Юрій Петрович багато років пропрацював на Київській кіностудії ім. О.Довженка. Тупицький зняв художні фільми, які ввійшли до скарбниці української кінематографії: «Знайди свій дім», «В лісах під Ковелем», «Крижані квіти», «Партизанська землянка», «Завтра вистава», «Два кроки до тиші». Крім того, Юрій Петрович є автором книг «Гріхи наші», «Білі мої лебеді» та поетичної збірки «Семигори».
— Пане Юрію, ви живете зараз у селі Воронинці Чорнобаївського району Черкаської області. Чому саме це місце обрали, переїхавши зі столиці?
— Це моя Батьківщина. Воронинці колись мали іншу назву — Лірники, бо село співуче, і з давніх-давен тут жили козацькі лірники, які грали на кобзі, на бандурі, ходили по всій Україні та співали народних пісень. До речі, у довоєнні роки село славилося своїм хором, який виконував не лише народні пісні, а й чотириголосся творів Лисенка, Леонтовича а капела. Мої тато й мама були незмінними учасниками цього хору. Мабуть, тому я із задоволенням навчався музики, брав участь у самодіяльності. У передвоєнні часи в селі не було радіо, і ми, селяни, були відлучені від великого мистецтва, театру. А самодіяльність: сільський драматичний театр і хор — давали змогу нам бути причетними до культури... Після 10-го класу я не пройшов за конкурсом на історичний факультет Київського університету і працював завклубом у сусідньому селі. Робота мені сподобалася, але я хотів вчитися і вступив на філологічний факультет Черкаського педінституту. Ми тоді були сповнені надій, планів на майбутнє, ще не було розвінчання культу Сталіна і оте друге життя країни було на дні.
— А ви його відчували?
— Ні, навіть не здогадувалися: ні тиску, ні репресій. В інституті ми вивчали твори українських поетів: Рильського, Малишка, Сосюри (із деякими зауваженнями).
— Чому?
— А тому, що його вірш «Любіть Україну» тоді вважали націоналістичним. І от уявляєте, до нас, студентів, приїжджав на творчу зустріч Павло Григорович Тичина. Ми дуже хвилювалися — живий класик сучасності! Декан факультету, знаючи про моє захоплення поезією, доручив написати вітального вірша. У ньому я порівняв зустріч Павла Григоровича з нами із зустріччю Тичини з Михайлом Коцюбинським. Справа в тому, що молодий поет разом зі своїм другом і односельцем Григорієм Вірьовкою свого часу були завзятими відвідувачами славнозвісних «субот», які влаштовував Михайло Коцюбинський для талановитої молоді. На цих вечорах відомий письменник буквально «з вудкою» вишукував таланти і потім всіляко підтримував їх. На одній з таких субот Тичина прочитав перед громадою свій вірш «Розкажи, розкажи мені, поле». Михайло Михайлович, послухавши поезію, промовив: «Поміж нами справжній поет». І не помилився.
Закінчив я свій виступ декламуванням вірша Тичини «Я стверджуюсь...». Він уважно послухав, а потім запросив сісти в президію. Не відчуваючи під собою ніг, я підійшов до столу, де сиділи поважні гості, і сів поруч із класиком на сьомому небі від щастя. Знаєте, тоді письменники не «ходили в народ», ми бачили їх переважно на портретах. То була знакова зустріч. Після неї я повірив у себе. Тичина сказав, що я можу надсилати свої твори йому особисто або Дмитрові Косарику, відомому письменнику-документалісту. Потім Косарик написав документальну біографічну книгу про Тичину, до якої включив цей епізод і навіть вмістив мій вірш...
— У книжці «Білі мої лебеді» ви написали, що так і не скористалися пропозицією Павла Григоровича. Його дружина, Лідія Петрівна, зустрівшися з вами вже після смерті поета, по-материнськи суворо пожурила, а потім дала почитати «Щоденник» Тичини...
