Алешандре Фарту народився в Португалії 1987 року. Провів дитинство у передмісті Лісабона. Навчався в художній школі Byam Shaw та в Університеті мистецтв у Лондоні. Живе і працює в Лондоні та Лісабоні. Розписувати вулиці почав ще в 13 років, а здобув славу, виробивши власний, унікальний стиль: на відміну від решти стріт-артистів, Vhils не малює, а продряпує чи вирізає зображення на стіні. Світ дізнався про творчість Алешандре 2008 року, коли його робота з’явилася на організованому легендарним арт-партизаном Бенксі фестивалі Cans («Бляшанки» або «Банки»). Саме тоді фотографія Фарту в процесі створення муралу була опублікована на першій сторінці лондонської газети The Times. Останні сім років Vhils працює по всьому світу. В Україну він приїхав уперше.
Я майже випадково відкрив для себе творчість Фарту близько двох років тому, подивившись відео, яке вражало навіть на тлі розмаїття стріт-артистських практик: в стіні вибухали закладені туди заряди, після чого там проступало людське обличчя. Vhils із рівним успіхом працює в руїнах чи в заздалегідь приборканому просторі галерей, створює колажі, трафаретні малюнки, великі інсталяції, фільми, однак при всьому розмаїтті найефектнішими все ж лишаються саме рельєфні роботи.
«Ти можеш відчути історію міста, її вплив, події, що пережило місто. Вони шарами накопичилися в його стінах. І ці енергетичні шари впивають на людей і формують їх особистість. Цей часто невпорядкований цикл взаємного впливу міста та його мешканців завжди дуже цікавив мене».
Власне, ці слова Алешандре з короткометражного фільму «Розріз» точно передають суть його творчості. Вирізьблені портрети Фарту (варто зазначити, що художник бере за моделей здебільшого простих людей) поєднують мікро- і макрокосм, бо, будучи закарбованими в стіні, розкриваючи саме її фактуру, виявляючи час, що всотався в неї, ці образи відлунюють в оточуючому міському краєвиді з такою силою, якої не мають навіть найкращі мальовані стріт-арт-твори. І це з повною мірою стосується портрету Нігояна у сквері Небесної Сотні.
Ідея запросити Фарту до Києва належить громадській організації «Місто-сад», яка, власне, й опікується сквером на Михайлівській. Дійсно важливим є те, що це цілковито громадська ініціатива, яку держава підтримала вже постфактум.
Організатори проекту надали мені як кореспонденту «Дня» неоціненну можливість поговорити з художником віч-на-віч.
— Алешандре, ви багато працюєте в різних країнах. Що саме зацікавило вас у київському проекті?
— Перш за все, я маю друзів — художників із Києва, і трохи обізнаний з вашою історією. Я знав, що останні рік-два тут було доволі важко, і хотів зробити свій особистий внесок, допомогти у вашій ситуації. В основному, моя робота ведеться з громадами, я працюю для того, щоб звернути їхню увагу на певні питання. Так що, в принципі, я подарував свою роботу людям, які тут мешкають — і для мене це важливо.
— А чому ви обрали саме обличчя Сергія?
— Було б неможливо намалювати всіх людей, які загинули у тій боротьбі. Тож, поспілкувавшись із кількома друзями, я вирішив намалювати людину, яка багато означає для українського суспільства і стала своєрідним символом усіх тих, хто загинув на Майдані.
— Кілька більш загальних питань. Як ви прийшли до такого стилю?
— Я думаю, що багато в чому це пов’язано із Лісабоном — містом, де я народився. Адже я починав малювати на його стінах. І от я малював, та в один момент зрозумів, що я додаю шари — проте, можливо, слід пофарбувати стіну у білий колір та почати ці шари знімати, малюючи за допомогою тих шарів, що знизу. Таким чином я робив би невидиме видимим — і це має сенс також і в цьому проекті. Коли за допомогою прихованих шарів проявився портрет Сергія, то вийшло, ніби він уже був там — а мені треба було лише зруйнувати стіну, щоб його побачили. Так я зробив Сергія видимим.
— Чи використовуєте ви якісь спеціальні інструменти?
