Він виробив у собі звичку займатися лише тим, що його
повністю поглинає. І це не панство, не зневага до оточення, а глибока етична
і професійна переконаність у тому, що людина може бути комусь цікава лише,
якщо сама зацікавлена й захоплена
Що б не говорили людинознавці-оптимісти, істинний
талант — рідкість надзвичайна. Ще рідше буває, що той, кого щедро обдарувала
природа, виявляється до того ж наділений і щедрістю душі, підсвідомою схильністю
витрачати себе і дарувати свій талант. До цієї особливої породи людей належить
Леонід Семенович Тарабаринов.
Неможливо уявити, що він міг би не стати актором. І не
лише тепер, коли за плечима півстоліття роботи на сцені, сотні ролей, найвищі
звання, найпрестижніші премії та віддана любов декількох поколінь глядачів.
Це не можна було уявити і тоді, коли він лише починав свій шлях. «Він від
народження був створений для акторської професії», — так сказав про Тарабаринова
його вчитель, керівник курсу в Харківському театральному інституті, народний
артист СРСР Данило Антонович. Звичайно, проникливий і майстровитий Данило
Ісидорович, вимовляючи ці слова, мав на увазі не лише прекрасну «фактуру»
молодого актора, рельєфне, виразне ліплення вродливого, відкритого обличчя
і неповторний, заворожливий, оксамитовий тембр глибокого, «органного» голосу.
Не менш очевидними були унікальні внутрішні дані Тарабаринова — абсолютна
емоційна чуйність, струмування душевної щирості, бездоганне відчуття сценічної
правди і непереборний потяг до краси. Втім, Тарабаринов не отримав акторство
«в спадщину» — в сім’ї ніхто не був професійно пов’язаний з мистецтвом.
І на запитання про те, що ж підштовхнуло його до певного вибору, він відповідає
бентежно просто: «Природа. Краса. Я вмію радіти небу...»
Завжди доброзичливий і відкритий у спілкуванні, він рішуче
відмовляється існувати в ситуації класичного інтерв’ю, ламає її, відводячи
в сократівську бесіду «за параболою». З підозрою ставиться до квапливої
гри в запитання і відповіді. Йому огидне верхоглядство, що вгадується за
нею, та й просто нецікаво, коли його «протоколюють», «беруть на олівець».
Він виробив у собі звичку займатися лише тим, що його повністю поглинає.
І це не панство, не зневага до оточення, а глибока етична і професійна
переконаність у тому, що людина може бути комусь цікава лише, якщо сама
зацікавлена й захоплена. Цю істину, як і безліч інших, відкрив йому Театр:
«Щоб на сцені бути переконливим, треба самому бути переконаним».
У житті, як і на сцені, він не терпить фальшу. Його тему
в мистецтві ще в далекому шістдесятому році дуже точно визначила Серафима
Бірман. Чудова актриса в статті, присвяченій виступу Харківського театру
імені Шевченка на декаді українського мистецтва в Москві, особливо вирізнила
Тарабаринова, побажавши йому назавжди зберегти «гарячу й розумну безпосередність».
Він так і зробив. Зберіг усе краще. Тільки з роками до безпосередності
додалася мудрість. Саме додалася, нічого не витісняючи, парадоксально і
вкрай людяно з’єднавши глибокий філософський погляд на світ із наївною
щирістю почуттів.
Десятиріччями зберігаючи вірність овіяній легендою курбасівського
«Березілля» сцені театру імені Шевченка, Тарабаринов-актор пройшов величезну
духовну і творчу дистанцію: від елегантного, шляхетного Лаерта в знаменитому
«Гамлеті», поставленому Бенедиктом Нордом у відлиговому п’ятдесят шостому
(«за Норда я й став артистом»), до пронизливо-трагічного короля Ліра в
сумбурному дев’яносто першому. Неважко помітити, що роки тут означають
не просто хронологію, а головні віхи, що вмістили долю цілого покоління
— талановитого, виморочного, надірваного, але не зламаного покоління шестидесятників.
