Поетично-есеїстична книга-альбом дисидента, журналіста, поета Ігоря ПОМЕРАНЦЕВА «КГБ та інші...» (видавництво «ГраніТ») вперше побачила світ в Україні. Українською, природно, мовою. Хоча написана — російською, і в своєму оригінальному вигляді до тиражування готова була вже понад рік тому. Мабуть, цей факт є симптоматичним для стану сучасної Росії. Хоча автор книги — дисидент (якому 1978 року вдалося виїхати з Радянського Союзу), радіожурналіст Бі-Бі-Сі та російської редакції радіо «Свобода» («повітряний гімнаст» — як він називає себе сам), есеїст і поет Ігор Померанцев вагається, чи варто пов’язувати саме з російським політичним кліматом те, що манускрипт «КГБ та інші...» вже більш ніж рік укривається пилом в одному з московських видавництв. Але додає: «Факт залишається фактом. Спершу книга вийшла в перекладі, а не моєю рідною мовою. Людей, які працюють зі словом, тягне туди, де слово вільне, де воно цінується. Ця книга вийшла в Києві». Симптоматичною прем’єра нової книги саме в Україні є й для самого автора, якого з цією країною пов’язує немало. Найперше — Чернівці, які він відчуває особливо тонко, в яких провів 17 років свого життя і в які після від’їзду 1970-го повернувся тільки зараз, через 40 років.
Видання «КГБ та інші...», яке до зустрічі зі світом готувало видавництво «Грані-Т», фактично почалося з лише двох україномовних перекладів поезії Ігоря Померанцева, що належать Іванові Світличному. До виходу книги вони існували виключно у вигляді рукопису, в тюремних листах. Цей мінімальний перекладацький доробок українського дисидента і спонукав шеф-редактора видавництва «Грані-Т» Діану Клочко, а також Івана Андрусяка, Олександра Бойченка, Марка Бєлорусца взятися за масштабний переклад поезії та есеїв Померанцева українською мовою. «Всередині цієї книги вже є традиція перекладу, яка до цього часу існувала тільки в листах», — каже Діана Клочко.
Відтак маємо справу одночасно з двома літературними подіями: по-перше, виходом у світ нової книги Ігоря Померанцева, а по-друге — перекладом поезії та малої форми автора українською мовою.
— Я сам займався перекладами і знаю, що тут найголовніше — переклад образу та інтонації. А граматика — неважлива, вона, навпаки, може завадити. Тому що граматичні парадигми у різних мовах часто не збігаються. Я відкрив цю книгу — й раптом вгадав свій голос, але звучав він українською, — зізнається автор.
Тут не можна не зауважити, наскільки трепетно Ігор Померанцев ставиться не лише до України, з якою пов’язане його життя («Я мав п’ять років, коли батьки привезли мене із Забайкалля до Чернівців... Донині пам’ятаю оцей перехід із дальтонізму в світ семи кольорів, чуттєвий захват, сад білого наливу, виноградну зливу, абрикосовий пушок»), а й до української мови: «...ця майже рідна мова не давалася мені. Вона була живою. Значно пізніше я зрозумів, як можна її опанувати: любов’ю... «Крихкий», «ринва», «зеленкуватий», «праля», «карколомний» — ні, ці слова зліплені не зі звуків, а з матеріалу».
Отже, «КГБ та інші...» складається з двох частин, що об’єднані висловленою атмосферою епохи 70-х, взаємними текстовими та візуальними посиланнями. Ілюстративний ряд є дуже вагомим елементом видання. Це фотоматеріали авторства художника Бориса Савельєва (особистого друга Ігоря Померанцева), а також світлини та документи з архіву історії інакомислення СРСР — Міжнародного Меморіалу, приватного альбому Ігоря Померанцева. Фото, на яких зображено обличчя-привиди радянських 70-х, надають розмові з автором ще більш особистого тону.
До поетичного циклу «КГБ та інші вірші», першої половини книги, увійшло близько 70 поезій. Частина з них написана у 70-х роках минулого сторіччя тридцятирічним поетом-дисидентом Померанцевим, частину сконструйовано з уривків пам’яті та відчуттів — вірші-спогади того ж Померанцева, але вже 60-річного. Вони написані минулого року, але на тому ж, як зазначає автор, «відсирілому» матеріалі 70-х.
— Наші співвітчизники пережили жахливі роки Холокосту, ГУЛАГу, війни, але я думаю, що найбільш соромними роками були 70-ті. Це час тотального конформізму, опортунізму. Я не викриваю, а просто кажу про атмосферу, повітря 70-х. Ці 70-ті — як клубок у горлі. Мільйони громадян України були членами Компартії, сотні тисяч були «освєдомітєлямі». Є таке поняття «національне покаяння». Що це? З одного боку, це зусилля держави, але з другого — починається воно з розмови в родині. Батьки так і не розповіли своїм дітям про те, як вони жили... Років зо два тому мій син, якому 32 роки і який виріс у Англії, запитав, що йому варто почитати про 70-ті роки, аби зрозуміти, що відбувалося. Є, наприклад, видатний фільм Бертолуччі «Конформіст», узагалі німці, італійці, іспанці цю тему «обсмоктали» наскрізь. У мене виникло відчуття обов’язку перед сином. Я вирішив, що повинен зробити свого маленького «Конформіста» — як такий собі маленький поетичний Бертолуччі. Серед персонажів цієї книги є люди, яких уже немає серед живих. Василь Стус, Іван Світличний, Льоля (дружина Ігоря Померанцева. — Авт.)... Я — не мораліст, у мене немає відчуття морального обов’язку, але ж я й не безсердечна тварина. Мені захотілося, щоб ці люди залишилися в книзі. Вони й без того залишаться в українській історії, але мені захотілося, аби вони залишилися в російській книзі.
