Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Я обрав свободу»

Тарас Бережанський розповів «Дню» про те, як він, український бас, став зіркою світової сцени
25 лютого, 2022 - 09:11

Однією з найгучніших подій в оперному світі стала нещодавня постановка «Чарівної флейти» В.А. Моцарта, яка відкрила сезон в Ізраїльській опері. Одну з головних партій — Верховного жерця Зарастро — виконав український співак, бас Тарас Бережанський, котрий ще не так давно був штатним солістом Національної опери України, але паралельно розвивав міжнародну кар’єру: виконував партії Аттіли, Коллена та Спарафучіле в Сіднейській опері, Греміна у Театрі м. Клаґенфурт, Падре Ґвардіано у Національній опері Чилі, Спарафучіле в Оперному театрі Північної Ірландії, Короля Рене на Фестивалі Опероза в Чорногорії та в Державному музичному театрі м. Клайпеда, Геркулеса в Королівській опері Версалю, Захарії в «ДойчеОпер Берлін», а також Реквієм В.А. Моцарта в Женевській консерваторії та ін.

«НІЧОГО ДАРМА НЕ БУВАЄ»

— Тарасе, майже два роки тому ви відправилися у «вільне плавання», а минулого року стали солістом Львівської опери. З чим було пов’язано ваше розставання зі столичною сценою?

— Мабуть, так стали зірки: саме добігав кінця мій контракт із Національною оперою, і відверто стало питання — чи подовжувати його, чи зосередитися на міжнародній кар’єрі. На той час я вже досить впевнено почувався поза стінами рідного театру, контрактів і планів було достатньо, часу на виступи у Києві все менше, тому я обрав свободу... Ніхто ж не міг передбачити, наскільки кардинально зміняться плани у зв’язку з ситуацією з ковідом! Багато чого було скасовано: добре, що встиг у Сіднеї Аттілу заспівати, бо для баса це одна з найвизначніших партій, сама опера практично басова, що дуже рідко трапляється. Але відбулося лише два виступи із запланованих десяти, і не лише у Сіднеї, а й у Мельбурні, з іншим складом іменитих виконавців. Ще мав співати Рамфіса в «Аїді», так мріяв і готувався, але цей контракт відклався на невизначений час, бо Австралія повністю закрилася практично на два роки, ось тільки починає відновлювати туризм. У Чилі мав співати Греміна в «Євгенії Онєгіні»... У Франції на стадії генеральної репетиції скасували постановку опери Ігоря Стравінського «Соловей», але дуже виручило те, що увесь репетиційний процес все ж таки відбувся. А от постановку, можливо, покажуть лише через три роки, бо найближчі два сезони вже розплановані. Коротше, не найкращі були часи.

Не таке воно просте — життя артиста в сучасному світі!

— Коли хочеш працювати, іноді доводиться йти на певні жертви. Наприклад, через пандемію COVID-19 у Франції весь репетиційний процес відбувався у масках, та ще й п’ятишарових. Уявити, що можна співати в масці, а гримуватися у захисних щитках? Лише перед виходом на сцену, на генеральній репетиції, ми їх знімали і йшли співати. Але і через це довелося пройти. Тепер, коли театральне життя потроху входить у нормальне русло, стало легше. Але, ви знаєте, нічого дарма не буває: робота над Стравінським мені стала у пригоді на початку нинішнього театрального сезону під час виступів у Берлінській філармонії з диригенткою Оксаною Линів: там у концерті ще й «Байка» виконувалася, тож мені було дуже легко, бо левову частку я вже підготував. Перед цим я взяв участь у Міжнародному музичному фестивалі в Естонії, де співав дона Джероніо в комічній опері «Турок в Італії» Россіні.

MUNICIPAL DE SANTIAGO — OPERA NACIONAL DE CHILE (НАЦІОНАЛЬНА ОПЕРА ЧИЛІ, САНТ’ЯГО-ДЕ-ЧИЛІ). ПОСТАНОВКА ОПЕРИ «СИЛА ДОЛІ» ДЖ. ВЕРДІ, 2019 Р.

«НА ЗАХОДІ ВЖЕ ПРАКТИЧНО НЕ ЗНАЙДЕШ АКАДЕМІЧНИХ ПОСТАНОВОК»

— І все ж «Чарівна флейта», мабуть, претендує на звання найбільш визначної події сезону? Стільки галасу навколо постановки!