— Так, це правда. В принципі, «Щоденник» — не секретний документ (відомий поет Станіслав Тельнюк упорядкував і видав «Щоденник» П.Г. Тичини). Мені ж дозволено було прочитати те, що поет писав не для публікації. Уявіть собі, що відчував поет, коли його, одного з найтонших ліриків ХХ століття, нарекли «партійним кулеметником»?! Про що думав він, як терзався, коли люди, які були поруч з ним — українські талановиті письменники, поети, — гинули на його очах? Як він щодня і щоночі чекав, що настане і його час, коли постукають у двері і скажуть: «Виходьте!». Як відчував над собою петлю Кагановича, що затягувалася все тугіше? Зраджений у своїх найкращих сподіваннях, він був змушений зламати себе. Але поряд із віршем «Партія веде», який, як тоді вважалося, врятував Павлу Григоровичу життя, є і інші, які не побачили світ:
...всіх їх розстріляли, всіх пороздягали,
З мертвих насміхалися, били їм чолом...
(тут і герої Крут, зрештою — бійці за Україну)
... чи це ворог чорний, білий,
чи від злості посивілий,
а чи жовто-голубий, просто бий!
Цитуючи ці вірші у своїй книжці «Білі мої лебеді», я зумисне поставив роки їхнього написання. Де справжній Тичина — судити кожному окремо. Лише додам — сьогодні легко нам судити.
— Отже, поетом ви не стали, бо вас поглинуло кіно?
— По закінченні педінституту я вчителював у Черкасах. Викладав мову та співи. Але доля посміхнулася мені. У Києві, при Театральному інституті ім. Карпенка-Карого відкрився кінофакультет з відділами «кінорежисура» та «акторська майстерність». Я мріяв стати режисером. І мрія збулася. До Черкас приїхав професор Фомін набирати собі курс. З 30-ти чоловік він відібрав трьох: Михайла Голубовича (нині народний артист України, відає культурою у Луганській області), Мирославу Резніченко (заслужена артистка України, працює у Театрі ім. Лесі Українки) і мене. Але це не звільнило нас від вступних іспитів, яких було аж 13!
— Це були загальноосвітні предмети?
— Із шкільної програми ми складали іспити лише з мови та історії. Усі решта — за професією: режисура (усно), режисура (письмово), співи з двома оцінками — за голос і слух, танець з двома оцінками — за пластику й ритміку тощо. Але найважчим і найвідповідальнішим був екзамен з режисури. Це було сито, після якого відсіялося багато абітурієнтів. Проходив він так. До нас вийшов Василь Левчук (він набирав курс) і сказав: «Ідіть і подивіться у кінотеатрі будь-який фільм, а завтра на екзамені напишете, як би ви поставили переглянуту картину, які побачили вади й переваги. Це буде не переказ, а аналіз з позиції режисера».
— Який ви обрали фільм?
— «Доля людини» Бондарчука. Чудовий фільм. Я знайшов не вади стрічки, а те, в чому не погодився з Бондарчуком. Його метод зйомки, темпоритм картини, який іноді гальмувався музичним оформленням. І, врешті-решт, зовнішність головного героя. За сюжетом це була людина, яка втекла з полону, змучена, виснажена. А у фільмі ми бачимо круглощокого, квітучого Соколова. Але в цілому я був у захопленні від режисури. До речі, то перша режисерська робота Бондарчука. За екзамен я отримав «відмінно». Таких відмінників було четверо разом зі мною. Пізніше ми усі разом навчалися та працювали на Кіностудії ім. Довженка. Наш курс режисерів ставив свої спектаклі, фільми, залучаючи паралельний курс акторів. Моя переддипломна робота була за оповіданням Олександра Довженка «Незабутні», яку тричі показували по центральному телебаченню.