Заперечуючи себе як мораліста, Ігор Померанцев наголошує на тому, що цикл «КГБ та інші вірші» — цінний для нього передусім у сенсі поетичному.
— Ця книга — не викривальна. Пані Діана (Діана Клочко, видавець. — Авт.) каже, що вона терапевтична, маючи на увазі чорний провал у пам’яті, пов’язаний із 70-ми роками. Я не заперечую. Але передусім це книга віршів, які написані поетом, що дуже любить працювати зі словами.
Саме на поетичну цінність цих «соціалістично сюрреалістичних» текстів — по-людськи приватну, «не героїчну», що вже своєю антипатетичністю протистоїть системі як такій, звертає увагу Юрій Андрухович у своїй передмові до видання: «Надзвичайний чар цих померанцевських поезій насамперед у тому, що вони відверто «не громадянські». Людська приватність по-смертницьки розпачливо протиставлена в них не лише всім відомій загальній Системі, але й усім іншим системам, системам як таким. І при цьому герой зовсім не «героїчний», а — за найсуворішими мірками дисидентського правозахисного етосу — якийсь навіть «аморальний»... У цій книжці відбувається страшенно важлива і правильна заміна: патетику виведено за текст і сховано, її потіснив сарказм... Це єдино можливий спротив політично репресованої свідомості тому гротесково-кошмарному станові речей, за якого органи так званої безпеки у дослівному розумінні фізично пролазили в найінтимніше, найособистіше — в листи, фотографії, телефонні зітхання і любовні схлипи».
Для Ігоря Померанцева, який у п’ятирічному віці потрапив із Забайкалля в Буковину, таке переміщення в просторі означало відкриття іншої культурної цивілізації. Тоді, ще дитиною, він це відчув інтуїтивно, на рівні образному: «Із чорно-білого забайкальського фільму я потрапив у далеке Середземномор’я», пише він в одному з есе. Саме крізь призму середземноморської, тобто європейської культурної парадигми автор уявляє Україну. І себе.
— Мені часто приписують космополітизм. І даремно. Бо я — патріот. Це я зрозумів, коли побував у країнах Середземномор’я. Один американський географ у XVII столітті написав, що в Новому Світі відсутнє таке поняття, як Середземномор’я. Звичайно, він мав на увазі не лише географію, а цілу культуру. Я думаю, що вся наша європейська культура — родом із Середземномор’я, і це наша патрія. Коли європеєць — відкритий, чутливий, то потрапляючи на ту територію, яку заведено називати Італія, щось в тобі «тінькає», ти починаєш відчувати, що тут — наша спільна батьківщина. Йдеться про конкретні речі — розуміння геометрії житла, посудин, відносин між людьми, відносин між людиною та державою. Усе це сформувалося в Середземномор’ї, в античному світі. І ще це особливе відчуття, яке завжди супроводжує мене від Туреччини до Португалії. Щось «тінькає» в мені, коли я буваю в Києві, Лондоні, Сергієвому Посаді, Римі. Великою мірою приїзд до Європи для мене був зустріччю із самим собою.
Представляючи нову книгу, Ігор Померанцев побував у п’яти українських містах — Івано-Франківську, Львові, Ужгороді, Києві, але №1 у маршруті були Чернівці, з яких письменник виїхав ще 70-го року. І жодного разу не повертався. Власне, другу, прозову частину щойно виданої «КГБ та інші...» складають есе, що написані в різні роки, але в яких однаково об’ємно й опукло можна «намацати» Чернівці (до речі, у «Дні» №57 від 28 березня 2008 року вміщене велике інтерв’ю Ігоря Померанцева, присвячене Чернівцям). Зайве свідчення особливого зв’язку Померанцева-народженого-у-Забайкаллі, Померанцева-літератора та Чернівців — несподіване зізнання Юрія Андруховича: «Чернівці я почав любити після прочитання перших (у моєму житті) речей Померанцева», — пише він у передмові.
