми отримуємо фінанси тільки на транспорт та оренду зали. Тому на цей рік все скасовано. А мали і на травень заплановану поїздку у Рівно і Тернопіль, і тепер мали би їхати у Мукачево та Ужгород. На жаль... Але цей проєкт не вмер. Сподіваємося на кращі часи.
— На підсумок скажіть мені, скільки років оркестру?
— Якщо чесно, я не знаю. І, напевно, ніхто не знає. Єдине, що відомо – з Тобольська до Львова після війни театр приїхав вже з оркестром.
— А скільки часу ви очолюєте колектив?
— 19 років.
