Буває, що артист робить лише перші кроки на світовій арені, а вже такий гордий та пишний, що сам чорт йому не брат. А буває — навпаки. Той, кому підкорилися всі найуславленіші сцени світу, простий у спілкуванні. Саме такий Анатолій Кочерга.
Нагадаємо, свою кар’єру Анатолій Іванович розпочав у Київському театрі опери та балету (нині — Національна опера України), солістом якого був із 1972 року. Його репертуар включає всі найголовніші партії басу! У 1975—1976 роках Кочерга стажувався у «Ла Скала». 1989 року співак здобув Шевченківську премію за виконання партій у оперних виставах «Борис Годунов» Модеста Мусоргського, «Дон Карлос» Джузеппе Верді та «Милана» Георгія Майбороди. Крім чудового голосу, Анатолій Іванович вирізняється драматичним талантом, який артист з успіхом втілює на сцені. Так, 1982 року він зіграв роль Мефістофеля у фільмі-опері «Фауст», знятому режисером Б.Небієрідзе на «Укртелефільмі».
Міжнародний тріумф Анатолія Кочерги відбувся ще 1989 року в «Хованщині» на сцені Віденської опери. Після цього розпочалася тісна співпраця українського баса з відомим диригентом Клаудіо Аббадо та іншими визначними діячами оперного мистецтва, виступи в найкращих операх, концертні тури з симфонічними оркестрами, гастролі по всьому світу!
До речі, партію Бориса Годунова А. Кочерга виконував у Зальцбурзькому фестивалі, Зальцбурзькому Великодньому фестивалі, Віденській опері, а також у турне Віденської опери Японією. Серед близьких професійних колег А.Кочерги був Мстислав Ростропович. Співак також співпрацював із Ґідоном Кремером, Одзава Сейдзі, Володимиром Ашкеназі та іншими відомими музикантами.
Наш супербас брав участь у резонансних постановках опер «Дон Карлос» у Мюнхені, «Леді Макбет Мценського повіту» в Мадриді, «Хованщині» в «Метрополітен-опера» (Нью-Йорк) тощо.
«Душа в скорботі» — ці слова — початкові в монолозі Бориса Годунова, партію якого в однойменній опері Мусоргського понад 500 разів (!) виконав на світових сценах видатний співак. Хоча Анатолій Іванович багато років живе за кордоном (передмісті Відня, Австрія), але Кочерга не змінював громадянства й залишається громадянином України. Як каже співак: «Я тільки працюю за кордоном. Хоча мені постійно пропонують залишатися за кордоном. А я не хочу. Я їжджу на роботу... На всіх афішах, практично всіма мовами світу написано, що я — з України. І я пишаюся цим!» Те, що вже чотири роки йде війна на сході, анексовано Крим, — болючі теми, які не оминає митець. Хоч про що б ішлося під час спілкування з журналістами різних країн, розмова завжди обертається навколо нинішньої ситуації в Україні — політичної та мистецької.
— Ви спілкувалися й товаришували з найвидатнішими постатями світового музичного Олімпу. Можна згадати: маестро Клаудіо Аббадо, віолончеліста Мстислава Ростроповича, співака Пласідо Домінго, диригента Зубіна Мету, піаніста Даніеля Баренбойма. Чи насправді всі вони прості у спілкуванні й позбавлені «зіркової» хвороби?
— Ніякої «зіркової» хвороби. Слава Ростропович бував у мене вдома. Ми й виступали разом, і спілкувались. У Відні я співав якось у «Хованщині» Модеста Мусоргського з Ніколаєм Гяуровим. Ми потоваришували з ним та його дружиною Міреллою Френі. Я спілкувався з Пласідо Домінго. Моя донька Юля — його друг. Список видатних митців можна довго продовжувати. Взагалі, мені дивно, коли в ЗМІ кажуть: «Це — зірка!» Хай зірки сяють на небі, й не треба їм заважати, і рано нам — туди, на небо, збиратися... Інша річ, про артиста можна сказати, що він — видатний.
— Розкажіть про свої гастролі.
