Після урочистої церемонії художник повідомив представників ЗМІ, що одного зі своїх підопічних він уже відправив на реабілітацію до Німеччини, де йому поставили протез...
Нагадаємо, в номінації «Образотворче мистецтво» лауреатом Шевченківської премії став Михайло Євгенович. Його мистецький цикл «В єдиному просторі», куди увійшли такі резонансні живописні твори, як «Оксамитовий сезон», «Після балу», «Початок. До перемоги!», «Купання коней», «Чумацький шлях», «С. Параджанов», «Біля криниці», «Великдень», на думку вітчизняних мистецтвознавців, не лише становлять вагомий внесок у скарбницю сучасної української образотворчості, а й набули потужного розголосу в країнах, де добре знають і високо цінують творчість талановитого митця. До речі, Гуйда — один із перших, хто відкрив для китайців європейську, українську, київську школу живопису. Він майстер портрета, ніжно-чутливий, вразливо-вишуканий, елегантний у кожному дотику пензля до полотна.
— Ви народилися на Кубані, здобули освіту в Києві. Нині викладаєте в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури. У вас дуже колоритне прізвище — Гуйда. Цікаво, чи досліджували ви його етимологію?
— По батькові я — Гуйда, а по материнській лінії — Чуприна. Все це козацькі роди. Моїм прадідом був — Дем’ян Дорошенко, котрий очолював місцевий департамент освіти за часів Російської імперії. Він, як інспектор, здійснював нагляд за кубансько-козацькими школами, де виховувалася майбутня військова еліта Кубанського козацького війська.
Що ж до прізвища Гуйда, то з його етимологією допоміг розібратися мій колега по Академії — доктор мистецтвознавства, професор кафедри теорії та історії мистецтва Олександр Федорук. В основі прізвища слово тюркського походження — «гуйд», яке поширилося під час татаро-монгольської навали та яким називали верхній чоловічий одяг, схожий чимось на наш жупан. Цікаво, що прізвище Гуйда сьогодні зустрічається не лише серед населення нинішнього Краснодарського краю, а й на Закарпатті, куди в ХІІІ ст. докотилися загони азійських кочовиків.
— 1982 року ви закінчили Київський художній інститут, а вже через рік вас прийняли до Спілки художників України — дуже стрімкий початок творчої кар’єри...
— Відкрию маленьку таємницю. Мене хотіли прийняти до Спілки художників, коли я був ще студентом Художнього інституту. Принаймні таку пропозицію готувати документи до вступу зробила Тетяна Нилівна Яблонська — на той час вона очолювала секцію живопису у Спілці. Вона здивувалася, що я ще студент, якому потрібно захищати диплом. Можливо, моя активна участь на той час у республіканських і всесоюзних виставках — а були й такі, де експонувалися мої перші живописні полотна, — багато хто сприймав досить позитивно, насамперед художники і мистецтвознавці. Вони відзначали в моїх роботах як оригінальну манеру виконання, так і наповнення змістом. Тому справді через рік після закінчення Художнього інституту я поповнив лави членів СХУ.
«ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ»
— Коли у вас з’явилося бажання спробувати себе в ролі викладача станкового живопису?
— Під час навчання в інституті. Якось перед початком занять в аудиторії я робив постановку натури сам. Мій викладач — Віктор Васильович Шаталін у цілому їх сприймав, хіба що іноді щось виправляв. Після чого всі мої одногрупники бралися до малювання. Крім того, певний час на прохання адміністрації інституту навіть читав лекції для студентів перших курсів, хоч сам ще не став дипломованим фахівцем. Може, саме тоді відчув, що зможу поєднувати творчу роботу з викладацькою.
— Розкажіть про цикл «В єдиному просторі». Є в ньому картини героїчної тематики, зокрема «Зустріч Івана Мазепи з Карлом ХІІ», «Коліївщина», «Гайдамаки», «Початок». Що вас спонукало звернутися до історичного минулого українського народу, коли звитяжні перемоги дуже часто супроводжувалися прикрими поразками?
