За освітою Наталія Антонова – журналіст. Але, після народження дитини, дівчина захопилася створенням авторських ляльок. На сьогодні вона проводить майстер-класи, бере участь у різноманітних виставках не тільки в Україні, але й в Грузії, Казахстані, Іспанії та Німеччині. Її авторська лялька зайняла ІІІ місце на фестивалі «Moon-Cat» Лорет-де Маре в Іспанії. Більшість її робіт – у приватних колекціях в Україні, Росії, Польщі та Казахстані.
– Наталіє, де ти навчалась виготовленню ляльок?
– Спочатку я почала самостійно займатися ліпкою. Але згодом зрозуміла, що мені не вистачає деяких навичок. Тому почала шукати, де можна було б в Запоріжжі навчитись усім секретам виготовлення лялькової скульптури. Виявилось, що ніде. В місцевих університетах є спеціальність «дизайн», де студентам викладають основи скульптури, що і було мені необхідно. Але цю мрію так і не вдалось втілити у життя, оскільки для вступу потрібен був диплом про закінчення художньої школи, якого в мене, звісно ж, не було. Тож я, можна сказати, «самоучка». Проходила різноманітні майстер-класи київських майстрів-лялькарів, які на той час вже встигли оволоділи цим мистецтвом – авторською колекційною лялькою. Та зрозуміти технологію виготовлення ляльки не складно, а от виліпити так, щоб на тебе поглянула маленька тридцятисантиметрова людина – не так просто, тому мені потрібно було відвідувати індивідуальні уроки скульптури в наших запорізьких митців.
– У чому особливість твоїх ляльок?
– Цей напрямок називається «колекційна авторська лялька». Тобто вони не використовуються для дитячих ігор абощо. Подібні ляльки можна порівняти із маленькою скульптурою, тільки з волоссям та одягом.
Іноді до мене звертаються з проханням зліпити ляльку-прототип тієї чи іншої людини. Тобто чиюсь, так би мовити, фото-ляльку. А також таку собі ляльку, яка б матеріалізувала бажання. Наприклад, жінка дуже хоче завагітніти, але їй не вдається. Тому вона просить, щоб я виліпили її… вагітну. Для неї це ніби як «карта візуалізації», кожного дня дивитися на те, як втілилось її бажання… у ляльці. Звісно, це не панацея, це скоріше можна сприймати як жарт.
Найбільш пам’ятною для мене стала лялька «Україночка Іринка», яка поїхала в Грецію, в ЮНЕСКО як подарунок – «Посланець миру і любові».
– У чому особливість сучасного українського лялькарства?
– Відмінність українських майстрів від зарубіжних в тому, що ціни за роботу зарубіжних майстрів в десятки разів вище, ніж в Україні. При цьому якість та оригінальність наших митців ні в чому не поступається, скажімо, європейським чи американським. Лялькар за кордом живе тим, що просто виліплює та продає свої ляльки. В Україні це все ж таки більше як хобі, тому що продавати свої роботи в нашій країні вкрай важко.
– Яке місце в мистецтві займає виготовлення ляльок?
– В Америці цей вид творчості називається «мала скульптура», бо це 30-40 см зображення тіла людини, тільки в одязі та з волоссям. Ще сто років тому митці могли собі дозволити роками, не кваплячись, створювати скульптуру, наприклад, з мармуру. В нашому божевільному світі мало хто може собі дозволити витрачати стільки часу. Тому з’явився і набуває дедалі більшої популярності напрямок колекційної ляльки, яку роблять за один місяць. Я би навіть сказала так, якщо раніше скульптура – це була прерогатива невеличкої групи людей – митців, то тепер, на новому етапі розвитку, вона стала доступна всім і кожному саме у вигляді авторської ляльки. Бо потреба у красі живе у серцях людей і тепер кожен може втілити красу людського тіла в скульптурі, тільки в менших масштабах. І час її створення не забирає рік чи п’ять років. Більш того, з’являється безліч матеріалів, які ще більш прискорюють роботу і роблять скульптурку більш «живою», «дихаючою». Наприклад, «Паперклей» після висихання на дотик як дерево. Якщо потримати в руках ляльку з такого матеріалу, то вона трохи нагрівається, переймаючи тепло рук і ніби оживає.
– Що особисто тобі дає створення ляльки?
– Процес «народження» кожної ляльки дає мені відчуття щастя. Якщо хочеш створити свій яскравий світ – зроби його сам. Це можна зробити за допомогою ляльки – адже це твоя фантазія, яка ожила.
– Які плани на майбутнє?
– Мрію створити в Запоріжжі студію ліпки. Зараз шукаю однодумців, які б допомогли в реалізації цієї ідеї. Мрію, що б кожен охочий, незалежно від отриманої освіти, спробував у цій студії зліпити свій персональний шедевр. Вірю, що у запоріжців великий творчий потенціал, який потрібно реалізовувати у мистецтві. Хочу, щоб більш ніхто не стверджував, що Запоріжжя – це лише місто заводів та їх робітників, які далекі від усього прекрасного.
