Володарка яскравого і барвистого колоратурного сопрано виступила в супроводі Національного симфонічного оркестру України під орудою Володимира Сіренка. Програма включала популярні арії та маловідомі твори французької та італійської оперної класики, які рідко виконуються. Коли йдеться про колоратуру (в перекладі з італійської — прикраса), то від виконавиці очікуєш солов'їних трелей, дзюрчання струмочка й разом із тим могутніх і точних високих нот. Сусанна Чахоян, продемонструвала не лише свої вокальні достоїнства, але й витончений артистизм, i академічний концерт перетворився на вишукане шоу. Наприклад, куплети Олімпії з опери Жака Оффенбаха «Казки Гофмана» співачка виконувала в образі заводної ляльки, а каватину Розіни з «Севільського цирульника» Джоаккіно Россіні супроводили кокетливі паси мереживного віяла. Оркестр і диригент підгравали співачці. Сміливим сюрпризом прозвучав Полонез Філіни з опери Амбруаза Тома «Міньйон»: неймовірний за складністю та красою музичний фрагмент із забутої опери було виконано з віртуозністю, і він викликав шквал оплесків і лавину квітів від шанувальників співачки.
На вечорі Сусанна Чахоян проявлялася в різних іпостасях: романтичної, комічної і драматичної героїні. Коронна арія колоратурного сопрано — каватина Лючії з опери Гаетано Доніцетті «Лючія ді Ламмермур» — у виконанні співачки була забарвлена стриманим трагізмом, а завзяте Болеро Єлени з «Сицилійської вечерні» Джузеппе Верді і кокетливо-чуттєва арія Мюзети з «Богеми» Джакомо Пуччіні стали завершальною точкою концерту, що подарував відчуття свята кожному слухачеві, який забув навіть про виснажливу спеку. Після концерту відбулася ця бесіда зі співачкою.
— Мені не дуже подобається термін «перевтілення», — призналася Сусанна. — Хоча проти нього виступає режисер Роман Віктюк, який, пропонує акторові «розвтілюватися». Він має на увазі, що в кожному акторові закладені зачаткові ідеї найрізноманітніших образів (ну, як моделі поведінки), просто в потрібний момент потрібно дати їм сплисти та злити їх із запропонованим образом, і тоді він буде особливо виразним і переконливим у будь-якій іпостасі, навіть, здавалося б, абсолютно йому не властивій. Цим шляхом я йшла до образу Мюзетти в «Богемі». Спочатку, вивчивши партію, «склала» її диригентові Миколі Дядюрі. На ту пору я була студенткою п'ятого курсу та недосвідченою співачкою — ретельно виспівую всі ноти, витримую темпи, й тут Микола Володимирович зупиняє й говорить: «Усе дуже добре, але Мюзетта — це не Тетяна Ларіна...» Мені довелося скидати з себе суворість і відшукувати всередині себе навіжену кокотку...
— Партією Мюзетти ви дебютували на київській сцені. Скажіть, чим для актора є дебют?
— Звичайно, дебют — це стрес. Досі, щойно почую музичний вступ до появи моєї героїні на сцені (а у Пуччіні ще й музика, яка наростає хвилями), то всередині все підіймається до горла, і здається, що жодного звуку не буде. Але коли починаю співати і, як кажуть, процес пішов... Я вчилася в Євгенії Мірошниченко, осягаючи з нею всі премудрості вокалу та артистизму, а таємниці нашої професії розкрила мені ця велика співачка й педагог.
— У кожного актора свій шлях до професії: як це було у вас? Яку роль відіграли батьки, вчителі, чи ви проявили власну вдачу?
— Я мріяла співати плюс, мабуть, бажання і вдача стали вирішальними в досягненні поставленої мети. Величезна заслуга в тому, що я стала оперною співачкою, належить моїм батькам — татові, Валерію Єремовичу, і мамі, Галині Іванівні. Вони обидва музиканти-народники, носії двох національних культур (вірменської та української), які я вбирала з дитинства. Тато, диригент, в Одесі створив музичний колектив народних інструментів, у якому я дівчинкою виступала, виконуючи популярні пісні. Мій дебют на сцені відбувся в легендарній Одеській опері коли мені було 12 років. Я виконувала пісню «Лялька» Шаїнського. Мабуть, як співачка я народилася в той день із першим успіхом і оплесками величезної зали... За переказами нашої родини, у вечір, коли я народилася (19.15), у батька був концерт, він затримався, і можна сказати, що моя поява на світ відбулася під помахи його диригентської палички… Травень — час держіспитів. Батько біг коридором консерваторії, а його друзі питали, хто ж у нього народився? Він розгублено сказав: «Не знаю... Бачив лише дуже довгі пальці...»
— Так ось звідки прагнення ваших батьків зробити з вас піаністку?
