Свого часу Ф. Достоєвський стверджував, що краса врятує світ, проте, буває і так, що всім світом потрібно рятувати красу. Як не сумно, але останніми роками крадіжки картин з вітчизняних музеїв набули масштабу епідемії. Користуючись поганою охороною й нечітким обліком творів мистецтва, зловмисники, а нерідко й самі музейні працівники, без особливих зусиль розкрадають національне надбання України. Яскравий приклад тому історія, про яку не можуть спокійно згадувати мешканці Новомосковська. Нещодавно інтелігенція цього міста виступила з відкритим листом, намагаючись привернути увагу до крадіжки картин відомого українського художника Миколи Глущенка. Незважаючи на те, що злочин був розкритий по гарячих слідах, зниклі полотна так і не повернулися в місцевий історико-краєзнавчий музей. Єдиний портрет пензля свого земляка, що зберігся, тепер тримають в броньованому сейфі — виставляти його на загальний огляд вони просто бояться.
Знавцям вітчизняного малярства представляти творчість М. Глущенка особливо не треба. Неперевершений колорист і пейзажист, вишуканий естет, автор тисяч полотен, а також радянський розвідник, котрий пропрацював багато років за кордоном. Неабияка доля цієї людини могла б стати основою сценарію для фільму з захоплюючим сюжетом. Народився М. Глущенко 1901 року в Новомосковську Катеринославської губернії (зараз Дніпропетровська область). Після смерті батька разом з матір’ю він переїхав до Донбасу. 1918 року юнака, котрий збирався вступати до університету, мобілізували до армії. Згодом він опинився за кордоном — спочатку в Польщі, а потім у Німеччині. У Берліні М. Глущенко закінчив Вищу школу образотворчого мистецтва. Відомо, що талановитого художника в період навчання матеріально підтримували відомі діячі української еміграції — гетьман П. Скоропадський, колишній представник УНР в Берліні, професор Р. Смаль-Стоцький, письменник В. Винниченко, який сам захоплювався живописом. Тоді ж зав’язалася дружба М. Глущенка з українським письменником і кінорежисером Олександром Довженком, який працював у радянському консульстві в Берліні. Вважається, що саме О. Довженко допоміг отримати йому паспорт громадянина СРСР і запропонував М. Глущенку співпрацю з радянською розвідкою. Переїхавши до Парижа, «агент Ярема» збирав інформацію про еміграцію і добував науково-технічні секрети. У той же час він вів богемне життя і дружив з видатними людьми свого часу — Пабло Пікассо й Анрі Матіссом, Іваном Буніним і Луї Арагоном. Писав портрети Ромена Роллана, Мішеля Кашена, Анрі Барбюса. 1936 року художник повернувся до СРСР, проте і після цього виконував важливі завдання за кордоном. Так, 1940 року за завданням радянської розвідки М. Глущенко допоміг організувати дві виставки — німецького мистецтва в Москві й радянського мистецтва в Берліні. За що був нагороджений керівництвом рейху... почесною грамотою і альбомом малюнків Гітлера. Війна поклала край кар’єрі розвідника М. Глущенка — 1944 року він повернувся до України і решту життя присвятив виключно мистецтву. Понад усе художник любив природу. Його колоритні пейзажі у більшості цінителів живопису завжди викликали захоплення. «Вітер був так виписаний, — писав Михайло Стельмах, — що, здавалося, його можна обійняти!» Творчість талановитого пейзажиста отримала визнання ще за життя — він був народним художником СРСР і лауреатом Державної премії імені Т.Г. Шевченка. Сьогодні М. Глущенко є одним з найвідоміших і найдорожчих художників радянського періоду, у тому числі й за кордоном. Особливо цінуються його ранні полотна. Картини пейзажиста зберігаються в приватних колекціях і експонуються в багатьох музеях України, Росії, Франції, Німеччини, США, Канади та інших країн. Після його смерті 1977 року частина картин була передана до провінційних музеїв. За однією з версій, саме так вони опинилися і в нього на батьківщині — в Новомосковську. Утім, в радянські часи полотнам М. Глущенка ціни не знали — велику їх частину районні чиновники роздали по сільських клубах і школах. Три з них, як виявилось, довгі роки зберігалися в підвалі Новомосковського історико-краєзнавчого музею ім. П. Калнишевського. На світ Божий ці картини знову з’явилися всього лише кілька років тому.
Як розповідає колишній співробітник музею Надія Явір, одного дня вона вирішила навести лад у підвальних приміщеннях. Проте, перебираючи музейний скарб, несподівано виявила два чудових пейзажі і невеликий портрет невідомого чоловіка. Підписи на них свідчили про те, що належать вони пензлю М. Глущенка. Картини були підняті нагору й посіли гідне місце в експозиції — для невеликого міського музею вони стали предметом особливої гордості, оскільки були написані відомим земляком. «Через якийсь час, — згадує Н.Явір, — я пішла на іншу роботу, а коли повернулася в музей, пейзажі М. Глущенка «Баржі» й «Ліс», які висіли на колишньому місці, здалися мені якимись дивними. Якщо раніше неозброєним оком була видна рука майстра, то тепер в картинах щось змінилося. При уважному їх огляді виявилося, що це були підробки. Мовчати про це, зрозуміло, було не можна. З цього й почалася детективна історія».
