Минулої п'ятниці історична драма українського кінорежисера Олеся Саніна «Поводир, або Квіти мають очі» (2014) вийшла в прокат у більш ніж 600 американських кінотеатрах у 45 штатах – досі небачений масштаб показу українського кіна в США.
100% коштів, виручених за квитки та пожертвуваних на показах, буде перераховано організаціям, які надають гуманітарну допомогу Україні.
Події фільму відбуваються у 1932-1933-х роках в УСРР у часи індустріалізації, колективізації та напередодні й під час Голодомору й репресій представників Розстріляного відродження. Американський інженер Майкл Шемрок (Джефф Баррелл) разом зі своїм десятирічним сином Пітером (Антон Грін), очима якого показані подальші події, приїздить до Харкова працювати іноземним спеціалістом, де закохується в актрису Ольгу Левицьку (Джамала). В Ольгу також закоханий співробітник ОДПУ Володимир (Олександр Кобзар), який всіма силами намагається позбутись конкурента. Випадково до рук Шемрока потрапляють секретні документи про заплановане радянською владою масове вилучення продовольства та супутні репресії. Коли він сідає з сином у потяг, Майкла вбивають спецслужбовці, а Пітер тікає та ховається у вагоні іншого потягу. Вбивство списують на диверсію «агентів світового імперіалізму».
Хлопчикові дивом вдається втекти від переслідувачів — завдяки сліпому бандуристові Івану Кочерзі (Станіслав Боклан), що потай подорожує в товарному вагоні. Власне, надалі Пітер стає свідком колосальної трагедії життя в радянській Україні, роздертій Голодомором та масовими репресіями.
Олесь Санін народився в 1972 у місті Камінь-Каширський Волинської області. Закінчив Київський національний університет театру, кіно та телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, проходив стажування у Голландії та США. Грає на бандурі, торбані, колісній лірі та продовжує волинську лірницьку традицію, деякий час виготовляв музичні інструменти, успадкувавши ремесло від діда. Під псевдонімом Олесь Смик входить до Київського кобзарського цеху. Продюсер кількох десятків документальних фільмів. Ігрові картини «Мамай» (2003) та «Поводир» Україна висунула на здобуття премії Американської кіноакадемії «Оскар».
Олесь розповів нам про те, як з'явився «Поводир» та як вдалося організувати такий масштабний прокат у США.
- Наскільки я розумію, твоєю першою пристрастю була музика?
- Так, я паралельно роботі в кіні займався і досі займаюся виготовленням музичних інструментів. Ще змалку намагаюся продовжувати традицію українського пісенного епосу, граю на колісній лірі, кобзі, бандурі. Це досі є моїм життям, не дотичним до кіна. Я ще старшокласником знайшов одного з останніх незрячих лірників на Волині та на канікулах був навіть його поводирем. Але ніколи не думав, що з того народиться кіно.
Паралельно з моєю акторською роботою, навчанням, а потім режисурою в мене була майстерня в Ірпіні. Зараз цього міста немає – тільки адреса. Там ми з цілою артіллю, з хлопцями, які цим цікавились, робили інструменти. Тим самим продовжували живу традицію, бо наш майстер починав ще в Харкові, в 1920-х. але я ніколи не думав, що з цього народиться кіно.
- Що ж послужило приводом до того?
- Звісно, в моєму повнометражному дебюті “Мамай” було багато цього впливу, і сценарій я будував на основі українського епосу. Але саме думки про конкретний сюжет не було. Але в 2003 я поїхав до США з «Мамаєм», який став претендентом на «Оскар» від України. Ми показали фільм, отримали хорошу критику. Я вже збирав речі, лишався день у готелі і копійки грошей.
Раптом мені зателефонували до номера та запитали українською: «Це Олесь Санін, режисер фільму «Мамай»? – “Так”. – “Ми довго на вас чекали». То був Джек ПАЛАНС (при народженні — Володимир Палагню́к, 18 лютого 1919 — 10 листопада 2006, американський кіноактор українського походження, зірка вестернів, лауреат "Оскара" – ДД). Він мене запросив на зустріч, познайомив із членами створеного ним фонду «Тризуб» - а серед них були визначні люди українського походження, з безліччю нагород, вершки Голівуду - і запропонував мені розробити кіно не для фестивалів, не для українського глядача, а для широкої світової аудиторії. Я пропонував ідеї, він все жорстко відсівав, буквально ось міг сказати “Лайно”. Він був такий жорсткий ковбой у житті, я багато чого навчився в нього. Він зрештою запитав: “А що тобі цікаво?” Я розповів про кобзарів. Він відповів: «Оце має стати основою для кіно. Це ключ до розуміння нас світом». Так я почав розробляти сценарій. Джек мав зіграти дорослого героя, котрий згадує про те, як його в дитинстві врятував український бандурист, і сюжет спирається на ці спогади. Але згодом Джека не стало, грошей на фільм не вдалося знайти. З багатьма спілкувався, але безрезультатно. Вже 2013-го я отримав фінансування від держави та частково від бізнесу. І зрештою так з’явився “Поводир”. Вже з іншим акторським складом, звісно.
