Ім’я Василя Вовкуна вмить стало відоме широкому колу українських громадян після того, як він ставрежисером інавгурації Президента України. Про що,звісна річ, писали в багатьох ЗМІ, в тому числі й у нашій газеті. Але за цією історичною подією відійшло надругий план те, що Вовкун уже протягом багатьох років є одним із провідних режисерів у сфері масовихвидовищ. Він поставив безліч фестивалів і концертів.Із 250 його постановок можна виділити кілька: опера-ораторія «Цар Едіп» (1996, Славутич, стадіон; 1998,Київ, майдан Незалежності), шоу-містерія «Золоті ворота тисячоліть» (Київ, парк на Оболоні); музична світлоінсталяція «Жертвам голодомору» (2003, Київ, Михайлівська площа); опера «Бал-маскарад» (2005,Львів, Оперний театр).
Людина, яка ставить такі масштабні проекти, безумовно, впливає на підсвідомість (на свідомість — певна річ) тисяч людей.
Під час нашої розмови ми намагалися з’ясувати,що для нього як для художника є основною темою, якапроходить крізь усю його творчість. І як впливають сучасні події на завдання, які він перед собою ставить?
«ДЛЯ ХУДОЖНИКА НІКОЛИ НЕ БУВАЄ АБСОЛЮТНО СПРИЯТЛИВИХ УМОВ»
— Ви як режисер масових видовищ створюєте певні моделі, якими хочете викликати якісь емоції. Можливо, це все пов’язане з міфами. Проте завжди є щось особистісне в усіх, навіть масових, постановках. Яка лінія проходить через усі ваші шоу та вистави?
— Знаєте, таких запитань мені ніхто не ставив... Давайте з’ясуємо. Самому цікаво. Почнемо з самого початку. Я працював актором драматичного театру 14 років. Театр у принципі — продукт сукупний. Це і сценографія, і музика, і хореографія. І навіть якщо ти актор, ти, звісна річ, також ведеш якусь свою лінію. Із 1994-го я серйозно займаюся режисурою. Коли я став відомим, мені робили такі пропозиції: «Ходімо в нашу партію». Я відповідав: «У мене своя партія — партія мистецтва».
Звичайно, я використовував свій арсенал засобів, щоб впливати на підсвідомість глядачів. Про різні методи такого впливу йдеться в чудовому двотомнику Товстоногова.
Художник створює таке собі священнодійство. Мої вистави ближчі до релігії. Там своя знакова система, символи, підтекст і спрямованість. Усі мої режисерські роботи містять дві складові: світську та релігійну.
Починав я в Києві вільним художником, організувавши агентство «Арт Велес». Мені сказали: не виживеш. У творчому статуті в мене було задекларовано: основа — українська культура. А діяльність побудована на чотирьох принципах: перший — професіоналізм, другий — сучасність, третій — індивідуальність, четвертий — національне самовизначення. Українське мистецтво дуже багатьох форм не мало, але це був і виклик — створити їх самому.
— На мою думку, національність, етнос — перший рівень для художника, його коріння. А потім треба зростати далі — до неба.
— Безперечно, не треба зупинятися на цьому. Так чи інакше після Радянського Союзу в знаковій системі незалежної України нічого не змінилося. Багато вільних художників справді швидко зникали, залишилися одиниці. Для художника ніколи не буває абсолютно сприятливих умов. Можливо, перешкоди (і боротьба з ними) й сприяють виробленню власного стилю.
Мій перший великий проект — «Цар Едіп» Стравінського. Ця вистава ставилася після першого строку правління Леоніда Даниловича. Яка була історична та політична ситуація на той момент? На територіях колишніх радянських республік укорінилися безліч президентів. Вони вчепилися в свої крісла та розлучатися з ними не бажали. Кравчук не виняток. Кравчук зіграв свою, досить хитру гру.
Сюжет опери «Цар Едіп» — про покаяння влади. Коли Едіп знімав тремтячими руками свою корону, артиста, який його грав, підіймали на 30-метрову висоту. Він мало не втратив голос: удень на репетиції — це одне, а вночі під час виступу — зовсім інше.