Вже незабаром правоохоронні органи встановили, що до зникнення картин була причетна колишній директор музею Надія Тубальцева, яка на той час покинула Новомосковськ. «Я познайомився з Надією Павлівною, — розповідає начальник відділу культури Новомосковської міськради Віктор Шаликін, — 2004 року, коли вона приїхала з Дніпропетровська разом з керівником телетеатру, з яким ми збиралися здійснити один проект. На мене вона справила позитивне враження — письменник, людина, захоплена цікавими ідеями. Мені здалося, що Н. Тубальцева буде непоганим директором історико-краєзнавчого музею, роботу якого ми хотіли пожвавити. Загалом, з початку це так і було: вона проводила конференції і виставки, залучала нових людей. Одним з них, був дніпропетровський колекціонер, який давно збирає по області старовинні ікони, картини, вироби народних промислів і, судячи з усього, ними приторговує. Наскільки я розумію, саме так з нашого музею зникли картини М. Глущенка, хоча їх підміну і зникнення виявили пізніше. Що ж до роботи директора, то її діяльність з часом почала переміщатися в політику і на останніх виборах вона вирішила балотуватися на пост міського голови. Зрозуміло, серйозних шансів на успіх у неї не було, натомість це дало можливість залишити свій пост з піднятою головою». Своєчасно встановити підміну картин до певної міри завадило те, що невеликий штат працівників музею постійно мінявся. Як би не було, але грубі підробки помітили і розслідуванням справи зайнялися місцеві правоохоронні органи. Проходило воно, за словами В. Шаликіна, досить дивно, але ще більше питань викликав суд. Деяких музейних працівників, насамперед тих, хто знайшов картини, не опитували, та й на самих засіданнях їх не було. Обставини, за яких зникли картини, і сьогодні залишаються «таємницею за сімома печатками». Проте понад усе новомосковців здивувало те, що колишній директор музею, котру звинувачували у зловживанні службовим становищем, улітку 2007 року потрапила під амністію. Юристи міськради намагалися клопотати про перекваліфікацію діянь екс-директора за статтею, що передбачає суворішу відповідальність «за привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем». Проте новомосковська Феміда не погодилася з їх аргументами. У мерії вважають, що реальна вартість картин, а, отже, і збитки державі від їх пропажі, було сильно занижено. Так, в матеріалах справи значиться цифра в 17675 гривень, в той час як багато полотен М. Глущенка продаються на аукціонах за десятки і навіть сотні тисяч доларів.
«Після зникнення картин, — говорить В. Шаликін, — до нас дійшли відомості, що 2006 року вони з’являлися на одному з аукціонів Києва. Особисто я намагався навести про це довідки, але не отримав вірогідної інформації. Не виключено, що полотна нашого земляка опинилися в одній з приватних колекцій. Так чи інакше, але правоохоронні органи розводять руками, а особи, причетні до зникнення картин, схоже, уникли відповідальності».
У Новомосковську грішать на корупцію, проте, довести щось дуже важко. Не зміг отримати з судового архіву згадану кримінальну справу і кореспондент «Дня». Поява журналіста насторожила і навіть, як здалося, розсердила працівників правосуддя. Всі спроби зустрітися з головою Новомосковського міськрайонного суду теж виявилися марними.
Тим часом, як розповідають краєзнавці, скупка творів мистецтва в провінційній глибинці набуває дедалі більшого розмаху. Український живопис і ікони, предмети народних промислів, раніше невідомі світу, тепер знаходять своїх цінителів. Експонати столичних музеїв давно відомі, їх взято на облік. У той же час в сільських музеях, клубах і навіть школах можна знайти забуті картини відомих майстрів, передані за радянських часів, коли мистецтво «несли» в народ і наближали його до «широких мас». За даними новомосковського краєзнавця Анатолія Джусова, 22 картини М. Глущенка, відправлені на батьківщину художника, у 80-ті роки опинилися в музеї села Спаське. «Я побував у цьому музеї 2002 року, — згадує він, — сподіваючись побачити полотна. Який же мене охопив відчай, коли я дізнався, що більшість з цих картин із музею зникла». А. Джусов вважає, що зараз невідомою залишається доля близько півтора десятка полотен, що перебували у Новомосковському районі. Водночас місцезнаходження багатьох картин добре відоме заповзятливим людям, які промишляють збиранням і торгівлею творами мистецтва. Зараз їх «експансія» сягнула найвіддаленішої сільської глибинки. Спритники користуються тим, що українська держава дивиться на те, що відбувається, «крізь пальці».
Надія Явір, що виявила свого часу полотна М. Глущенка, вважає, що було б незайвим здійснити у вітчизняних музеях загальну інвентаризацію експонатів і творів мистецтва. Не виключено, що результати такої перевірки могли б принести по-справжньому сенсаційні результати. Новомосковська історія із зникненням картин зайве тому підтвердження. Подейкують, що власті міста звернулися до обласної організації Національної спілки письменників України з проханням дати моральну оцінку діям колишнього директора музею, яка тепер працює на письменницькій ниві. Примітно, що 2007 року вийшла друком її чергова книга «Самарская сага ХХ столетия». Погортавши це видання, можна знайти ліричну новелу про відомого художника, яка називається «Микола Глущенко. Ночь на Самаре». Не важко передбачити, що автора надихнули на її написання спогади про дворічну роботу на посту директора історико-краєзнавчого музею. У самому Новомосковську «сагу» про зникнення картин також не забули і вважають, що крапку в ній ставити поки що зарано.