— Свій тур містами України ми почали з Чернівців, і це був для мене драматичний приїзд. Я майже сорок років не був у цьому місті. Я боявся в нього повертатися через сентиментальні міркування. У мене дуже глибокий зв’язок із цим містом — приблизно два метри. Там могили моїх близьких — батька, бабусі, тітки, старшого брата. Але я знаю, що треба йти туди і торкатися того, чого боїшся. Я поборов у собі цей страх. Спершу я не відчув нічого. Спрацювала емоційна захисна реакція. Ми жили в готелі поблизу вулиці, яка в ті часи називалася іменем Щорса. Дивлюся — а сьогодні там вже інша табличка — «Митрополита Шептицького». Я зрадів, бо Щорс — міфічний герой із якогось радянського іконостасу. Я не знаю, чи існував він узагалі. Беззмістовна особистість, яка стала знаменитою тому, що Сталін велів створити українського Чапаєва. А тут — митрополит Шептицький, героїчна для мене фігура. Це значить, що змінюється не тільки топоніміка. Змінюється топографія історії, пам’яті. Аби діти, які ходитимуть цією вулицею, жили не в фальшивих радянських міфах, а при своїй історії. Міфи — явище національне та державне. Міфи — річ небезпечна. У міфології дуже важливим є вибір богів. Це дуже відповідальна задача. Я багато чую про героїв спротиву 40-х років у Західній Україні. Я думаю, це трагічні особистості, які опинилися між молотом і свастикою. Мені здається, що в подачі їх як героїв нових міфів є брак чуйності — духовної та душевної. Я не міфотворець, але люди 60-х років —вони для мене герої України, це мій пантеон.
Після представлення книги «Дню» вдалося пробитися крізь щільне коло київських друзів Ігоря Померанцева та поставити йому декілька запитань.
— Ви говорили про міфотворення в Україні. А що скажете про міфотворення в сучасній Росії?
— З Росією — колосальна проблема. Заглушена пам’ять, відмова від історичної пам’яті, поліровані радянські ура-патріотичні міфи — це форма варварства. Для психіатрів там непочатий край роботи. Історія сприймається виключно як комплімент нації. Я просто розводжу руками. Мені дуже образливо. Видатна культура, велика література — і так розпорядитися власною пам’яттю... Як у школі з дошки ганчіркою стирають крейду, так у Росії чинять з історією. Так само грубо та примітивно...
— У вашій книзі йдеться про запах 70-х. А яким є запах 2000-х?
— У різні часи різні письменники висловлюють різні коди, дух десятиріччя. Говорячи про Україну 2000-х, хоч як це дивно, але я б назвав Вєрку Сєрдючку. У цьому образі пересікається час, смаки, вульгарність, сміх над самим собою. У відтворенні запаху 70-х у мене можуть бути абсолютно різні союзники. Я називав, зокрема, Бертолуччі, який відображає італійську епоху фашизму 30-х років, він був генієм відтворення атмосфери, повітря часу.
— А кого ви вважаєте своїми союзниками сьогодні — серед українських і російських письменників, поетів, журналістів?
— Усе ж таки війни сьогодні у нас немає, нам не потрібна Антанта. Утім, своїми союзниками я можу назвати тих, хто дарує мені свої книги, або пише передмови до моїх — як Юрій Андрухович. У Росії — Владімір Салімон, Тимур Кібіров, Дмітрій Прігов.
Коли йдеться про розуміння епохи, вгадування її портрету, то навряд чи документи та цифри — найкоротший та найпевніший шлях до такого розуміння. Інша річ — поезія.
— Поезія — це особливий елемент повітря. Вона може ввійти в склад повітря. А може бути відкинута. Це особливі хімічні реакції, що відбуваються в повітрі між словами, віршами, літературами, жанрами...
Скільки паперових стосів, справ та свідчень треба перегорнути, аби відчути «відсирілість» 70-х, яку Ігор Померанцев висловлює у декількох поетичних рядках:
Бабця мовчала.
Батько бурчав.
Мати хлипала...
Це було 1951 року.
Бабця, кавалер
Ордену Слави,
Приїхала до нас у Читу,
Щоби крадькома
Вислизнути з лав ВКП(б).
Батько, працівник газети
«На боєвом посту»
Тещі не виказав.
Але бурчав.
Усі могли загриміти нафіг.
Здається, не найгірша сім’я.
Здається, тільки поезією ту епоху й можна висловити.
ДОВIДКА «Дня»
Ігор ПОМЕРАНЦЕВ народився 1948 року в Саратові. Закінчив університет за спеціальністю романо-германська філологія в Чернівцях. Учителював у карпатському селі, після — працював перекладачем у патентному бюро в Києві. В літературі дебютував на початку 70-х років у журналі «Смена». З 1978 року — в еміграції. З 1980-го — працював на Бі-Бі-Сі. З 1987-го — на «Радіо «Свобода». Перший лауреат запровадженої альманахом Urbi премії імені Петра В’яземського. Редактор культурологічного журналу «Поверх барьеров». Радіодраматург. Перекладач. Дегустатор вин. Автор поетичних та есеїстичних книжок «Альбы и серенады» (1985 р., Лондон), «Стихи разных дней» (1995 р., Санкт-Петербург), «Предметы розкоши» (1996 р., Санкт-Петербург), «По шкале Бофорта», «Почему стрекозы?», «Радио «С», «Служебная лирика», «Те, кто держали за нас руку, умерли», «Красное, сухое», «News», готують до друку «КГБ и другие стихи»; автор радіоп’єс «Вы меня слышите?», «Любовь на коротких волнах», «Питомцы г-на Фарба», «Бакская собака».
