Дивлячись на сучасних голлівудських кінодів - хижу Шерон Стоун, гутаперчеву Сандру Баллок, нестримну Демі Мур - важко повірити, що першою видатною кіноакторкою Америки була жінка, схожа на мадонн доби Відродження або на ближчі до нас у часі безтілесні образи англійських прерафаелітів.
Ліліан Діана Гіш виступала на сцені з шести років: початок ХХ століття ознаменував бурхливий розквіт мелодрами, в якій жорстокі дорослі кидали, втрачали чи викрадали безневинну дитину. Згнітивши серце, мати Ліліан, акторка провінційного театру в містечку Мессилон, відпускала її в гастрольні поїздки під наглядом своїх подружок. Під час одного з таких турне, за лаштунками на золотавій голівці маленької Ліліан часто лежала рука незрівнянної Сари Бернар. Але не театр зробив Гіш відомою всьому світові. Кочове злиденне існування, коли часом доводилося ночувати на застеленій газетами підлозі, змусило шістнадцятирічну акторку спробувати щастя в кіно, де вже досягла успіхів її подруга Гледіс Сміт, у майбутньому знаменита "кохана Америки" Мері Пікфорд. Так 1912 року на студії "Байограф" Ліліан Гіш зустрілася з геніальним режисером-самоуком Девідом Ворком Гріффітом. Прийшовши в кінематограф у часи нікель-одеонів, коли за п'ятицентову нікелеву монету американці тішилися рухомими картинками, він став одним із творців абетки головного мистецтва ХХ століття. За сім років від десятихвилинних кіноанекдотів Гріффіт доходить до постановки своїх тригодинних шедеврів "Народження нації" (1915) і "Нетерпимість" (1916), де вдається до рівнобіжного дійства, складного монтажу, крупних планів акторів, багатотисячної масовки. Ліліан Гіш, за словами режисера, з першого погляду вразила його "витонченою, неземною красою". При цьому вона виявилася й найталановитішою серед відданих Гріффіту акторів, від котрих вимагалася виразність цілком відмінна від театральної. Скупість жесту, красномовність погляду, точність рухів - ці риси відрізняють гру двадцятирічної Гіш уже в ролі білявої Елсі з півдня, на цнотливість якої в "Народженні нації" зазіхає негр Лінч. Німа грифітівська епопея про війну Півночі й Півдня, де переплелися батальні й побутові сцени, долі людей і країни, мала шалений успіх - її подивилися близько сотні мільйонів глядачів. Однак прогресивна громадськість закинула "південному джентльмену" Гріффіту проповідування расизму, й він знімає свою "Нетерпимість" (1916), яка складається з чотирьох історичних сюжетів, об'єднаних темою людського нерозуміння й насильства. А ще - символічними кадрами з Ліліан Гіш в образі Вічної Матері, котра колихає колиску.
При всьому формальному новаторстві Гріффіту була притаманна пуританська мораль (поцілунки в його картинах виконавці лише імітували) й досить туманний світогляд. Від масштабних історичних постановок з претензією на філософські узагальнення він раз у раз переходив до сентиментальних мелодрам із життя фермерської Америки. У "Романі Щасливої долини", "Вірному серці Сузі", "Шляху на Схід" Ліліан Гіш нескінченно зворушливо втілювала зникаючий патріархальний ідеал жінки-дитини - цнотливої, покірної, у скромних сукнях до кісточок. Та якось режисерові й актрисі, котра виросла від старанної учениці до співавтора, вдалося в рамках мелодраматичного сюжету, створити класичний діккенсівський образ. У картині "Зламані пагони" (1919) Ліліан Гіш, нібито повернувшись у своє акторське дитинство, зіграла дванадцятирічну дівчинку Люсі, яку до смерті забиває її власний батько, п'яниця-боксер, і яку намагається врятувати добрий китаєць - продавець антикваріату й таємний проповідник буддизму. Завдяки точності режисерського стилю й акторського рішення характерів, три пересічні мелодраматичні персонажі перетворювалися на символи незахищеного добра, безглуздої жорстокості й дійової любові. В історію світового кінематографа ввійшов кадр, де героїня Гіш, відповідаючи на наказ батька усміхнутися, піднімає двома пальцями страдницьки опущені куточки рота. Цей крупний план актриси знаменував, на думку критиків, перетворення кіно на повноцінне мистецтво, спроможне власними засобами передавати життя людського духу.
А тим часом художнє відкриття стало результатом виняткової творчої інтуїції й одержимості самої Ліліан. Німа, "немовляча" доба кінематографа, коли ще не було ні рекламних агентів, ні іміджмейкерів, була, як не дивно, найпліднішою для актора, котрий сам шукав усе - від гриму й костюма до остаточного втілення образу. Прислухаючись до порад Гріффіта й особистих переконань, Ліліан Гіш залишала студію останньою, репетируючи без кінця. У "Шляхові на Схід", де її героїня замерзала на крижині, яку несла течія, після двотижневих репетицій епізоду акторка запропонувала посилити його вірогідність, опустивши волосся й руку у воду. Під час зйомок фіналу "Зламаних пагонів", де загнана Люсі ховається від ударів батога у стінній шафі, несамовиті крики Гіш зібрали навколо кіностудії цілий натовп.
І все-таки, будучи акторкою вражаючої емоційної сили (видатний німецький режисер Макс Рейнхард назвав її "найемоційнішою акторкою екрану"), Ліліан Гіш завжди залишалася дивовижно гармонійною людиною, що само собою є рідкістю в акторському світі. В усіх її умиротворено-гармонійних зображеннях є одна контрастна риса - міцно стулені ніжні губи. Прихований під тендітною оболонкою стоїцизм був головною особистою рисою акторки і став її лейтмотивом у мистецтві. Навіть розлучившись 1922 року з Гріффітом, вона змогла розвинути його до логічного завершення, точно добираючи сценарії та режисерів. У фільмах талановитого шведа Віктора Шестрема "Вітер" і "Червона літера" (нещодавно вже в бозна якій екранізації цього роману знялася Демі Мур) Ліліан Гіш зіграла жінок, котрі вже не були пасивними жертвами жорстоких людей і обставин - їхня душевна чистота й сила перемагали. Як і Гріффіт - її Майстер і, можливо, єдине в житті кохання (акторка ніколи не брала шлюб і не мала дітей), - Ліліан Гіш не вписалася в голлівудську систему кінозірок і продюсерського диктату. Божевільна розкіш, альковні скандали, фальшиві пристрасті не приваблювали актрису, котра потребувала лише справжнього в мистецтві. Хоча камера й була милостивою до Гіш - у тридцять п'ять її обличчя на екрані все ще здавалося дівочим - на початку 30-х років, з появою звуку в кіно, вона повернулась у театр, де блискуче зіграла сучасні та класичні ролі (приміром, Офелію в дуеті зі знаменитим англійським Гамлетом Джоном Гілгудом). Лише 1966-го сімдесятирічна Ліліан Гіш знялась у "Комедіантах" за Гремом Гріном і була мало не органічнішою на екрані, ніж Ліз Тейлор - суперзірка зовсім іншої доби...