Перед дипломом нас, вісім чоловік (саме стільки залишилося до останнього курсу), відправили на практику по різних кіностудіях. потрапив на Кіностудію ім. Довженка. Працював асистентом режисера, а одну картину провів другим режисером. Такого не бувало в історії нашого інституту. І от настав час визначатися з дипломним фільмом. Довго шукав матеріал, а потім в одній газеті прочитав уривок із роману Олеся Гончара «Циклон». Називався він «Сестра». Показав керівникові курсу — Василю Левчуку. Він підтримав: «Хороший матеріал. Знімай». Я зустрівся з Олексієм Терентійовичем, отримав його згоду на екранізацію. Відомий письменник не тиснув на мене під час зйомок, виявляючи довіру. Гончар приходив і на прем’єру — екзамен, де я отримав відмінну оцінку.
— У книзі ви написали: «Стосунки Гончара з кіно були непростими. Свої романи й оповідання на тему війни він відверто не давав екранізувати. І не тому, що всяка екранізація прози програє оригіналу. Так було і так є. Справа, вочевидь, в іншому. Не було на екрані мук полону, в’язнів концтаборів, не було правди показу чорних буднів — все вуалювалося ура-атаками, бомбардуванням, мудрими засіданнями Ставки, громом оркестрів, голосом Левітана... Чи міг Гончар як чесний художник, що солдатом пройшов і проповз ту війну від початку до кінця, — чи міг він дозволити собі показувати патетичну її неправду?!». Можна сказати, що такий підхід до зображення війни вам теж близький?
— Так. Наприклад, Юрій Мушкетик працював над прекрасною повістю «Жорстоке милосердя». Який фільм міг би бути! Але там за сюжетом головний герой тікає з полону і, пройшовши шлях страждань і поневірянь, врешті-решт приєднується до партизанського загону. Їду до Москви затверджувати сценарій і чую: «Ні, це не піде»! Чому? А мені відповідають: «Ви що, вважаєте, що перемогу завоювали полонені, а не Радянська армія?». Дещо схожа історія була зі сценарієм за автобіографічним оповіданням Григора Тютюнника «Климко». Сам Григір, вислухавши пропозицію про екранізацію, зразу попередив мене, що надій на дозвіл знімати мало. Редактор тодішнього «Госкино», який опікувався українськими фільмами, сказав: «Тютюнник? Скандалист он! Это порочная практика показывать войну через детей. Хотите разжалобить зрителя, залить весь экран слезами?». І відмовив. Тоді кіночиновники з Москви рубали сценарії на корню, і навіть українську класику цензура не пропускала. Не зміг я зняти фільм і за Нечуєм-Левицьким. Сценарист і поет Павло Мовчан написав кілька чудових сценаріїв, а їх так і не затвердили...
— З ким іще з відомих діячів української культури вам пощастило спілкуватися?
— Микола Вінграновський, Борис Гмиря, Василь Ляшенко, Іван Кавалеридзе. Спогадами про ці зустрічі я ділюся на сторінках своїх книг.
— Яких відомих акторів знімали у своїх фільмах?
— Список довгий. Назву лише кілька імен: Іван Миколайчик, Клара Лучко, Костянтин Степанков, Броніслав Брондуков...
— Чим займаєтеся зараз?
— Пишу книги, а ще продовжую традицію батьків — співаю у сільській хоровій капелі. Там у нас мої односельці старшого і середнього віку. А молоді слухають нас і дивуються: звідки ми усі ці пісні беремо? Пишемо музику і слова самі. Плануємо випустити свій пісенник. Я вважаю, що ми робимо важливу справу, бо сьогодні село деградує. Молодь їде на заробітки в місто або просто спивається від безробіття та безперспективності...
— Ви актор, режисер, поет, музикант і письменник. Яка професія з цього переліку вам все ж найближча?
— Письменник і режисер. У всякого своя доля, як писав великий поет. Виявлений різною мірою талант не завжди приводить творця на широку дорогу. І стає гірко і соромно від осмислення того, що на перепоні, як правило, стає зовнішній фактор. «Бог на світі є, — писав Довженко, — але ім’я йому — випадок». Його величність випадок одних виносить з глибин до сонця, інших накриває хмарою забуття... Я не літописець, але скільки ще чекають на моє подячне слово ті, хто його заслужив: це актори, режисери, оператори, письменники, поети — ті, хто творив і нині творить нашу культуру.
