Ставлення до Олеся Гончара — ще від початку 1990-х — почало змінюватися. Хрестоматійний і медоточивий образ «співця соціалізму» зробив свою справу, багато хто заходився потроху скидати письменника з «корабля сучасності». Мовляв, поспівав і годі. Не новий прийом, так воно завжди було, є і буде. Зрештою, кожне нове покоління пише свою історію літератури. Одначе ж є історія віртуальна, а є — реальна.
«АЛЕСЬ ГОНЧАР ПРОПАГАНДИРУЕТ ИЗМЕНУ РОДИНЕ»
Здається, уперше це пояснив — мені, принаймні — Іван Драч. Усі ми «проходили» в школі Гончаревий роман «Прапороносці». Подавався він так, що не міг не викликати певного скепсису — надто вже все у ньому «правильно», за постулатами соцреалізму: оте «життя у розвитку», у невпинному вивищенні духовних ідеалів.
Одначе ж роман з’явився у перші повоєнні роки, тоді, коли над українцями витало уявлення як про «зрадників» і «дезертирів». Та ще ж продовжувалась війна на Західній України, де ніяк не погоджувались прийняти «переваги» радянського способу життя. Усе це викликало ставлення влади до українців — не свої вони, чужі в сонцесяйній ідеологічній конструкції. Відомий факт: 1944-го Сталін різко засудив Довженкову «Україну в огні» — бо ж про українців, їх історичну трагедію. А йде війна, воює весь радянський народ — як ви смієте про себе згадувати??
Версія Драча: «Прапороносці» почали ламати насаджуваний стереотип українця-зрадника. Тим самим міняючи карту тодішніх буднів, впливаючи на долі багатьох людей. І я приймаю цю версію як правдиву. Правдиву й історичну — бо ж так часто у нас історію виймають з історії реальної.
А як було із самим Олесем Гончарем? Одразу по війні з»являється його оповідання «Модри Камень». Про те, як його герой, радянський воїн, закохується в словенку Терезу. Ну, закохується... Та ж ні, потрактували твір як «ідеологічну диверсію». З якого дива? А з такого: «Мне очень больно говорить здесь, что автор новеллы «Модры Камень» Алесь Гончар, к сожалению, наш выпускник, пропагандирует предательство. В его рассказе советский разведчик влюбляется в словенку, а любить иностранку запрещено нашим законом [...] Гончар пропагандирует измену Родине». Це з виступу професора Дніпропетровського університету (де й навчався Гончар) Сойфера. Далі, звісно, наліпка «буржуазний націоналіст».
Вам смішно? Дикі звинувачення, зоологія якась. А письменнику тоді було не до сміху. Йому ж і ще могли й полон пригадати (потрапив у нього 1942-го, а в 1943-му втік, воював, мав нагороди). У листі до Василя Бережного він описав свій стан у такий спосіб: «Я виходжу в світ з тавром на лобі... Як би там не було, я паралізований. Я хотів одного: щоб література відчепилась від мене, не переслідувала, як манія. Інакше вона мене стратить. Може б уже стратила, коли б не худеньке дівоче плече, на яке я сперся. А далі — відчуваю — не вистачить сил [...] Що ж? Запряжусь в університеті і працюватиму, як віл. Живуть же люди без літератури, п’ють пиво і примовляють: будь ти проклята [...] Хотів би стати пастухом або морським рибалкою».
Пастухом чи рибалкою — себто узагалі випасти із соціуму, тим більше з літератури, надто щільно припасованої до панівної ідеології.
СИЛА ІЛЮЗІЙ
Значно пізніше, уже 1990-ті, Олесь Терентійович скаже мені, в особистій бесіді: «Знаєте, коли я був абсолютно вільною людиною? Під час війни...». А справді, чого було боятись, кожна мить могла стати останньою. Це ж є в «Прапороносцях». «Люблю фронтовий край! Ти відчуваєш, що тут навіть повітря інше, аніж в тилу? Ніякого тобі чорта!»А от по війні — література, улюблена справа. І «тилові чорти» з’являються, тільки подумай про них, тільки не сплюнь через ліве плече. З’ясовується, що письменницька професія дуже нагадує роботу мінера — одна помилка і ти покійник. Метафізичний, принаймні.
Усе ж він витримав. І завдяки «дівочому плечу» (майбутня дружина, Валентина Данилівна), і дякуючи друзям і старшим письменникам, Юрію Яновському і Петрові Панчу. Останні -то знали про «мінерську» природу радянського письменництва.
Перша частина трилогії «Прапороносці» — «Альпи» була видрукувана у 1946-му.
— Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас, коли ми тільки вступали на Україну... Весною це було, на світанку... В грязюці по пояс, голодні, виснажені. Подумати тільки: Україна... два роки не бачили її, два роки тільки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобі кінчається Курщина, і вже за радгоспом, знаємо, Україна. Не спали перед тим кілька ночей, їли самі буряки, а де й сили взялося! Штурмом захопили радгосп, балку перелетіли на крилах. «Оце, — гукає комсорг Ярославцев, глянувши на карту, — уже Україна!» Скільки було нас там, різні нації — і сибіряки, і таджики, і українці, і білоруси — всі, як один, впали навколішки,поцілували землю... І, повіриш, заплакали ми, як діти. Стоять серед неораного поля навколішках — бородаті, в шинелях, забрьохані, без шапок... Ех!
Це заледве не на початку «Альп» — спогад про входження в Україну. В Україну, землю, освячену багатьма історичними звитягами. Ні, це не земля запроданців, це земля справжніх патріотів.
Й відтак не дивним є те, що уже в Румунії бійці виявляють повагу до місцевих жителів. Звісно, в житті так було далеко не завжди. Одначе ж пафос роману в цьому — не буває націй-запроданців, народ складається з людей, яких поважати треба. І любити.
— Такі ж і в нас... Ми як ішли зимою по Україні, зайдемо, бувало, в село — завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться діти в теплому попелі, гріються. «Де батько?» — «Нема». — «Де мати?» — «Нема». Скинемо шинелі, складемо зброю і — за лопати. Викопаємо їм землянку, залишимо їжі та й знову... вперед на захід.
— Після цієї війни, — сказав Черниш, — ні наші, ні їхні діти вже не кублитимуться на попелищах... ніхто не гнутиметься, як той сьогодні із скрипкою... Після цієї війни люди повинні стати нарешті... справжніми людьми.
Це те, що називають Великою ілюзією. Кожна велика війна уявляється її учасниками останньою — бо ж не може повторитися от се озвіріння. Проходить пара-трійка десятиліть, і все повторюється.
Не забудьмо цього: Олесь Гончар своїм осмисленням війни і долі українства в ній багато в чому змінив ставлення до українців. Так, не обійшлося без компромісів з владою. Одначе письменник у головному був — за великим рахунком — радикалом. І сьогоднішнім радикалам про те не варто забувати.