Були різні відгуки на цю оперу. Приїхали мої друзі з Санкт-Петербурга та Москви. У ліфті готелю «Козацький» чую діалог двох москвичів: «Ти вчора був на Майдані?» — «Ні, а що?» — «Там була якась фігня, але я простояв від початку до кінця — півтори години». Я не витримав — засміявся... Було багато рецензій у пресі. Один кореспондент написав: «Незрозуміло, чому оперу ставили мовою сусідньої держави». Узагалі-то її виконують латинню. Складно сказати, яку державу він мав на увазі. Проте основна думка — про покаяння влади — адресувалася особисто Кучмі. Можна було йому прямо сказати: «Леоніде Даниловичу, не висувайтеся на другий строк». Я це зробив із допомогою опери. Чи сподівався я таким чином вплинути на громадську думку? Не думаю. Опера розрахована насамперед на інтелектуальну, елітну публіку. Єдине, чого я досяг, — це шоу не було дешевкою.
— На мою думку, такі політики асоціативних натяків узагалі не здатні зрозуміти.
— Звичайно. Тому й завдання — працювати не лише для них. Але мені цікаво історичний матеріал наситити сьогоденням.
— Тобто стародавні міфи переказати сучасною мовою.
— Так. Я якось промандрував кількома країнами. Останньою була Куба. І там у мене народилася думка — зробити шоу, яке б ідентифікувалося в іноземців із Україною. Створити пізнаваний національний продукт на зразок кориди в іспанців. На Кубі, зокрема, таким було танцювальне шоу в стилі самби.
Зрештою ця ідея була втілена в шоу-містерії «Золоті ворота тисячоліть» на Оболоні. Центральний персонаж — Змій: його виготовили з алюмінію, він ворушив лапами.
ЗАХІДНИЙ ДРАКОН ВИВЕРГАЄ ВОГОНЬ, СХІДНИЙ — ВОДУ, УКРАЇНСЬКИЙ — ДИМИТЬ
— Описаний вами змій схожий, швидше за все, на дракона. Цікаво, що дракони на Заході асоціюються з чимось поганим, а на Сході — з позитивним. Але західні дракони «начинені» вогнем, а східні — водою.
— А наш, український, зроблений на студії імені Довженка, — димів.
— Оце так влучення: Україна якраз між Заходом і Сходом.
— За сценарієм дійство починалося з моменту заснування Києва. Потім послідовний ряд подій закінчувався сьогоденням.
Але тоді, в 1999-му, нічого, достойного втілення в сьогоденні, я не бачив. Тоді я звернувся до майбутнього. Талановита художниця-декоратор зробила ескізи такої собі Космічної Ери. Але я хотів, щоб персонажі, які зійшли з небес, втілювали не гуманоїдів (яких ми бачимо в кіно та мультфільмах), а душі предків, які сходять із небес, щоб подивитися, що ми тут накоїли.
— Ця ваша ідея близька до індійського поняття аватари — сходження (буквальний переклад із санскриту) богів на землю в чиємусь вигляді. Для здійснення нових справ на Землі.
— Схоже. Художниця зробила костюми і яскравими, і маскарадними. Але водночас у цих образах відчувалося милосердне ставлення до людей. Ця дівчина черпала натхнення, побувавши в церквах Києва...
Шоу проіснувало недовго. Воно не було чітко розраховане на певну аудиторію: чи то для сімейного відпочинку, чи то для інтуристів, яких у нас недостатньо. Реклама була непогана, але місце, де все це відбувалося, було досить далеко від центру.
— Яку головну думку ви намагалися донести своєю містерією?
— Гармонія, добро.
— Це звучить дуже абстрактно. Які сюжети справді вас непокоять, що їх ви показуєте раз у раз? Яка основна ідея?
— Розгляньмо моє коріння. Я — уродженець села. У мене не було великої бібліотеки. І весь час, коли я вчився в студії Заньковецької, хоч що б я робив — великої цікавості це не викликало. Нас було двоє з Тернопільської області — я та ще один хлопець. Моє самолюбство було зачеплене.
За радянських часів завжди хтось за кимсь стояв. Виявляється, і в цю студію просто так не вступали. Там витав певний дух снобізму.
А ви знаєте, для воскресіння моїх внутрішніх сил мені багато дала Москва. Вступаючи в тамтешні театральні заклади, я скрізь доходив до третього туру. Це було Щукінське училище, ВГИК і ГИТИС. Викладачі зазначали, що в мене непоправна мелодика української мови. Але аж ніяк не ставили на мені хреста. Ці педагоги щиро мною цікавилися та радили вчитися в Києві. А в тій студії я відчував цілковиту байдужість.
Але ці випробування примушували мене шукати та витягувати на світло власну індивідуальність. Індивідуальність — це не лише місце народження, не кількість прочитаних книжок. Це все разом...