— Я закінчила Одеську консерваторію за класом фортепіано в Людмили Гінзбург, стажувалася у Франції, отримала навіть запрошення від Дмитра Башкирова до аспірантури Мадридської королівської академії. Але бажання співати, підкріплене уроками вокалу в Галини Анатолівни Поливанової (рівнобіжно із заняттями фортепіано), виявилося сильнішим. Хоча друзі й батьки спочатку серйозно не ставилися до моєї мрії, тому для всіх стало повною несподіванкою, що відразу після держіспитів я поїхала до Києва й подала документи до столичної консерваторії на вокальне відділення. Євгенія Семенівна Мірошниченко набирала клас. Вона почула в моєму голосі колоратуру, оцінила мій музичний багаж, і мене було прийнято відразу на третій курс. Але з першого її уроку зрозуміла, що маю багато вчитися і, перш ніж співати, довелося засісти на гами, арпеджіо, розспіви — отже, наполегливо тренувати голос.
— Скажіть, а досвід піаністки знадобився у вашій подальшій роботі?
— Мабуть, мій характер, у якому упертість посідає не останнє місце, зіграв свою позитивну роль. У консерваторії я вчилася, немов одержима. Отримана раніше освіта дозволяла не відволікатися від головного предмета. А як піаніст я, можливо, дещо по-особливому сприймаю оперу, тобто цілком, від першої до останньої сцени. Завжди приходжу до театру задовго до початку вистави, гримуюся й надіваю костюм, навіть якщо мені виходити лише в другій дії, з приводу чого спочатку дивувалися костюмери. Річ у тім, що мені потрібні хвилини тиші перед виставою, щоб абстрагуватися й налаштуватися. Я уважно слухаю увертюру, спів своїх колег, а потім мобілізуюся на виступ. Партнерство на сцені — досить тонка матерія, і коли воно є, то вистава обов'язково вийде, навіть якщо хтось сьогодні не зовсім у голосі або раптом розгубився, забув мізансцену. Адже актори — живі люди...
— Сьогодні, на думку критиків, артистизм на оперній сцені стоїть десь на третьому місці (після вокалу й музичності)...
— Прийшовши вчитися вокалу до Київської консерваторії одразу на третій курс, я пропустила уроки драматичної майстерності, і тому мені довелося самотужки осягати ці премудрості. Я намагаюся уникнути умовності виконуваних мною образів і обмеженості в русі, знаходячись на сцені. Наприклад, коли йшла робота над «Ромео і Джульєттою», режисер примусив мене співати, то кружляючи і танцюючи, то стоячи спиною до зали і диригента. Мені це легко давалося, тому що я була не заштампована.... Я дуже вдячна Євгенії Семенівні Мірошниченко, яка сама була прекрасною акторкою, послідовницею школи Марії Едуардівни Донець-Тессейр, яка навчила мене образного мислення. До речі, цього ж вчила й Людмила Гінзбург, яка бачила в музиці, і особливо фортепіанній, поезію, що не відбулася. Так ось, Мірошниченко примушувала нас, студенток, акторствувати навіть виконуючи гаму. Одну й ту ж послідовність із семи нот потрібно було проспівати то любовно, то злобно, то м'яко... Так звані «розспівки з образом» нам потрібно було вигадувати самим і внутрішнім станом впливати на голос. Таке акторство дуже допомагає вокалові.
— До образів ваших героїнь ви додаєте й свої особисті риси?
— Особисте бажано тримати при собі, але кожен образ акторові потрібно ретельно продумати. У всій оперній класиці колоратурне сопрано грає закоханих героїнь трагічно. Тут важливо не романтизувати кожен образ, а намагатися зіграти земне кохання, але з урахуванням характеру героїні, часу й місця дії вистави. Наприклад, Джільда і Джульєтта — дуже різні характери. Одна майже сирота, живе в звичайному будинку з однією служанкою-простолюдинкою, коло інтересів і спілкування обмежене — дім та церква. Інша виросла серед загальної любові та розкошу. А мені потрібно намацати, передати різницю цих героїнь своїм голосом...
— Нині робота в Національній опері України у вас на першому плані, а що ще для вас важливо?
— Для кожного молодого співака важливо брати участь у конкурсах і, бажано, перемагати. Я вважаю, що вокальні змагання загартовують характер, дають шанс піднятися на сходинку вище, отримати новий ангажемент, побачити світ... Одного разу мені зателефонували з Німеччини з пропозицією заспівати в ораторії «Карміна Бурана» Карла Орфа, яку я не виконувала. На запитання, чи знаю я партію, не задумуючись, відповіла «так», але коли виявилося, що співати потрібно за два тижні, то занервувала, але відступати не подумала. Наприклад, коли Маріо Боемі запросив мене заспівати Лейлу в «Шукачах перлів» Жоржа Бізе, то чесно призналася, що не знаю, чи справлюся (часу на підготовку було замало). Але очевидно, авантюрна жилка примушує мене ставити перед собою високі цілі й обов'язково їх домагатися!
