Французький кінематографіст і художник Марк Каро відомий у першу чергу як співрежисер фільмів «Делікатеси» і «Місто загублених дітей». Зняті дуетом Каро і Жана-П’єра Жене, ці чорні комедії з відчутним присмаком сюрреалізму стали справді культовими у 1990-ті роки і понині знаходять все нових і нових глядачів.
Наприкінці жовтня пан Марк приїздив до Києва як голова журі кінофестивалю «Молодість». Тоді ж він і відповів на запитання кореспондента «Дня».
— Хто ваші вчителі у кінематографі?
— Я самоук, не закінчував жодної кіношколи.
— Що ж тоді було вашим університетом?
— Я розпочав наприкінці 1970-х років як художник коміксів і займався цим протягом 15-ти років. Вони видавалися у журналі Metal Hurlant, це була наукова фантастика. Треба сказати, що мова коміксів дуже близька до мови кіна, тому що і там, і там історії розповідаються через образи, через картинки. Я малював, мені це дуже подобалося, але через деякий час я собі сказав: «А чому вони не рухаються, чому вони не говорять?». І почав робити анімаційне кіно з ляльками.
— Чи може, до речі, комікс бути серйозним мистецтвом?
— Це і є серйозне мистецтво. Є автори, які можуть багато висловити саме у такий спосіб. Є навіть такі речі, які тільки через комікс і можна висловити. Окрім того, це дуже працемістке ремесло, воно, як і кіно, має розкадровку, діалог.
— Згадується Артур Шпігельман і його комікс про Голокост «Мишачі нори»...
— Ми з ним дружимо. Я навіть друкувався в його часописі. Кожного разу, коли приїжджаю до Нью-Йорка, обов’язково з ним зустрічаюся, а дружина в нього, між іншим, француженка. Є визначні митці, котрі працюють у коміксі, роблять це від щирого серця, а є ті, хто малює заради грошей, тільки щоб заробити. Але так само і в музиці, і в кіні. Я, власне, займаюся кіном, бо люблю це робити.
— Повернімося до анімації. Що це були за фільми?
— Лялькові. Я працював з маріонетками.
— За що вам подобалася ця робота?
— Анімація дуже близька до магії. Ще Жорж Мельєс вніс цю магію у кіно. Одне з перших сильних вражень мого дитинства — мультфільми Волта Діснея. Я дивився їх, як і багато маленьких європейців. Це дуже захопливо і дивно: як з нічого, з якогось малюнка, з кількох штрихів твориться справжнє життя.
— Чому ж покинули цю справу?
— Бо прийшла мить, коли я собі сказав: «Чому тільки ляльки рухаються? Доборе було б, якби вже люди почали рухатися». Перейшов до короткометражних фільмів, і досі займаюся кіном. Може, колись мені й це набридне, і я почну щось іншим. Але наразі мені подобається.
— Ви схильні захоплюватися, міняти свої професійні уподобання?
— Не знаю... Зрештою, у кіні я знайшов найбільш комплексну, багатогранну річ, яка задовольняє мене. Я люблю малювати — і всі сторіборди роблю сам. Потім, мені подобається рухати акторів і казати їм, що та як робити. Так само я займаюся декораціями, пишу сценарії, музику до своїх картин. Таким чином, всі мої улюблені зайняття присутні у фільмуванні. Це мистецтво відповідає мені.
— Ви інколи працюєте для телебачення. Наскільки це для вас творча робота, чи може тільки заробіток?
— Не можу сказати, що насправді працюю для телебачення. Все, що роблю там, — це оформлення фільму: титри, декорації тощо. І ще я почав знімати документальне кіно для ТБ. Це дуже цікаво. Але це інакше, і хіба доповнює всі мої зайняття у великому кінематографі.
— Ще один напрям вашої творчості — так звані танцювальні фільми.
— Ми робили їх із хореографом. Він створював рухи, жести, а моя завдання полягало у тому, щоб їх передати на плівці. Треба було шукати, як це зробити. Не можна охарактеризувати це як чисту пантоміму, однак ми прагнули розказати історію через рухи.
— Перейдімо до головного. Як відбулася ваша зустріч із Жене?
— Коли я ще закінчував ліцей, то створив з друзями журнал «Анімація». Був фестиваль анімаційного кіна, і я пішов цей журнал туди продавати. Там, зустрів Жене і продав йому примірник. Ми потоваришували, і коли зустрічалися, то говорили, що наступного разу маємо щось зробити. Потім я почав йому допомагати в анімаційних фільмах, так воно і пішло.
— Коли ви придумали ці дивовижні історії — «Делікатеси» і «Місто загублених дітей»? Чи багато часу знадобилося для їхньої реалізації?
— Спочатку був написаний сценарій «Загублених дітей». Але через нашу невідомість ми не знайшли фінансування. Зняли за мінімальні кошти фільм «Бункер». А потім вже швидко, на 30-ти сторінках, написали «Делікатеси», одному продюсерові сподобалася історія, і вона сказала, що це їй цікаво — тоді ми вже розгорнули все у справжній сценарій.
— Цікаво, а кому першому прийшли в голову ідеї «Міста...» і «Делікатесів»?
— Спільну роботу можна порівняти з горщиком на столі, куди кожний щось кидає, якусь свою ідею. Тому важко сказати, хто і що першим придумав. Все придумували разом. А потім, під час фільмування, я займався більше візуальною частиною — костюмами, декором, а Жене керував акторами.
— В обох фільмах, незважаючи на їхню легкість, похмура, кризова реальність. Чому?