КОЛИ МОВЧАННЯ СТАЄ КРАСНОМОВНИМ...
— Ви кажете про взаємний вплив особистості й обставин. Але все ж таки, що є вашим внутрішнім двигуном, що вас штовхало, що ви хотіли виразити?
— Оце ви — хірург!.. Якщо я скажу «красу» — це звучить так само банально як і «добро». Гаразд, можна відзначити, що майже в усіх моїх речах присутній вогонь. Про що це свідчить? Може, в мене схильність до ритуальності? Ту саму інавгурацію я сам називав обрядом... Крім вогню, часто використовую барабани.
— Барабани — одні з найдавніших способів ритуального впливу.
— Так, під час помаранчевої революції багато людей били по барабанах. І по бочках. До речі, під час передвиборної кампанії та революції я створив політичний вертеп. І був координатором цих вистав. Вертепи були від Києво-Могилянської академії. Треба прийти, зіграти за десять хвилин і цим дати глядачам певний напрям. Ті люди, наприклад, які стоять на базарах, звикли до статичного положення. А коли з’являлися самодіяльні артисти — у продавців наставала емоційна розрядка. Вони ставали вільнішими, розкутішими. Ти співпереживаєш події і, відповідно, в тебе з’являється бажання діяти... Але повернімось до суті питання.
У 2001 році з посади прем’єра знімають Ющенка. Я тоді не був із ним знайомий. Він був тоді лише прем’єр-міністром, який викликав симпатію, — не більше. Гонгадзе я знав особисто, але це не можна назвати тісним знайомством. Тоді виник напружений момент, коли два ці прізвища вголос із офіційних підмостків не можна було вимовляти.
З’являється мій проект «Незалежне мовчання». І знову — символ. Затуліть рота пресі, телебаченню. Але в цьому випадку саме мовчання стає красномовним.
Інша вистава («Тi, що походять від сонця») було на основі гуцульського танцю — аркана. Це — ритуально-військовий танець. Його не повинні бачити жінки. Він визначав найсильнішого та найслабшого серед чоловіків. Хто випадав із кола — у бій іти не міг.
Це мало такий вигляд: вогонь, навколо нього, взявши один одного за плечі, кружляли в хороводі чоловіки. Хоровод набирав швидкості, і найслабший — випадав із кола. Це мало назву «Танець Сонця». Музика та це видовище не сприяли сонному сприйняттю, вони будили. Тобто навіть коли ми мовчимо — залишаємося самими собою. І хоч що б відбувалося на політичній арені — прорвемося.
2003-й — «Жертвам голодомору». На Михайлівській площі поставили 10000 свічок. І звучав «Реквієм по голодомору» Станковича. Свічки горіли всю ніч. Вони були в пляшечках. І люди почали приносити свічки самі. Тобто хтось тужив, а хтось навіть був наляканий цим видовищем.
Минулого року мене попросили поставити «Військовий реквієм» Бріттена, який у нас ніколи не виконували. Це англійський композитор, який входить до кращої п’ятірки композиторів ХХ століття. Він стоїть поряд із Стравінським, музика ця в стилі модерн.
Сюжет полягав у тому, що його (Бріттена) друг-поет пішов на війну... Композитор йому присвятив цей твір. Там є вражаючий момент — хор душ на небі. Це було втілене з допомогою дитячого хору та двох оркестрів: один із них симфонічний, інший — камерний. І ще я додав балет Вадима Прокопенка. Із Німеччини привезли потужне обладнання, що давало цікаві спецефекти. Нам вдалося показати зв’язок між землею та вічністю, яку втілював білий тунель. Хор я поставив на восьмиметрову висоту. Це було в Оперному театрі. Постановка була одноразова. І, звісно, вийшов сильний ефект: до мурашок на шкірі. Але що ж спільне в усіх моїх робіт?..
— Може, те, що об’єднує ваші постановки, — це відсилання до ритуальних, містичних обрядів? Іноді в поєднанні з християнством, іноді вони більше носять язичницький характер. Виходить, ви переслідуєте два основні завдання: або це покаяння людей перед небесами за скоєне, або прохання до богiв про благословення? Ймовірно, це пов’язане з вашими селянськими предками. У селянах завжди було дуже сильне космогонічне начало.
— Напевно, ваша правда. І таким чином я як режисер продовжую стародавні традиції: за допомогою священнодійства намагаюся об’єднати в сьогоденні — і минуле, і майбутнє.
