Приклад деякою мірою вельми показовий. Сьогодні багатим
людям, щоб якось виділитися, мало просто смітити грошима. Ще зовсім недавно
предметами гордості й відзнаки сучасних крезів були лише дорогі машини
і величина особистих апартаментів, вщерть заповнених аби чим, але останнім
часом до цих традиційних «відзнак» додаються і твори мистецтва. Причому
зроблені, що називається, на спецзамовлення. (Антикваріат, звичайно, також
у фаворі, але в ньому вбачають, радше, просто надійний спосіб вкладання
коштів.)
Так от, найспритніші нові українці досить швидко зметикували,
що гарантований ексклюзив від якого-небудь іменитого західного метра коштує
в сотні разів більше, аніж роботи — доволі часто цілком презентабельні
— вітчизняних майстрів. Чому ж не оточити себе красою?
До того ж у момент замовлення можна відчути себе не тільки
меценатом, який облагодіяв митця, але й, чорт забирай, знавцем красних
мистецтв. Адже чимало клієнтів вважають за краще самим виступати в ролі
ідеолога і художнього керівника, занудно-скрупульозно влазячи у всі деталі
процесу створення роботи. Звісно ж, професіоналу враховувати мінливість
смаків і настроїв примхливих клієнтів навряд чи припадає до душі, але робота
за наймом вимагає смиренності: претендентів на неї вистачає. Іноді доводиться
переробляти роботу кілька разів. Що ж замовляють наші бізнесмени найчастіше?
На першому місці — портрети членів сім'ї. Далі — різноманітні скульптурні
роботи для інтер'єру квартири чи екстер'єру особняка. Трохи рідше, але
стабільно потрібні розписи внутрішніх покоїв. Іноді домашній затишок не
мислиться без вітражів і мозаїк. Рідше, однак регулярно, особливо гонористі
клієнти бажають увічнити своїх домочадців або самих себе у бронзі чи мармурі
(погруддя, статуя). Відомо кілька випадків портретування улюблених домашніх
тварин (частіше за все померлих — за фотографією).
Наводячи деякі приклади естетичних забаганок нових українців,
ми дякуємо тим майстрам, які наважилися розповісти про свої поневіряння,
пов'язані зі стосунками з клієнтами.
Почнемо з відомого своєю «тотальною крутістю» будинку по
вулиці Микільсько-Ботанічній. Господар однієї з двоповерхових квартир з
дитинства відчував хворобливу пристрасть до античного мистецтва. І от після
декількох десятків років йому заманулося мати у своїй вітальні статую Венери
Мілоської в натуральний розмір. Для створення копії знайшов маститого скульптора.
Зі спеціально виписаного для цієї мети карарського мармуру майстер за два
місяці витесав потрібну фігуру. Настав момент здачі об'єкта. Маестро знімає
драпіровку і задоволено дивиться на замовника — статуя вийшла не гірше,
аніж у самого Агессандра. Реакція клієнта, щоправда, збентежила: «А руки
де?! Я ж плачу не за кам'яний обрубок!» (цитата дослівна). Даремно митець
довго й тактовно пояснював клієнту, що копія тим і цінна, що точно слідує
історичній, давно усталеній версії оригіналу, що ніхто у світі не знає,
як саме були зроблені Венерині руки і що він не має права спотворювати
великий витвір. Замовник залишився невблаганним. Йому потрібна здорова
діва, а не каліка. Тоді скульптор запропонував виліпити замість Афродіти
Мілоської — Кнідську. Бачачи, що майстра не переконує навіть високий гонорар,
меценат, охоловши, погодився на другий варіант. Зараз копія шедевра великого
Праксителя стоїть там, де й передбачалося — в отворі поміж вікон.
Інший кумедний приклад особливого бачення мистецтва продемонстрував
президент однієї будівельної компанії. Він задумав у своєму заміському
особняку спорудити огорожу зі 192 балясин (за числом сходинок Потьомкінських
сходів). Причому не просто стандартних, а як на фасаді Катерининського
палацу в Пушкіні. Кілька місяців у скульптурних майстернях по вулиці Дашавській
не змовкав стукіт молотків. Це київські ремісники точили замовлення. А
тим часом прямо біля дому ще один майстер різьбив двох гранітних сфінксів
— на зразок тих, що стоять на набережних Неви в Петербурзі. За задумом
замовника, вони мали охороняти вхід до його будинку.
Опишемо ще один вартий уваги випадок, пов'язаний з декоруванням
особняка-палацу в районі Окружної дороги. Його власник вирішив, що особливого
шику інтер'єру додадуть вітражі, і замовив молодому живописцеві чотири
композиції у вікна центрального залу другого поверху. Художник старався
що було сил: використав олово й листову мідь, вітражне скло виписав із
Чехії. На новосіллі, після бучної гулянки, господар повів гостей дивитися
вітражну кімнату. А діло було опівночі — на вулиці темно. Вітражі, природно,
«не читалися», у зв'язку з чим клієнт- невіглас уранці влаштував виконавцеві
формений скандал. Доводи ж майстра, що вітражі краще дивитися вдень, лише
за ясної погоди, — не подіяли. Розрахувавшись з горопахою- митцем тільки
за погодинну роботу, клієнт повернув йому його витвір.
А буває, що митець, витративши здоров'я і час, взагалі
залишається ні з чим. Одна сім'я підприємців, перш ніж в'їхати в куплену
ними 7-кімнатну квартиру на вулиці Пушкінській, захотіла пожвавити інтер'єр
розписами на стелі. Такими, щоб гармоніювали з уже купленими шпалерами
(зауважте, не навпаки). Розписи мали втілювати дні тижня — для кожної кімнати
— свій. Як набір жіночих трусиків «нєдєлька»... За солідну оплату фантазію
скоробагатьків погодився втілити випускник Академії мистецтв.
Три місяці він виписував на стелях сюжети й образи. Розв'язка
виявилася жорстокою. Сім'я бізнесменів несподівано виїхала на ПМП за кордон,
продавши квартиру з готовими розписами і не тільки не заплативши художнику
ані шеляга, а й навіть не попередивши його про це. Новий власник смаки
попередніх господарів не поділяв і наказав зробити в квартирі підвісні
стелі, залишивши на спомин про титанічну працю митця лише «Неділю»...
Щоправда, трапляються й більш оптимістичні розв'язки. Один
неодружений бізнесмен загорівся думкою прикрасити свою ванну кімнату сюжетами
з «Кама-Сутри». Його ідеї втілювала молода і талановита художниця Вікторія
С. У процесі роботи виявилася спорідненість душ живописця і замовника.
У результаті, клієнт прямо з ванної повів дівчину під вінець. Тепер вона
вже на правах господині розписує спальню в дусі арабських мініатюр «Тисячі
й однієї ночі».
Абсолютно окрема тема — виготовлення портретів на замовлення.
Тут діють свої неписані правила. Цікаво, що портрети глав сімей у частці
загального числа замовлених картин займають вельми скромне місце. Першу
позицію, звичайно ж, міцно втримують портрети коханих жінок (дружин, рідше
— коханок). На другому місці — і це цілком логічно — діти. Які умови обов'язкові
при написанні «парадних зображень»? По-перше — абсолютна портретна схожість,
по-друге — вміння тактовно згладжувати недоліки зовнішності, по-третє —
дуже тонка, лесувальна манера, «щоб як живі були». Решта — на розсуд автора,
хоча, якщо серйозно — останньому при жорстких вимогах замовника творчо
вже просто неможливо розвернутися.
Найприголомшуючий дитячий портрет був написаний живописцем
Володимиром Гуновським: на ньому чадо мільйонера-замовника сиділо на коні,
точно як на відомому портреті Бальтазаре Карлоса (принца Іспанії) пензля
Веласкеса. Художник зізнався, що непосидючий семирічний хлопчик у загальному
підсумку позував йому п'ять хвилин, а кінь був з пластмаси, щоправда, натурального
розміру. Заплатили за портрет три тисячі доларів.
Відомий меценат Юрій Манійчук свого часу замовив свої портрети
декільком уславленим метрам українського мистецтва. Але ані Олександр Лопухов,
ані Віктор Пузирьков — реалісти-класики — бажаної для клієнта схожості
так і не досягли. Щоправда, Манійчук, на відміну від «нових українців»,
з чуток, навіть не будучи задоволений виконанням, у розрахунках з майстрами
залишається бездоганно пунктуальним.
Популярний у арт-колах художник Дмитро Кавсан випробував
на своїй шкурі непередбачуваність характерів сильних світу цього. Якось
йому замовили парний диптих — портрети подружжя іноземних дипломатів. Прийшовши
по замовлення (картини писалися з фото), дружина сановника вирішила, що
портрети недостатньо гарні й заплатила майстрові лише половину ціни. Той,
однак, був не в тім'я битий і віддав їй... тільки один портрет. Хоч як
сварилася і погрожувала йому клієнтка, а довелося їй доплатити залишок
грошей за другу картину.
Хвилює нових українців також імідж їхніх фірм і підприємств.
Особливо багато замовлень останнім часом надходить від власників ресторанів
і кафе. Найнеймовірніший випадок трапився кілька років тому, коли розпис
великого кафе в приміщенні планетарію був незабаром після закінчення роботи
несподівано забракований. Виявляється, забобонний господар привів на освячення
кафе якихось екстрасенсів, а ті раптом «виявили», що від розписів іде згубна
диявольська енергія. А от у ресторані «Каравела», що на Березняках у Києві,
маємо приклад однієї з найвдаліших монументальних робіт останніх років.
Гігантський плафон центрального залу розписано в стилі пригодницьких романів
і разом зі скульптурними статуями в залі додає інтер'єру романтичного і
таємничого вигляду.