- Ти згадуєш у сюжеті «розстріляний з'їзд» кобзарів у Харкові 1934 р. Але достовірність цієї події заперечується.
- Але я теж не подаю його як достовірну подію. Є дві дисертації, на які я спирався, є багато досліджень. Достеменно відомо про репресії проти української інтелігенції, є вказівки ОГПУ саме про знищення кобзарів. Їм формально приписували статті за бродяжництво. Достеменно відомо, що збирався з'їзд кобзарів і достеменно відомо, що дуже багато людей – близько 300 – після нього зникло. Звичайно, гарно для легенди – 300 спартанців… Але все, що є у мене у фільмі, – це точні копії реальних документів.
- «Поводиря» раніше показували у США?
- Був дуже обмежений прокат у кількох штатах як претендента «Оскара». Дивилася переважно діаспора.
- А з чого розпочалася сьогоднішня історія?
- З того, що ми, як багато хто сьогодні, намагалися знайти джерела фінансування для закупівлі медикаментів, бронежилетів, касок, гуманітарної допомоги. Хотіли використати для цього кінопокази. Професор та керівник Українського кіноклубу Колумбійського університету Юрій Шевчук та президент Human & Civil Rights Organizations of America Маршал Стросс влаштували 13 березня благодійний показ «Поводиря» у кінотеатрі Salem Cinema у містечку Сейлем, штат Массачусетс, з можливістю пожертвувань. Сеанс зібрав два повних зали, прийшли губернатор штату Массачусетс Чарлі Бейкер, член Конгресу США Сет Молтон. Після цього про фільм почали писати американські ЗМІ, до ініціативи долучились сотні кінотеатрів. Юрій дуже допомагав, підключав своїх друзів-прокатників. Система запрацювала. Інтерес до України, бажання допомогти їй зіграли величезну роль.
- Як це влаштовано фінансово?
- Це повноцінний індустріальний прокат, добре підтриманий інформаційно, з величезною кількістю преси. Але при цьому кінотеатри не беруть грошей за дистрибуцію та рекламу. Голлівудські компанії, що займаються промо та прокатом, роблять це безкоштовно і самі шукають додаткові кошти. Створено спеціальний сайт, де можна, не купуючи квитки, робити пожертвування. Декілька десятків людей дуже активно працюють, допомагають нам. І ми дуже сподіваємося, що якщо це буде успішним, то зробимо те саме в Америці з іншими українськими картинами, можливо, з українською музикою. Адже, окрім збору коштів, це ще величезна нагода для української культурної дипломатії. Кіно стає нашим голосом у світі. Мені зараз пишуть безліч зірок, сенаторів. Ми намагаємось кожну прем'єру на місцях робити подією більш ніж кінематографічною, запрошуючи туди політиків та активістів. Просимо закрити небо, дати більше озброєнь. Тобто це не просто прокат та збирання грошей, а ще й повноцінна громадська кампанія.
- Що у самому «Поводирі» може бути цікавим американському глядачеві?
- Усі контексти, які я вкладав у картину, запрацювали. І глядачі, і кінокритики для себе знайшли чимало паралелей, для мене навіть несподіваних. Наприклад, те, як ірландці воювали з Британією, або як у них був голод у 1845-1849. Кожний народ, що населяє США й Канаду, має схожі історії. Звичайно, більшості цікава розповідь про хлопчика, врятованого сліпим музикантом, який воював та захищає свої цінності. Я дуже переживав за локальність картини – і дарма. Взагалі, якщо художник чесний перед собою і розповідає про те, що його по-справжньому непокоїть, його зрозуміють усі. Мова мистецтва працює скрізь. Я знімав про те, що не можна вбити культуру, не можна вбити пісню. Можна вбити народ, армію. Але якщо жива бодай одна людина, яка цю культуру несе, вона далі проросте в інших. А за нею проростуть і народ, і держава.
- Що ти зараз робиш?
– Я в активному волонтерстві. Використовуючи свою певну впізнаваність, можливості та зв'язки, напрацьовані в кіні, збираю кошти, знаходжу фонди, які купують дуже потрібні речі – не уточнюватиму, які. Ось прямо зараз чергую на польсько-українському кордоні, бо у вантажів, що прибувають, бувають неправильно оформлені документи. Допомагаю просто на місці переоформити. Митні служби, на щастя, дуже сприяють.
- Але ж режисуру не полишив?
- Влаштував базу у Львові та Івано-Франківську, зібрав кого зміг із групи мого нового фільму «Довбуш»: намагаємося якнайшвидше доозвучити, доробити музику та корекцію кольору і, щойно буде можливість – показати на фестивалях. Може, один із найбільших фестивалів дасть нам відповідь. А після перемоги влаштуємо великий національний прокат.