— Був у Мюнхені на фестивалі оперних спектаклів. Я виконував партію Бориса Тимофійовича в «Катерині Ізмайловій» Дмитра Шостаковича. А до цього виступав у Бельгії — у Генті та Антверпені в постановці опери «Садко» Миколи Римського-Корсакова в ролі Морського царя. Нині запросили знову до Мюнхена, щоб взяти участь у постановці «Катерини Ізмайлової».
— Ви співали на найуславленіших сценах світу. Але двері «Метрополітен-опера» для вас чомусь довго не відкривалися...
— Річ у тім, що перше запрошення від «Метрополітен-опера» до мене надійшло ще в 1990-ті. Але тоді сталася трагічна історія — мене підстрелили в центрі Мехіко... (1998 року в Мехіко на Кочергу вчинив напад грабіжник, простреливши співакові ногу. Втім, уже за тиждень Кочерга виступав у Мексиканській опері в інвалідному візку. — Л. К.). Мені тоді зробили багато операцій. Дякувати Богові, зараз ходжу без палички. Тому не зміг виступити на цій давно омріяній славетній сцені. Але набагато пізніше, 2012-го, я заспівав партію Івана Хованського в «Хованщині». І це був — вибух бомби. Мене запитувало керівництво театру: «Де ж ви раніше були?» Я відповів: «Там, де й ви. Що вам заважало всі ці роки знайти мене і запросити?» Так само запитував мене Аббадо під час першої зустрічі: «Чому тебе так важко знайти? То в тебе відрядження, то ще щось. Лише після того, як ти приїхав із Польщі з театром до Франції, моєму секретарю вдалося тебе впіймати». Це було наприкінці 1980-х... Річ у тім, що я не отримав жодного запрошення! Згодом у Міністерстві культури мені повернули понад 160 запрошень (!), про які я й гадки не мав...
— Так само було й із видатним диригентом Гербертом фон Караяном?
— Коли ми зустрілися, нарешті, він сказав: «Молодий чоловіче, так ніхто не робить. Я сім разів вас запрошував, ви могли хоча би раз відповісти». Я аж затремтів і відповів: «Якби я хоча б одне ваше запрошення побачив, я б на колінах по шпалах поповз би до вас...»
— Нині ви маєте тринадцять аудіоальбомів.
— Я не рахував.
— А я порахувала. І ви удостоєні найпрестижнішої у музичному світі премії «Греммі» за виконання «Пісень і танців смерті» Мусоргського. Шанувальники часто бачать вас у різних міжнародних оперних проектах, які показує телеканал MEZZO...Ви виступали на різних сценах світу. Розкажіть про «Ла Скала». З італійської ця назва перекладається, як «Сходи». Цими сходами артисти піднімаються на вершину слави...
— Я стажувався у 1975—1976 роках там. Здається, вперше вийшов на цю сцену наприкінці 1980-х у проекті Слави Ростроповича в ролі Кочубея в «Мазепі» Петра Чайковського. Це був найбільший душевний трепет.
— Не дивно, адже публіка там дуже прискіплива. Розкажіть про виконання партії Великого інквізитора із «Дона Карлоса» Джузеппе Верді на гастролях із цим театром у Токіо.
— Тоді прилетів нас послухати президент Італії, й були присутні в залі імператор Японії з дружиною. Всі вони після спектаклю зайшли за лаштунки привітати артистів. І тут я вчинив, як хуліган: зробив спільне фото нас усіх, хоча імператора фотографувати заборонено. Та завдяки цій світлині з імператором нас в одному з японських ресторанів почастували безкоштовно... Бо це величезна честь — навіть стояти поруч із імператором.
— А на Батьківщині коли останній раз радували своїх шанувальників?
— На початку цього року, перед від’їздом на гастролі, співав сольний концерт на Майдані просто неба з Національним президентським оркестром під орудою Василя Василенка.
— Анатолію Івановичу, що б ви порадили зробити нашим чиновникам, аби українське музичне мистецтво наблизилося до світових стандартів?
— Нічого не хочу радити «чиновникам від культури». Бо вважаю, що не можна так нешанобливо ставитися до майстрів, які прославляють Україну у світі, й у той же час плазувати перед західними артистами, які цього не варті... Нам давно вже слід закінчувати з корупцією — раз і назавжди! Якщо ми цього не зробимо, то ніколи не вийдемо на світовий рівень. А ще всім чиновникам треба пам’ятати, що в труні кишень немає!