— Так, постановка одного з найяскравіших та найталановитіших режисерів сучасності Баррі Коски викликала резонанс в оперному світі. На сьогодні це постановка-рекордсмен по всіх параметрах: і в грошовому вимірі, й за кількістю переглядів, і за реакцією преси. Все розпочалося ще у 2012 році в Komische Oper у Берліні як авангардний мультимедійний проєкт режисера-експериментатора, керівника Komische Oper Баррі Коски у співпраці зі сценографами — художником Полом Барреттом та Сьюзан Андрейд із британського театрального колективу «1927», метою діяльності якого є взаємодія живої музики та акторської гри з анімацією та відео, а назва несе дух німого кіно, атмосферу берлінського кабаре 1920-х. Результатом таких експериментів став захоплюючий сучасний зінгшпіль про чарівну силу музики та кохання. Ця незвичайна версія «Чарівної флейти» з успіхом побувала вже у багатьох країнах і містах світу. Зважаючи на надзвичайний успіх, постановники зробили п’ять сетів оформлення вистави, тому її одночасно можна було показувати у різних точках світу.

У листопаді 2021 р. постановку показували і в Чикаго, і в Тель-Авіві. Попри те, що мій персонаж мізансценічно практично нічого не робить, як і Цариця Ночі — рухи й дії просто намальовані, — працювати у такій виставі надзвичайно цікаво. Сама декорація виконана таким чином, що займає всю площу сцени вертикально, як екран, а події відбуваються в двох площинах. Маса і більшість персонажів пересуваються по самій сцені, а Зарастро, Цариця ночі з’являються на невеличких платформах-балкончиках, які обертаються у верхньому ярусі. Не надто приваблива позиція для тих, хто боїться висоти. Але засоби безпеки у вигляді страхувальних поясів, які ховаються під одягом, абсолютно надійні. Кожен мінімальний рух синхронізується з відеорядом, сповненим сюрреалістичної анімації, фантасмагорії, символів, алюзій та метафор, яких у фантастичному лібрето Шикандера безліч. Цариця ночі, наприклад, була представлена у вигляді величезної, на весь екран, павучихи. Солістка вдягнена по саму шию у таку собі білу хламиду, яка зливається з екраном, тож реально в дійстві брала участь лише її голова, все решта — анімація. Слони, мавпи, механічні якісь фігури... Таміно потрапляє у шлунок дракона... Тобто глядач бачить щось на кшталт кінофільму, але в режимі реального часу. Три години абсолютно захоплюючого дійства.

І як публіка «висиджувала» так довго?

— На одному диханні! У Тель-Авіві було спочатку заплановано дев’ять вистав, але потім додали ще одну, квитки розкупили миттєво, тоді ще дві, й знов те саме. Запит був надзвичайний, аншлаги повні: і ще б могли показувати, але контракт закінчився. Тут два фактори зійшлися: і вистава надзвичайна сама по собі, і ще й те, що то був перший такий міжнародний проєкт після довгого локдауну. Публіка зголодніла. 

Тарасе, які подальші ваші творчі плани, про які можна говорити?

— Є такі плани, які дійсно поки не буду розголошувати, бо вони на стадії розробки. Але про дещо можу розповісти: це й участь у виставах Львівської опери, куди мене запрошують на партії Тимура в їхній прекрасній постановці «Турандот»; у «Богемі» Колена співаю; у квітні співатиму на фестивалі у Баден-Бадені Нарумова в «Піковій дамі». Це хоч і невелика партія, але участь у цьому проєкті дає можливість попрацювати з видатним диригентом Кирилом Петренком, з чудовими партнерами. Після того у Берліні відбудеться теж «Пікова», але вже у концертному виконанні.

Є й більш віддалені плани: наступного року запрошений на постановку опери Прокоф’єва «Війна і мир» на партію Долохова. Це буде мій дебют на сцені Баварської опери, а також перший досвід роботи з одним із найцікавіших режисерів сучасності Дмитром Черняковим. На постановку запрошена також наша землячка, відома сопрано Ольга Кульчинська.

Сучасні оперні постановки вже практично остаточно стали так званими режисерськими. У яких ще незвичних проєктах і з якими режисерами вам довелося працювати?