— Може, через те, що в моїх жилах тече козацька кров. Ці роботи з’явилися не одразу. Їм передував досить тривалий період підготовки, коли намалював десятки, якщо не сотні ескізів. Поступово з’явилося усвідомлення того, якими виражальними засобами можна буде розкрити той чи інший образ...
«ПІСЛЯ БАЛУ»
— А як для себе вирішували образ Івана Мазепи, адже не збереглося жодного автентичного портрета цього знаменитого українського гетьмана...
— Починаючи писати картину «Зустріч Івана Мазепи з Карлом ХІІ», я розумів, що на гравюрах, які збереглися до нашого часу, зображений не він. Скоріше за все, то був збірний образ, створений уявою художників із минулих століть. Тому на полотні перед глядачем постає полководець, якого бачу саме таким, а не інакшим. Це моє власне бачення його образу. Якщо уважно придивитися до згадуваних вами картин, можна помітити, що в них відсутня деталізація — у вбранні, в інтер’єрі, ландшафті. Натомість присутній певний емоційний вибух від побаченого, констатація конкретної історичної події, що визначила майбутню долю народу.
— У вашому творчому доробку чимало портретних, пейзажних і сюжетних творів, пов’язаних з перебуванням у Китаї, де ви кілька років поспіль викладали живопис у вищих навчальних закладах, влаштовували персональні мистецькі виставки. Як до вас прийшло це захоплення орієнталістикою?
— Випадково. Все почалося з творчого відрядження, коли я разом з Анатолієм Гайдамакою поїхав до Китаю на запрошення однієї фірми. Потрібно було оформити художній інтер’єр одного торгового дому, який географічно розташований у вільній економічній зоні КНР. Пізніше, на запрошення адміністрації вищих навчальних спеціалізованих закладів, я викладав живопис у Чже-Дзянському педагогічному університеті та Університеті науки і технології Академії мистецтв у Ханджоу.
— Цікаво, як ви адаптувалися в Китаї?
— Мене ще зі студентських років дуже цікавив Схід. Захоплювався китайською філософією, зокрема вченням Конфуція, вивчав літературу, мистецтво, міфологію стародавнього Китаю. Вже ставши зрілим митцем, відкрив для себе одну цікаву закономірність. Наш європейський живопис — тримірний, а в Китаї та Японії — двомірний. Тому живописці цих країн прагнули освоїти не знайомий для них вимір — інакше кажучи, прокласти мости між двома континентами. Або, скажімо, Едуард Мане, Ван Гог чи Густав Клімт, які привнесли у європейський живопис східні мотиви. Тому китайське мистецьке середовище виявилося для мене не чужим, а радше своїм, де комфортно себе відчував, навчаючи студентів мистецької справи.
Взагалі у китайців така само шкала цінностей, як у пересічного українця: сім’я, освіта, робота, матеріальне благополуччя, наявність рухомого і нерухомого майна, здоров’я, відпочинок тощо. Але є одна принципова відмінність між ними і нами. Китаєць, на відміну від українця, ніколи нікому не заздрить, задовольняючись малим. Можливо, це результат виховання в традиціях давньокитайської філософії, яка налічує тисячі років. Так само державний чиновник або успішний підприємець не виводитиме наявних ресурсів за межі своєї території задля збагачення населення інших країн.
— І останнє. Багато вітчизняних мистецтвознавців відзначають галерею портретів видатних українців, створену вами в останні роки. Це портрети Леся Курбаса, Богдана Ступки, Сергія Параджанова, Раїси Недашківської та ін. Що для вас є найскладнішим у цьому жанрі образотворчого мистецтва?
— Портрети бувають різні. Наприклад, портрет-етюд художник пише дуже швидко, бо робить це з натури. Є портрет просто з натури, який створюється впродовж кількох сеансів. А є портрет творчий. І це вже портрет-картина. І ось цей третій вид для художника, як на мене, найскладніший. Не пригадую, скільки довелося намалювати ескізів портрета Сергія Параджанова, доки знайшов рішення щодо його образу. Всі відзначають його схожість, а головне — характер, який вдалося передати в портреті. По правді кажучи, я ніколи не пишу портретів з натури, а лише з пам’яті. Тоді не виникає жодних дрібних деталей, які знівелювали б головну ідею мистецької роботи.
