Цьогоріч ми відзначаємо ювілей видатного маестро — 125 років. Напевно, не знайти в документалістиці більш суб’єктивного і водночас такого правдиво-реалістичного жанру, аніж мемуарний, особливо, коли йдеться про спогади членів родини митця. Записи, які залишив про Левка Миколайовича Ревуцького (8 (20) лютого 1889 — 30 березня 1970 рр.) його син — провідний учений-медик України Євген Львович (1 червня 1919 — 20 листопада 2006 рр.), — становлять інтерес саме тим, що в них відображено побут і життя сім’ї Ревуцьких у перші десятиріччя радянської доби. А останні сторінки рукопису були дописані сином маестро в лютому 2004 року... Пропонуємо увазі читачів «Дня» фрагменти мемуарів Євгена Ревуцького з коментарями музикознавця Валентини Кузик.
Початковим періодом, який залишили в пам’яті спомини, було життя до 1924 року в Іржавці, як вечорами бабуся, мати моєї матері, вголос читала книжки... Освітлення через брак гасу було дуже скромним, за допомогою каганця — маленької пляшечки з ґнотом, закріпленим у корку.
В одній із кімнат, не в залі, цілий куток займали ікони, перед ними весь час горіла лампадка. Ікони були доволі великі, заввишки десь із півметра. Одна з них була з кольорового бісеру. А ще один маленький образок батько зберігав усе своє життя (писаний на латуні образ Божої Матері Іржавецької, а на звороті — образ Преподобної Анни. — В. К.). Уже пізніше я зрозумів складність ситуації в сім’ї. Дід, як і його предки, був священиком, а моя бабуся, його дружина була відданою толстовкою, стримано ставилась до обрядової сторони релігії...
Залишились деякі спомини про те, як тривало життя в Іржавці. Не пам’ятаю, щоб батько багато сидів за роялем. Чимало часу він витрачав на господарські справи, зокрема, доглядав за конем, також важливим обов’язком батька була заготівля дров. Господарські проблеми розв’язувалися шляхом обміну. Так, один із роялів обміняли в Парафіївці, де була цукроварня, на два мішки цукру...
Переїзд до Києва відбувся восени 1924-го. Батько прийняв запрошення директора Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка, професора Миколи Олексійовича Грінченка.
Ми оселились у двох кімнатах невеличкого одноповерхового будинку. А неподалік, на Якубенківському провулку мешкали родичі, в тому числі сестра матері Льва Ревуцького Надія Дмитрівна Персидська-Стороженко (бабуся відомого лікаря Всеволода Персидського, чиєю дружиною стала вчений-музикознавець Ніна Герасимова-Персидська. — В. К.).
Першу зиму життя в Києві я просидів удома, бо не було черевиків, у яких можна було вийти на вулицю. Приблизно через місяць після переїзду мати одна поїхала до Іржавця по меблі, рояль та інші речі, необхідні для життя. Привезла мати й двох кіз. Вона сама їх пасла, причому брала з собою книжку, а кози любили жувати папір — тож іноді траплялися кумедні речі...
Навесні 1925-го ми переїхали на Багговутівську вулицю, будинок № 32, неподалік від Федорівського провулка. Оселилися в чотириповерховому будинку, який стояв поодиноко серед ярів. Зайняли дві кімнати у трикімнатній квартирі, де вже була кухня. Квартира містилася на першому поверсі, що відповідало прагненню батька селитися ближче до землі. У нашій родині було тоді четверо: батьки, я та бабуся по материнській лінії Таїсія Миколаївна Писарева (через три роки виїхала до своєї другої дочки у Тамбов). Батькові на роботу була доволі далека дорога, бо Інститут імені Миколи Лисенка на той час був розташований на Хрещатику, навпроти Критого ринку. Особливо складно було долати в пізні години дорогу від кінцевої зупинки трамвая № 4 до нашого будинку на Багговутівській...
Життя у родині минало доволі спокійно. Мати ходила на лікування в туберкульозний диспансер, що був неподалік, у будинку, де зараз Інститут нейрохірургії. Батько чимало часу проводив за роялем. Залишилися в пам’яті мелодії галицьких та стрілецьких пісень. Якраз тоді він працював над Другою симфонією. А я в тій же кімнаті їздив триколісним велосипедом, металеві колеса якого були без гумових шин... На запитання сторонніх, чи не заважає це йому, батько запитував у відповідь: «А чому воно має заважати?».
Наприкінці 1920-х років Лев Миколайович із великою охотою долучився до роботи над створенням українського педагогічного фортепіанного репертуару. Завдяки цьому він мав змогу постійно зустрічатися із членами редколегії Григорієм Беклемішевим, Василем Золотарьовим, Борисом Лятошинським, Віктором Косенком. Спілкуванню з колегами сприяла й робота в Товаристві імені Миколи Леонтовича. До того ж, Василь Золотарьов і композитор-піаніст Маркіян Фролов, який переїхав до Києва, оселились поблизу, на Лук’янівці.
***
Музичне життя у Києві дедалі жвавішало. Однією з чільних постатей був Григорій Беклемішев — не тільки чудовий піаніст, а й досконалий знавець музики. Він читав дуже цікаві лекції, супроводжуючи їх музичними ілюстраціями, збирав у себе вдома київських музик. Після цих зібрань батько повертався додому та нерідко приносив томи цікавих нот із бібліотеки господаря.
На Першому всеукраїнському конкурсі 1927 р., оголошеному Товариством імені Миколи Леонтовича, першу премію одержали Друга симфонія Льва Ревуцького та Українська увертюра Бориса Лятошинського. Але в Києві ці твори не виконувались. Надійшла звістка, що симфонічне виконання мають транслювати по радіо з Харкова (тодішньої столиці). Радіоприймачі тоді були великою рідкістю. На щастя, Б. Лятошинський був радіоаматором. Усією родиною попрямували до нього в гості. Господар напружено намагався налаштувати свій саморобний радіоприймач на потрібну хвилю. Зрештою, слухачі переконалися, що виконання їхніх творів відбулося, і хоч уловити можна було лише уривки, обидва автори були цілком задоволені...
Наприкінці 1920-х років осередком спілкування шанувальників мистецтва стала квартира Дмитра Миколайовича Ревуцького на Нестерівській вулиці (тепер — вулиця Івана Франка, № 17, кв. 24. — В. К.). Тут Лев Миколайович зустрічався з Максимом Тадейовичем Рильським, братами-художниками Кричевськими, співаками Доливо-Соботницьким, Філімоновим. Кабінет господаря нагадував музей українського мистецтва.
Життя на Лук’янівці — а в ті часи це була околиця міста — виявилось доволі незручним і тому 1931-го було вирішено переселитися ближче до центру міста. Увагу привернув Печерськ. Після досить тривалих пошуків зупинились на Садовій вулиці, будинок № 3 (у минулому то була власність диригента Виноградського, і ходили чутки, що у нього бували гостями різні відомі митці). Цей двоповерховий будинок не зберігся, під час війни його було зруйновано. Батьки зайняли дві кімнати, знову на першому поверсі.
Поруч із нами мешкали ще шість родин. Звісно, часом виникали досить гострі суперечки й конфлікти. На всіх була одна кухня та дві вбиральні. В одній із наших кімнат стояв рояль і мешкали батьки, другу, прохідну, було відведено мені, моїми гостями частенько були зазвичай хто-небудь зі студентів. Я цікавився птахами, і тому один куток кімнати був відгороджений сіткою, подібно до вольєра. А навесні ми з батьком випускали птахів на волю...
***
На Печерськ слідом за батьком переселився й Василь Андрійович Золотарьов, на Левашівську вулицю (нині Шовковична), також неподалік від Садової. У цей час батько брав мене з собою влітку на концерти, які відбувалися в парку, поблизу сучасної філармонії. Там для оркестру була збудована велика дерев’яна ложа, яка згоріла під час пожежі разом із приміщенням, де зберігались інструменти оркестрантів. Це була дуже трагічна подія...
У середині 1930-х років підвищили платню викладачам вищих навчальних закладів. Це дало змогу батькам вступити до житлового кооперативу науковців для придбання власної квартири в будинку на розі Банкової та Лютеранської вулиць. Треба зазначити, що в ті роки життя в будинку науковців було неспокійним. Тільки в нашому під’їзді було заарештовано математика, академіка Кравчука. Його дружину було заслано до Воркути, але вона приїздила одного разу до Києва і зупинялась у нас.
1930-ті позначилися й іншими трагічними змінами в житті людей. Я тоді не розумів, що таке колективізація. Але був відчутний дефіцит продовольчих товарів. Міських жителів рятували продовольчі картки. З’явилося багато голодуючих селян, іноді вони вмирали від голоду, і їх удосвіта вранці збирали спеціальні візки у вигляді будок... Не можна обминути такі тяжкі, трагічні події, як масові арешти. Ночами батьки прислухалися, чи не чутно зловісного шуму від наближення автомобіля... Коли такий автомобіль зупинявся біля будинку, це майже завжди означало, що приїхали когось заарештовувати... Не уникнув цієї долі й Василь Золотарьов. На щастя, очевидно, план арештів «було виконано», їхня хвиля спадала, і його невдовзі звільнили. При цьому, як згадував Василь Андрійович, і в нього, і у слідчого нерви не витримали, й обидва на прощання пустили сльозу. Причини свого арешту він так і не зрозумів. Не міг пояснити, чому на папірці, вилученому в нього при обшуку, були позначки: станція, майстерня, переїзд. Пізніше з’ясувалося, що це був мій малюнок шляху від вокзалу до дачі Бориса Миколайовича Лятошинського у Ворзелі.
Невдовзі, після призупинення масових арештів, ми з батьком пішли на схили Дніпра і кинули у дренажний колодязь пістолет, який батько тримав при собі з часів революції. Напевно, він мав намір покінчити з життям у разі арешту, бо батько не міг змиритися з можливістю тортур...
***
Лев Миколайович у встановленні дружніх товариських відносин був доволі стриманим, обережним. У 1920—1930-ті роки такі взаємини були у нього з професором, піаністом Григорієм Беклемішевим, композитором Василем Золотарьовим, диригентом, композитором Миколою Івановичем Радзієвським, лікарем, аматором музики Костем Левицьким. Дуже близьким другом був Максим Тадейович Рильський. Він також приятелював із композиторами Віктором Косенком, Борисом Лятошинським, Василем Барвінським, диригентом Володимиром Дранишниковим. У повоєнні роки товаришував із Миколою Бажаном (спільна робота в редакції УРЕ), співаком Борисом Гмирею.
У 1930-ті роки надзвичайно посилився адміністративний тиск на творчих працівників. У відповідь Лев Миколайович прийняв, може, й не найкраще рішення — скоротив свою творчу діяльність, зосередився на педагогічній роботі, в якій не було таких надмірних обмежень. Однак сталася й приємна подія — замовлення здійснити разом із Максимом Рильським та Борисом Лятошинським нову редакцію опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба», підсилити у ній тему визвольної боротьби козацтва.
За життя автора опера не бачила сцени, в лібрето Михайла Старицького увага зосереджувалась на романі Андрія та польської панночки. Бажалося наблизити лібрето опери до повісті Миколи Гоголя. Уже перший варіант нової редакції виглядав як удалий. Було написано увертюру, з’явилися нові епізоди, ефектним був фінал опери за Гоголем.
Вражала гра Михайла Донця, пізніше Івана Паторжинського, Марії Литвиненко-Вольгемут. Я намагався не пропускати жодної вистави. Часто в урядовій ложі вимальовувався характерний профіль з борідкою члена уряду Панаса Любченка. Проте з’явилися критичні зауваження, головний герой вистави не повинен був гинути. Були й інші, часто безпідставні поради і зауваження. Таким чином, робота над «Тарасом» виявилась дуже тривалою, забрала багато років, але, як відзначає Лев Миколайович, він постійно відчував чарівний вплив музики Лисенка...
Безумовно, велику втіху приносило постійне спілкування з однодумцями і друзями — Максимом Рильським і Борисом Лятошинським. Останній навіть запропонував Льву Миколайовичу разом створити оперу.
...У роки війни Ташкент став перехрестям, на якому зустрічалося багато людей. Ті, хто дізнавався, що там мешкав батько, часто приходили до нього й охоче зупинялись, хоча Лев Миколайович з дружиною знімав маленьку кімнату і гостям доводилося ночувати на підлозі, під столом, бо іншого місця просто не було. Не можна забути, як 1943-го завітав огрядний чоловік із великою сивою бородою та палицею з викрученої північної берізки. Це був Володимир Кабачок, відомий бандурист, якого звільнили із заслання. Мати одразу заходилась його годувати й виправдовувалася, що немає виделок і треба все їсти ложками. На це Кабачок відповів, що звик користуватися «перстами»...
***
Починаючи з 1980-х, я брав участь у проведенні заходів з увічнення пам’яті батька — відкритті й функціонуванні меморіального Музею-садиби на його батьківщині в селі Іржавці Чернігівської області, створенні меморіального кабінету в Києві, присвоєнні імені композитора Чернігівському музичному училищу, відкритті школи мистецтв імені Левка Ревуцького в містечку Буча Київської області, щорічному врученні іменних премій, підготовці матеріалів до друку.
На схилі літ людині властиво зробити спробу озирнутися на минуле, оцінити пройдений життєвий шлях, визначити, що вдалося зробити хорошого за життя... Звичайно, слід зважати й на ті глибокі зміни, які відбулися в нашому житті, нові оцінки окремих фактів, подій.
Життєве кредо Льва Миколайовича полягало в глибокому сприйнятті такої думки, що в природі, суспільстві, аж до особистості окремої людини, закладені протиріччя. Добро і зло можуть існувати поруч, але людина повинна завжди прагнути робити добро. Він прожив життя з цим переконанням...
Друга риса Льва Миколайовича, яку варто відзначити, це надзвичайна його відданість своїй професійній діяльності. Здавалося, що він увесь час думає про музику. Про неї він міг годинами розмовляти з колегами, учнями. Сповідував він і принципи наполегливої, впертої праці. Говорячи про творчу роботу, згадував слова Генріха Нейгауза, в минулому професора Київської консерваторії, який наводив вислів Гейне, що твір людини спочатку виглядає просто і недосконало. Подальша робота з ним перетворює його на складний, але все одно недосконалий, і лише після третього докладання зусиль твір стає простим і досконалим.
Усе своє життя Лев Миколайович виявляв прихильність до фізичної праці, особливо, коли мешкав в Іржавці, де справді доводилося працювати фізично, а також у пізній період його життя на дачі в Бучі.
Чільною постаттю в родині, безперечно, був батько, але маю досить багато підстав брати приклад і з матері — Софії Андріївни Ревуцької (Писаревої). За незмінного спільного життєвого кредо «робити людям добро», її характер був більш рішучим, твердим — на відміну від м’якого, поступливого батьківського. Мати — донька ветеринарного лікаря Війська Донського, вихованка Інституту шляхетних дівчат, слухачка історико-філософського факультету Вищих жіночих курсів (Бестужевських курсів при Московському університеті. — В. К.). У нових соціальних умовах вона значною мірою зберегла закладені в дитинстві та юності життєві принципи, прагнула не обмежуватися лише турботами про сім’ю, а бути корисною для суспільства. Побіжно зазначу, що не раз Лев Миколайович привертав увагу до збігу: ім’я й по батькові у нього та дружини такі самі, як і в Толстого — Лев Миколайович і Софія Андріївна. Що було спільного між батьками, то це вимогливість до себе, правдивість.
Короткі, уривчасті спомини писались заради того, щоб склалося певне уявлення про власне життя й життя родини за радянських часів. Хотілося передати в них прагнення зберегти закладену в минулому духовну культуру роду батьків.
Підготувала Валентина КУЗИК, музикознавець
Фото з особистого архіву сім’ї Ревуцьких