— Так, на Заході вже практично не знайдеш академічних постановок. Мені, слава Богу, поки щастить не отримувати пропозицій, які були б для мене неприйнятні. Незручні, парадоксальні бувають, але якщо це зроблено цікаво і виправдано, можна й потерпіти. Так, наприклад, «Соловей» Стравінського в Ліоні відбувається у басейні з водою, який влаштований у оркестровій ямі, герої висловлюються через ляльок, яких тримають у руках. Оркестр сидить в глибині сцени, а хор рухається по авансцені. Режисер Роберт Лепаж використав стилістику східного театру, яка абсолютно корелює з сюжетом опери. «Турок в Італії» в Естонії був поставлений Анрусом Вааріком у стилістиці реаліті-шоу на кшталт «Дім-2». Головне, щоб було цікаво і артистам, і глядачам, щоб було, як то кажуть, і розуму, і серцю.

«СУЧАСНИЙ СВІТ НЕПЕРЕДБАЧУВАНИЙ, ТРЕБА ЗАГАРТОВУВАТИ ХАРАКТЕР, МИТТЄВО ПРИЙМАТИ РІШЕННЯ»

— В Україні теж активно розвивається напрям режисерського театру. Запам’ятався ваш дон Альфонсо у креативній постановці Віталія Пальчикова концертно-сценічної комедії Cosi fan tutte («Так чинять усі жінки») Моцарта на сцені Київської опери на Подолі влітку минулого року.

— Шкода тільки, що то була разова акція (поки що), але працювати було дуже цікаво, хоч і часу було обмаль: мене запросили лише за два тижні до прем’єри, але такий форс-мажор сильно мобілізує, дає можливість зрозуміти, на що ти здатен не тільки вокально, а й артистично. Добре, коли плани розписані наперед, але сучасний світ непередбачуваний, треба загартовувати характер, миттєво приймати рішення. Від мого успіху залежить рівень життя моєї сім’ї, за яку я відповідаю. Сім’я тут, удома в Україні, повинна почуватися впевнено, навіть коли я довго відсутній. Коли ж ми разом, я повністю присвячую себе сім’ї: дружина моя — концертмейстер, працює в консерваторії, 10-річна дочка займається танцями, бере участь у конкурсах. І хоч сам я виріс у шахтарському містечку, батьки мої були дуже далекі від мистецтва, але, дякуючи їм, тепер без мистецтва я не уявляю свого життя.

ДОВІДКА «Дня»

Бережанський Тарас Григорович — співак (бас). Лауреат Міжнародних конкурсів. Навчався у Криворізькому педагогічному університеті (2002—2005; викладач Л. Косяк), у Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова (2009). Закінчив НМАУ ім. П. Чайковського (2013; кл. С. Скубака). Брав уроки у В. Лупалова. У 2006—2017 рр. — соліст Ансамблю пісні і танцю ЗС України, з 2013 р. — Оперної студії НМАУ, з 2016 р. — Національної опери України (одночасно).

Як запрошений соліст виступав на сценах провідних театрів кількох континентів — «ДойчеОпер Берлін», Гранд-театру в Женеві, Австралійської опери, Національної опери Чилі, Ліонської опери тощо. В 2016—2020 рр. — соліст Національної опери України імені Т. Шевченка (м. Київ).

З 2021 року — соліст Львівського національного академічного театру опери та балету імені С. Крушельницької.

Партії: Стемир («Ярослав Мудрий» Г. Майбороди); Цуніга («Кармен» Ж. Бізе); Сімоне, Анджелотті («Джанні Скіккі», «Тоска» Дж. Пуччині); Бертран, Рене, Гремін («Iоланта», «Євгеній Онєгін» П. Чайковського); Спарафучиле, Рамфіс, Парде Ґвардіано, Аттіла («Ріголетто», «Аїда», «Сила долі», однойменна опера Дж. Верді); Алідоро («Попелюшка» Дж. Россіні); Лепорелло, Дон Альфонсо («Дон Жуан», «Так чинять усі» В. А. Моцарта); Коллен («Богема» Дж. Пуччіні); Собакін («Царева наречена» М. Римського-Корсакова); партії баса в Реквіємі В. А. Моцарта, Реквіємі Дж. Верді, Симфонії №9 Л. ван Бетховена.

Фото з особистого архіву Тараса Бережанського

Лариса ТАРАСЕНКО
Газета: 
Рубрика: