До ювілею митця на сцені Національного театру ім. І. Франка актори зіграють одну з найкращих його постановок — «Приборкання норовливої» за Шекспіром, а у фойє відкриється фотовиставка як ретроспектива життя і творчості С. Данченка. Важко повірити, що майже 10 років, як Сергій Володимирович відійшов у вічність, а його театральний прапор підхопив друг, соратник і актор-талісман Данченка — Богдан Ступка. Символічно, що першою постановкою режисера на столичній сцені стало «Украдене щастя» І.Франка. Багато років Данченко мріяв про нову сцену, але довгобуд затягнувся на два десятиліття (!), і Сергій Володимирович так і не дожив до новосілля... Камерна сцена віднині носитиме ім’я Сергія Данченка і відкриється 19 березня знаковою виставою «Увертюра До побачення», що здобула кілька престижних премій і з успіхом представлена на міжнародних театральних форумах. З одного боку, це франківська класика, а з другого — 2002-го саме ця постановка заявила про новий майданчик, де відбуваються дива: на маленькій сцені Театру у фойє у франківців з’явилася можливість для сміливих експериментів і творчих пошуків. Старт «Увертюри...» був настільки вдалим, що керівництво театру вирішило повторити успіх і подати на суд глядачів оновлену версію «Увертюра До побачення». Нагадаємо, режисер Андрій Приходько прочитав оповідання Івана Франка «Сойчине крило» як увертюру до побачення героїв. Прем’єра відбулася дванадцять років тому в київському театрі «Сузір’я», потім 2002-го режисер зробив адаптацію для франківської сцени Театру у фойє, і ось публіка побачить вже третю редакцію вистави «Увертюра До побачення». Прийменник «до» навмисне написаний з великої літери — це й увертюра до побачення, і обіцянка зустрічі, і надія на нову зустріч, навіяна прощальним вигуком, і можливість розпрощатися зі своїм минулим, переживши його знову. «Увертюра...» — це передусім чудовий акторський дует, а також двобій героїв, подружжя, що з’ясовує свої стосунки, — Марії (Наталія Корпан) і Масіно (Остап Ступка). В одній з останніх сцен подружжя завмирає, вгамувавши дзвіночок, що дзеленчав майже всю дію. Відбулося щось більше, ніж примирення. Герої стали одним цілим, і лише тоді дзвін замовк. То по кому ж був той подзвін? Може, по боротьбі двох людських «я»: несвідомого зі свідомим, яке лише інколи дає вирватися назовні тому, що сидить десь глибоко в нас?
Сьогодні зерно, посіяне С.В. Данченком на театральній ниві, дає рясні творчі сходи. Своїми спогадами про режисера й людину з читачами «Дня» ділиться його учень, нині народний артист України, художній керівник Театру «Сузір’я» Олексій Кужельний.
Ім’я Сергія Володимировича Данченка в моїй режисерській ієрархії займає рівноправне місце з К.Станіславіським, Л.Курбасом, В.Мейєрхольдом, В.Немировичем-Данченком, П.Бруком, П.Штайном, А.Мнушкіною... Оскільки вистави титанів режисури початку й середини ХХ століття мало хто бачив, то передаються сучасникам інтерпретовані декларації, маніфести, часто просто захоплено описують прийоми або сценічні рішення. Хтось став класиком режисури, придумавши поворотне коло, четверту стіну, зонги й таке інше.
Вистави Данченка напрочуд довговічні, ніби осягли таїну кордонів часу. Та дорогоцінні вони не екстравагантними прийомами або бунтівними думками, а дзвінкою нотою власного неповторного, розчахнутого «Я» кожного актора, сценографа, гримера, костюмера, адміністратора, білетера — усіх, усіх, усіх і, нарешті, самого творця вистави.
Данченківське розуміння «я в театрі» є його фундаментальним внеском у світову режисуру.
Сам момент його приходу до театру подібний до акту воцерковлення атеїста. Син народних артистів України, провідних майстрів сцени Львівського театру ім. М.Заньковецької Віри Костівни Полінської й Володимира Андрійовича Данченка, з малечку звичний до мистецької суєти, захоплюється вивченням каменів і навіть іде вчитися на геолога. Здається, той період життя позначений відстороненням від тіла театру страхом власної невідповідності талантам батьків. Та, схоже, камені, які він любив розглядати, тримати в руках, прикладати до обличчя, сформулювали сценічне світосприйняття та естетичну свідомість. В подальшому такий природний і навіть необхідний страх, що завжди передує творчому акту, він переформовував у настроювання мистецького апарату на спільну хвилю задля подальшого резонансу шанобливо підмічених мікрохвилювань колег. Це невідворотно створювало ефект примноження. Примноження людського мистецьким на духовне! Данченко прийшов у театр, щоби його творили у повноті всі здатні на життя в храмі. Ніхто не пам’ятає гучних розборок, брутальних звільнень за чверть століття його художнього керівництва Театром ім. Франка. Він дуже технічно не опирався злу. Не готувався до бійки, не ставав жорстоким і злим, а просто знищував забуттям, невитратністю своєї енергії посилав його геть.
Мабуть, ті ж камені навчили розуміти мислення як акт звернення до безкінечного, а колективну свідомість сприймати часткою неподільного, надчасового загальнолюдського мислення.
Коли стажером Всесоюзних режисерських курсів я прийшов на практику до Сергія Володимировича, мене розчавило розчарування...
Після концертних лекцій Товстоногова, дотепних публічних репетицій Ефроса, громових зауважень Гончарова, інтелектуально-напружених бесід Сироти, блискучих показів Любімова, незрозуміле бурмотіння Данченка та його навушне спілкування з кожним артистом просто шокувало. Повна відсутність «Я».
Хвала Богові, дуже швидко прийшло розуміння, що просто це «Я» без упаковки і яскравих етикеток, здатне розчинитися в іншому до всеохоплюючої безмежності. Буркотіння Данченка мало таку потужну гучність, що було могутнішим за слово, більшим за слово, ласкавішим за всі слова.
Він не вказував акторові на помилки, а пропонував варіанти пошуку до самовиявлення, до підсвідомого розкриття свого «Я», до розуміння себе індивідуалізованим аспектом Господа, наночасткою життєтворення.
Данченко ненавидів репетиції як повторювання того, що вже робилося. Тому що щастя в безперервності творіння, а не в майстерності повторювання. Життя має силу народжування життя, й цей акт є секретом живого дихання і сценічного довголіття вистав майстра.
Його «Я» було безмежно вдячним. Різні форми подяки були еліксиром радості, зіллям від зневіри. Замість оціночних суджень — вдячність за іскорку творіння, й тіла артистів бринять умиротворенням, вірою в себе й бажанням більшого.
Роль — це інструмент з двома ручками. Одна в актора, друга в режисера. Настроїти його на вправний діалог допомагала радість захоплення талантом артиста, часто перебільшено авансована, але долучаючи до процесу, який дає насолоду самовиявлення, дарує багатство досвіду й у підсумку підносить до божествування.
Це створило новочасну породу франківців. Аристократизм, розкутість, польотність є в кожному з їхніх талановитих «Я».