Персонажі Тарабаринова завжди були гостросучасними, відчутно наповненими
диханням конкретного часу: чи то зіграний у семидесяті роки Федя Протасов
із толстовського «Живого трупа», який відчайдушно шукає втрачені ідеали,
або створений уже в дев’яності добрий, м’який, змучений безнадійною боротьбою
за свою людську гідність Микола Задорожний із «Украденого щастя» Франка.
Почуттям гіркоти за людину та вірою в неї просякнуто останні ролі Тарабаринова
— Чебутикін у чеховських «Трьох сестрах» і Художник у виставі «Сьома свічка»,
поставленому за мотивами автобіографічної прози Марка Шагала, — вони ніби
підбивають духовний підсумок трагічного двадцятого століття, що минає.
Критика майже завжди ставилася до Тарабаринова прихильно,
вирізняла, хвалила, навіть любила. Чи читав він рецензії, чи слухав похвали?
«Читав. Було приємно. Поки мама була жива... Приємно було, коли знав, що
вона читає і радіє. А тепер...» Він замовкає, якось по-дитячому відмахнувшись
рукою, і раптом, між іншим, визначає саму суть професії театрального критика:
«Пише-то він, скажімо, про мене, а виявляти повинен себе. Читати цікаво
те, що талановито. Тоді це і мені допомогає».
Не був обділений Леонід Семенович і визнанням колег, партнерів
по сцені, великих березільців-шевченківців. І все ж головним суддею і співтворцем
завжди для нього залишався глядач. Заради нього, глядача — харківського,
київського, московського, молдавського, узбецького — Тарабаринов готовий
на будь-які жертви. В зовсім далекому тепер Ташкенті напевно ще пам’ятають,
як прямо з лікарняної палати (серце не витримало гастрольних перевантажень
у спекотній південній столиці), в передінфарктному стані, він вийшов на
сцену в ролі Феді Протасова і зіграв, мабуть, свою кращу виставу, яка приголомшила
зал («та просто думав, що граю востаннє...»).
Підвищене почуття відповідальності перед глядачами, театром,
перед рідними і близькими людьми не дозволило Тарабаринову по-справжньому,
в міру свого величезного потенціалу, реалізувати себе в кінематографі.
Часто через зайнятість доводилося відмовлятися від спокусливих пропозицій.
Готуючись знімати свій прекрасний «Біг», запрошували на роль Крапіліна
режисери Алов і Наумов... «У мене тоді брат хворів. Я був потрібен йому
і повинен був залишатися поруч. Шкода. Хоч... як чудово зате зіграв Крапіліна
Коля Олялін!» І він усміхається дивовижно щиро, радіючи чужому акторському
успіху, який міг би стати його власним (не знаю, хто ще з акторів міг би
бути таким органічним у подібній ситуації)! Сам Леонід Семенович, однак,
вважає, що кіно сповна виконало свою роль у його житті, подарувавши одну
з найважливіших зустрічей: «Таке — на все життя!» У п’ятдесят шостому запросив
актора-початківця на зйомки свого останнього фільму «Поема про море» Олександр
Довженко. І, мабуть, розгледів, угадав у ньому щось особливе, оскільки
цілий місяць буквально не відпускав від себе ні під час зйомок, ні в перервах
між ними, неначе хотів встигти щось передати, залишити, вкласти в свого
молодого друга. Найвищий рівень творчого спілкування, який задав Довженко,
став назавжди для Тарабаринова зразком у роботі з колегами і учнями. Втім,
незважаючи на те, що за три десятиріччя педагогічного стажу через руки
професора Харківського інституту мистецтв Леоніда Тарабаринова пройшли
сотні студентів-акторів, своїми справжніми учнями він вважає лише тих,
хто став його партнерами в театрі, кому він на сцені продовжує передавати
те, що колись, напевно, встиг-таки передати йому Довженко. Але що ж це?
Знання? Інтуїція? Таємна формула успіху? «Не знаю. Це не поясниш. Відчувати
треба...» І усмішка. Трохи збентежена. Неповторна. Тарабариновська.
Харків
№215 10.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