— Зазвичай — перфоратори, долото, вибухівку, різноманітні матеріали. Процес вимагає щось зруйнувати заради створення. Так усюди, в будь-якій творчості — треба щось знищити, аби створити щось інше. Таке своєрідне перетворення. І на це я так само хотів би звертати увагу.
— Формальна художня освіта допомогла вам, чи таки довелось у якийсь момент від неї відійти? Який у вас тепер зв’язок із тим досвідом?
— Освіта була важливою, але вона не навчила мене нічого з того, що я роблю зараз. Звичайно, вона була стимулом, і вона змінила те, як я сприймаю багато речей — та я не був новачком у мистецтві, я малював на вулицях і до того. Формальна освіта просто показала мені різноманітні методи, але я впевнений, що найважливішу освіту я мав сам із собою, з стріт-артом і графіті на початку своєї творчості. Це була моя школа.
— Отже, ви пройшли підпільний період у вашій кар’єрі?
— Так, і він був важливим.
— Мабуть, траплялися конфлікти з владою?
— Так — і це нормально, якщо ви робите щось незаконне.
— Де поліція була суворішою — в Португалії чи у Великобританії?
— В основному, в Португалії. Мене спіймали двічі чи тричі, але зрештою усе було гаразд.
— Зараз існує потужний рух вуличних художників з освітою, які створюють масштабні проекти на великих стінах. Як ви думаєте — чи є конфлікт між різними напрямами стріт-арту, наприклад, між графітчиками, що досі малюють нелегально, спреями на стінах у дусі 1970-х, і тими митцями, які мають більші можливості?
— Я школу не закінчив — вчився, але не випустився... А втім, я думаю, що ми маємо рух, який прийшов після графіті, — і я не хотів би використовувати термін «стріт-арт», мені більше подобається «пост-графіті», на позначення того, що прийшло після графіті.
— Ну, ваш стиль, на мою думку — це якраз графіті в його первісному значенні, від італійського graffiare, що означає зішкрябування, видряпування...
— Так, звісно. Зараз є багато художників, які шукають різні способи, які намагаються багато думати про їхнє значення, роблять концептуальні речі — вони прийшли з графіті, з підпільного мистецтва. Це просто еволюція руху, на мою думку.
— Я питав про конфлікт, бо спостерігаю таку тенденцію, коли молодь вандалізує стріт-арт-мурали інших митців. Що ви про це думаєте?
— Я ніколи не перебував у конфлікті. Я поважаю обидві сторони, обидва види мистецтва. Звичайно, є певні відмінності, але сторони повинні визнавати одна одну, ділячи простір у місті.
— А які художники надихнули вас?
— Ви говорите про українців?
— Не тільки.
— Але, звісно, у вас є «Інтересні Казки» й Олексій Кіслов (український мураліст, вихідець з Криму. — Д.Д.) — гарні художники. Щодо впливу особисто на мене, то тут можу назвати Гордона Матта-Кларка (американський художник, знаменитий завдяки зробленим в 1970-ті серіям робіт у покинутих будинках, де він вирізав за певними шаблонами фрагменти стель, підлог і стін, перетворюючи таким чином руїни на велетенські інсталяції. — Д.Д.); також є Катаріна Гроссе — німецька мисткиня, яка почала розпилювати фарбу на стінах ще у 1980-х; і ще Бенксі, Шепард Фейрі, Swoon (знамениті стріт-артисти. — Д.Д.) — усі вони мої друзі, але вони так само справили на мене значний вплив.
— Наостанок спробую спрямувати розмову в більш філософське річище. Сьогодні запитання вам ставив я — а що ви найчастіше запитуєте сам у себе?
— Мабуть, найважливіше питання для мене — чи моє мистецтво робить щось для світу? Мистецтво — це інструмент привернення уваги до певних питань, що, зрештою, може що-небудь змінити. Я хотів би сприймати себе як інструмент, який допомагає спричинити ці зміни. І це дуже важливо для мене.
— Ви дійсно вірите, що мистецтво може змінити світ на краще?
— Потроху, малими кроками, зможе. Та це має робити не один митець.
— Потроху, крок за кроком — як ви робите свої твори.
— Саме так.
