Мабуть, не існує у світі жодного виконавського колективу класичної музики, який би не мріяв виступити у Зальцбурзі, освяченому ім’ям геніального композитора Вольфганга Амадея Моцарта, який тут народився, здобув музичну освіту і європейське визнання як фантастично обдарований клавесиніст і скрипаль-вундеркінд, написав і виконав свій перший твір. У цьому місті, одному з найкрасивіших у Європі, переплелися у гармонії пам’ятки середньовіччя і бароко, біографії видатних діячів німецької культури ХVІІІ—ХІХ століть. Тут 130 років тому було засновано славнозвісний Зальцбурзький музичний фестиваль. 1920 року група видатних діячів культури, серед яких були композитор Ріхард Штраус, письменник Гуго фон Гофмансталь, режисер Макс Рейнхард, художник Альфред Роллер, директор Віденської опери Франц Шальк, реорганізувала фестиваль і зробили його щорічним...
Запрошення Симфонічного оркестру Національної опери України виступити у місті Моцарта не стало для наших музикантів чимось випадковим. Театр ішов до цієї події поступово (уже п’ятнадцять років демонструючи свої вистави на сценах Німеччини, Франції, Швейцарії, Данії, Іспанії, Бельгії, Італії, Португалії, Японії), виявляючи високий виконавський рівень класичного світового репертуару. У творчому активі оркестру не тільки твори слов’янських композиторів: Мусоргський, Бородін, Чайковський, Прокоф’єв, Стравінський, а й вистави Верді, Пуччіні, Понкієллі та ін. Нині Київська опера суттєво збагачує палітру світового музичного життя і вже сприймається як невід’ємний учасник престижних музичних форумів.
У Зальцбург Національна опера привезла дві програми, які включили кантати С. Прокоф’єва «Олександр Невський» та С. Рахманінова «Дзвони», П’яту і Шосту симфонії П. Чайковського. Австрійська музична критика назвала ці два вечори «тріумфом виконавської майстерності й досконалості, яка вразила Зальцбург». Мова, звісно, йшла не тільки про те, що колектив із Києва виконав маловідомі в європейському музичному світі твори російських композиторів, які мали дуже великий вплив на світову музику першої половини ХХ століття, і, хоч як це дивно, не часто виконувані тут симфонії Петра Чайковського, що вже само собою привернуло увагу меломанів. Слухачів вразила глибина, потужність і бездоганна майстерність виконання творів оркестром і хором та проникливість прочитання партитури диригентом Володимиром Кожухарем, який розкрив свій талант у творах, які започаткували так званий музичний модерн ХХ століття. Це був справжній тріумф маестро — як у єдності з усім колективом, так і особистий, який виражається творчим екзерсисом, енергетикою посилу в оркестр і хор; володінням всіма інструментальними групами. У цьому творчому тріумфі брав участь головний хормейстер театру Лев Венедиктов, який готував хорові партії «Олександра Невського» і «Дзвонів» до гастролей. Такого бездоганного виконання, злиття вокальних груп, експресії, динаміки і наповненості хорового звучання Зальцбург також давно не чув.
Окремо варто сказати про солістів опери, на долю яких випало нелегке випробування надати обом кантатам у невеликих за обсягом соло ще більшої виразності й глибини. Майстерність виявила молода співачка Алла Позняк. Її наповнене, багате обертонами меццо-сопрано підкорило щирістю, глибоким відчуттям змісту слів. Навіть не розуміючи тексту, слухач відчував, що то пісня-реквієм за тими, хто не повернувся з бою, і водночас — вічно жива жага життя, яке покликана продовжувати жінка. Можна привітати співачку із тим, що вона зуміла розкрити свою партію в усій її неповторній красі, зробити її, як і задумав композитор, квінтесенцією прекрасної кантати.
У «Дзвонах», написаних Сергієм Рахманіновим на вірші Едгара По (переклад Костянтина Бальмонта), слухачі познайомилися з трьома оперними виконавцями: Олександром Дяченком (тенор), який прекрасно передав гнучкою і наповненою прозорої легкості вокальною палітрою свого голосу перший сольний фрагмент про юнацьке піднесення і безтурботність життя, Лілією Гревцовою (сопрано), яка продемонструвала красивий і виразний оперний вокал, чаруючи слухачів верхніми нотами, ліричністю, ледь вловимим відчуттям незбагненності, неповоротності часу. Наповнений густим обарвленням баритон Володимира Опенька вповні передав у заключній частині трагічну ідею твору: що кожному прозвучить ще один дзвін, прощальний («похоронний чути дзвін»). Солісти дали чудову візію високої культури Національної опери України, рівень її вокального виконавства, репрезентованого в сольних партіях двох кантат.
Із не меншим захопленням зальцбурзькі меломани сприйняли виконання П’ятої та Шостої симфоній П. Чайковського, які прозвучали окремим відділенням першої та другої гастрольних програм. У цих вершинних творах світового симфонічного мистецтва диригент В. Кожухар розкрив філософську і психологічну глибину творів, доніс багатогранну палітру тематичних і темпоритмічних малюнків, передав найтонші нюанси письма геніального російського композитора. Публіка просто-таки шаленіла по закінченню програм. Нескінченні оплески, навіть тупотіння ногами (в Європі це вищий вияв захоплення), безкінечна кількість викликів диригента і солістів.
Після тріумфального успіху в Зальцбурзі колектив Національної опери України з неменшим успіхом дав ще два концерти у давньому німецькому місті Швайфурті, меломани якого були також на висоті сприймання класичної музики, а театр — виконавської майстерності. В перший вечір прозвучали «Олександр Невський» і «Дзвони», а в другий — унікальна програма з хорових фрагментів класичної оперної спадщини: наповнені лірикою сцени з «Євгенія Онєгіна» П. Чайковського, неповторні за своєю вокально-симфонічною поліфонією «Половецькі танці» з «Князя Ігоря» О. Бородіна, трагічно-фантасмагорійні сцени з вердівського «Макбета», сцена вальсу із «Фауста» Ш. Гуно і гранд-фінал з «Аїди» Дж. Верді... Незважаючи на різностильовість включених в програму номерів, такої разючої несхожості музичних стилів, концерт шанувальники оперного мистецтва сприйняли як єдине музичне полотно, метою якого стало оживити перед любителями вокалу неповторну оперну культуру ХІХ століття.
Наявність означеного програмою репертуару в театрі — свідчення його великого творчого потенціалу. І це, без сумніву, відчули та зрозуміли ті, хто того вечора завітав у театр. Але враження на слухачів хор і оркестр справили не гучними назвами опер, а виконавською досконалістю, ще раз підтвердивши реноме театру як одного з кращих у Європі. І оркестр, і хор були справді на висоті своєї виконавської майстерності, звучали на єдиному подиху, даруючи справді неповторний букет звучання...
У творчій біографії Національної опери весняні гастролі, а особливо виступи у Зальцбурзі, без перебільшення, стали великою подією, яка впишеться і в історію музичної культури України.