— Можна по-різному бачити ці фільми, але для мене — для Жана-Пэєра, можливо, менше — ці фільми є казками в своїй основі. В «Делікатесах», наприклад, є класичний казковий велетень-людожер, а в «Дітях» — викрадачі мрій, такі собі вампіри. А потім на цю основу наклалася історія французького реалістично-фантастичного кіна, як, наприклад, фільми Кокто, котрі я люблю. І це також можна було б намалювати в коміксах. І ще — коли мені кажуть, що фільми чорні, я відповідаю, що в них багато надії. Головний герой попадає ззовні у вже побудований світ. Незважаючи на цю темну сторону, він намагається якось це збороти.
— Залишаючись при тому комічним...
— Так, безумовно, в них є така сторона. Якщо існує надія — то навіщо все має бути сумним? Якщо навіть борешся проти ворожого світу, то можна це робити трохи відсторонено і з гумором. І оці герої йдуть за своїм переконанням, роблять все це з невинністю — бо не збиралися перевертати світ, однак через їхні сталі внутрішні переконання реальність довкола них починає зрушуватися. Окрім того, у цій системі — як у «Делікатесах», наприклад — закладена саморуйнація. Цей м’ясник сам себе вбиває. А в «Місті» пожирач марень через те, що забагато забрав, перетворюється на дитину, котра не може вже нічого вдіяти.
— В обох фільмах є доволі брутальні сцени. Ви згодні з твердженням, що насильство саме по собі доволі кінематографічне?
— Я думаю, що його в американських фільмах набагато більше... До речі, я був страшенно здивований тим, що «Місто загублених дітей» в США заборонено дивитися дітям до 16-ти років. Виявилося, обмеження встановили, бо там є ляпас дитині. Дійсно дивно: вистрілити впритул у голову — це не насильство, а вдарити — насильство! Такі різні підходи на рівні культури... До речі, відомий бельгійський фільм, чорну комедію «Це трапилося біля вас» теж неможливо було показати, через малюнок на його афіші: там після пострілу у дитячий візочок звідти вилітала соска. Зрештою, замість соски намалювали вставну шелепу. І всі заперечення було знято. Тож вийшло так, що старих вбивати можна, а дітей — ні.
— Однак, зрештою, ще Годар казав, що все, що потрібно для гарного фільму, — це дівчина і пістолет.
— Ну, це класика... Кіно діє на почуття, на емоції. Сценами насильства набагато легше ці почуття викликати. Страх, сміх... Але так само кіно здатне говорити і на серйозні, філософські теми — так, як це діється у великих картинах Стенлі Кубрика або Андрія Тарковського. Показати місце людини у Всесвіті через низку образів... Ось це дуже важливо і цікаво.
— В чому була основна складність роботи над «Делікатесами» і «Містом...»?
— «Місто...» загалом складніший фільм. Найважче — це підготовчий період. Коли почалися зйомки, то особливих проблем не було.
— Видно, що ви роботяга кінематографа: це для вас праця, до якої ви ставитеся дуже тверезо.
— Причина такого підходу — в моїй попередній історії, адже я прийшов з анімації. А там треба окремо створювати навіть не кожний рух, а частинку цього руху. Так само я підходжу і до кіна. Є інша манера — вихоплювати там, там і там те, що існує в реальності. З самого початку існували два таких різних підходи: брати Люмьєр знімали, що бачили, а Мельєс все будував, конструював. Є така сторона в цій роботі — працюєш неначе чаклун, ілюзіоніст. Може, це йде від моїх рук — бо я малював.
— Остання спільна робота з Жене — фантастика «Чужі-4». Який ваш внесок?
— Так, Жене запропонував мені цю роботу. Мені сподобався сценарій, і я сказав, що малюватиму декорації. Він відповів: «Там вже американці це роблять». — «Ой, ну тоді я розроблю дизайн усіх тих машин». — «Та ні, вже один англієць це робить». — «Ну то що ж мені робити?». Він попросив мене намалювати характери, персонажів — тож я цим і займався.
— Чому завершилася ваша співпраця?
— Коли працюєш разом, рано чи пізно помічаєш, що деякі речі, які каже один, нецікаві другому. Наприклад, оцей містичний бік для Жене був далеким, а його романтична інтонація не цікавила мене. В «Делікатеси» і в «Місто...» ми вклали все те спільне, що мали. Був якийсь період — а потім просто розійшлися і все.
— Ваш перший і останній на сьогодні цілком сольний кінопроект — теж фантастика «Данте 01». Мені здалося, що там несподівано сильно акцентовано християнські мотиви, зокрема, космічна станція має форму хреста.
— Цей хрест — до речі, чотиривимірний — виник спочатку через суто фінансові проблеми. Споруда мала бути округлою, як змія, що кусає хвіст свій. Виявилося, що то задорого, — тож вирішили робити кубічну структуру. Не треба бачити в цьому саме християнство. Окрім того, хрест є в багатьох релігіях.
— В якому стані зараз екранізація «Полювання на Снарка» Льюїса Керрола?
— Я сім років над цим працював. Сценарій існує, але це надто дорого. Я не знайшов фінансування. Тож тепер працюю над адаптацією однієї з новел Кафки. Не скажу, яка саме — не хочу зурочити.
— На це хоч гроші знайдуться?
— Сподіваюся, що так. Тут я інакше підходжу, вже думаю робити так, аби можна було здійснити проект без сторонньої допомоги. Чим він дешевший, тим більше шансів його побачити на екрані.
— Після стількох років у мистецтві чи лишилося у вас якесь заняття суто для розваги?
— Я вже не розрізняю те, чим займаюся, і хобі. Мені здається, що я перебуваю у постійній відпустці, займаючись тим, що мені подобається.
— Якщо ми вже згадали про Кафку — чи був колись у вас сталий страх, пов’язаний з кіном?
— (З посмішкою). Після «Міста загублений дітей» я боявся зустріти на вулиці дітлашню, котру позбавив віри у Санта-Клауса...