Пристрасть до каменів навчила Данченка передчувати скарб або пусту породу в людях. Здавалося, він був дуже відкритий і доступний, насправді керуючись даром розпізнавати зерно людини, вибудовував концептуальне поле життєвих опанувань і обирав у друзі тих, хто сприймав його суголосно. Він прекрасно розумів, що усе, що робиш для іншого, робиш для себе, а не робиш для себе, значить і для іншого не робиш. Якщо не любиш себе, не можеш любити інших. Він захоплююче забував, хто він, аби пережити це пізнання щоразу знову. Колись я застав Сергія Володимировича, як він зосереджено розглядав електронний годинник, в якому замість стрілок по колу, цифрами зникали секунди, години, час. Він це відчував свербінням смерті. Годинник Данченка відраховував вічний кругообіг життя. Може тому ніколи його не носив, але час відчував абсолютно точно. Його не влаштовувало призначення часу для послідовного сприйняття життя. Його «Я» існувало у позачасовому просторі. Пам’ять як час обмежена «тоді» й «там», а «тут» і «зараз» сягає вічності — до божественної єдності часу. Це робило майстра вісником духу сучасності, надавало можливість вийти за межі себе й подивитися на себе збоку, на свої думки, дії, слова, власне залишатися у стані майстра. Прагнення цілісності, більше того — розуміння цілісності як мистецького стилю і стилю життя — ще одне достоїнство його «Я». Можливо, саме тому ті, хто знав, любив Сергія Володимировича, стверджують непереривність діалогу з ним до сьогодні. Ефект присутності Данченка —запорука успіху франківців на довгі часи.
Мені поталанило багато років бути в діалозі з учителем. І нині його голос живе в мені. Колись ми до глибокої ночі обговорювали майбутню постановку «Пера Гюнта». Він говорив про циклічність життя. Я — про циклічність доби, сперечалися про циклічність сокровенного. Раптом Сергій Володимирович запропонував мені звертатися до нього на «ти». Я відповів історією про О.Корнійчука, який запропонував молодому режисеру Є.Симонову, в захваті від його ідеї поставити «Фронт» у театрі імені Вахтангова, говорити йому «ти». Симонов відмовився категорично, але залишив за собою право у скрутній ситуації скористатися пропозицією. І вона сталася, коли режисер закінчив читку п’єси на трупі. Важку тишу він розвіяв фразою: «Ти прекрасну п’єсу написав, Саша!». Я теж таки скористався пропозицією. Після прогону «Тев’є-Тевеля» прошепотів на вухо: «Ти геній!»
Сьогодні стверджую повноголосо: «Твоє «Я» — божественне!»
ДОВІДКА «Дня»
Сергій Володимирович Данченко народився 17 березня 1937 року в Запоріжжі. Його батьки — Володимир Данченко і Віра Полінська — відомі львівські актори і народні артисти України. Та й сам рід Данченків і Немировичів-Данченків має спільне коріння. Вони походять з реєстрового козацтва, зі старшин Стародубського полку, які згадуються в полковому Реєстрі.
У 1967 році С. Данченко закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого. Свою режисерську діяльність розпочав у Львові. Він був серед новаторів українського театру курбасівських традицій. Львівський період творчості режисера тривав десять років: два — в Театрі юного глядача і вісім — у Театрі ім. Марії Заньковецької. 1979 року розпочинається київський період Сергія Володимировича: він поєднував педагогічну діяльність в Театральному інституті з роботою художнього керівника в Театрі ім. І. Франка. На столичній сцені Данченко поставив низку яскравих вистав, які змінили обличчя театру і відродили славу франківців як флагмана української сцени: «Украдене щастя» І.Франка (1979), «Дядя Ваня» А.Чехова (1980), «Візит старої пані» Ф.Дюрренматта (1983), «Енеїда» І.Котляревського (1986), «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхема (1989), «Санаторійна зона» М. Хвильового (1990), «Патетична соната» М.Куліша (1993), «Малюк Цахес» Е.Гофмана (1995), «Приборкання норовливої» і «Король Лір» В.Шекспіра (1996—1997), «За двома зайцями» М.Старицького (2000). А вистави, що їх поставив за кордоном Сергій Данченко, вивели сучасний український театр на європейську сцену, утвердившись надовго в репертуарі багатьох європейських театрів. 1991 року режисер отримав Державну премію ім. Тараса Шевченка за постановку «Білої ворони», а 1997 року був нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. 20 серпня 2001 року в Києві після тривалої хвороби Сергій Володимирович пішов із життя (похований на Байковому цвинтарі).
