Продовження. Початок див. у № 114
Отже, Надзвичайний і Повноважний Посол Російської Федерації в Україні
Юрій Дубінін на наше прохання згадує черговий курйозний випадок у своїй
40-річній дипломатичній практиці.
На осінь 1971 року було намічено візит до Франції Л.І.Брежнєва. На цей
час мене було призначено завідувачем Першим Європейським відділом.
Це був перший візит Брежнєва як керівника Радянського Союзу не лише
до Франції, а й на Захід взагалі. Він мав стати великою подією для радянської
зовнішньої політики. Готувалися до візиту ретельно й серйозно. Ми вирішили
запропонувати французам підготувати як основний політичний підсумок візиту
оригінальний документ — «Принципи співпраці між СРСР і Францією». Переговорами
з самого початку зайнявся сам А.А.Громико. Це було великим винятком з нашої
практики. Його партнером став посол Франції в СРСР Р. Сейд — досвідчений
дипломат, який тримав прямий зв’язок у Парижі з генеральним секретарем
Ке д’Орсе Ерве Альфаном. Переговори виявилися дуже важкими.
Головною проблемою було визначення набору принципів відносин між європейськими
державами, неухильне дотримання яких було б необхідне для зміцнення європейської
безпеки. У Москві склалася тверда позиція, що першим з поміж цих принципів
повинен бути принцип непорушності кордонів. Причому в наших документах,
підписаних із соцкраїнами, цей принцип не тільки ставився на перше місце,
але він обов’язково йшов під порядковим номером «1». Французи були не проти,
аби згадати цей принцип, але тільки не на першому місці...
Переговори були гарячими, хоча було вже далеко за північ. Під ранок
безвихіддя було цілковитим і неприємним, бо, повторивши по кілька разів
найпереконливіші, здавалося б, аргументи, сторони вичерпали себе. Тоді
Р. Сейд — пройшовши через пост представника Франції при ООН і будучи знавцем
Організації Об’єднаних Націй, де складні справи полюбляють скидати в комісії
і підкомісії, — запропонував доручити мені і своєму раднику-посланнику
пошукати удвох розв’язання. Було зрозуміло, що сперечатися далі марно,
тому ми з посланником пили чай і попервах говорили невідомо про що. З цим
прийшло розскріпачення, і розум почав працювати не під впливом вказівок
і запрограмованої ззовні волі, а наче самі по собі, самостійно вишукуючи
рішення на основі нагромадженої інформації.
— Дорогий мій друже, — сказав я співрозмовникові, — мені спало на думку
просте рішення: ми знімемо порядковий номер «1», що стоїть перед принципом
непорушності кордонів, а ви погодьтеся поставити цей принцип на перше місце.
А для того, аби не «кривдити» решту принципів, про ієрархію яких можна
сперечатися безкінечно, ми розташуємо їх у стовпчик, дамо кожному по рядку
і перед кожним поставимо тире.
Мій співрозмовник зробив ковток чаю і сказав:
— Хай так. Тільки давайте спокійно доп’ємо наш чай і не квапитимемося
до начальства: так наш пошук матиме солідніший вигляд.
А.А.Громико і Р.Сейд, яким ми доповіли результати своїх досліджень,
з радістю схвалили їх, схвалило їх і керівництво двох країн.
Підготовленим зрештою документом у столицях двох країн були задоволені.
У Парижі його підписанню вирішено було надати максимальної урочистості.
Однак завідувача договірно-правовим відділом, який зазвичай готує такі
церемонії і подає документи на підпис, А.А.Громико до Парижа чомусь не
взяв. У Парижі напередодні підписання А.Громико запросив нас до своєї квартири
в посольстві для обговорення поточних справ і наприкінці розмови раптом
спитав мене:
— Дубінін, а де ставиться підпис нашого представника під документами?
— На нашому альтернаті, зліва.
— Ось вам аркуш паперу, — не вгамовувався міністр, — покажіть це місце
пальцем.
Я показав. Після такого іспиту мені веліли подавати наступного дня документи
на підпис.
Того ж дня увечері я скористався прийомом у нашому посольстві, аби сказати
про це шефу протоколу Ке д’Орсе, який виступав у такій самій ролі з французької
сторони, і попросив його допомогти мені як новенькому. Він, звісно, погодився.
— До речі, — спитав я, — як буде з ручками для підписання?
Тут француз гордо підняв голову і сухувато вимовив:
— Що за питання? Ви — гості Франції!
Я поспішив подякувати. Однак, відійшовши, я негайно покликав нашого
радника І.А.Большагіна і сказав йому:
— Підписання «Принципів» відбудеться завтра об 11-й годині. Зранку зайдіть
до магазину, купіть кілька пристойних ручок, перевірте, чи пишуть вони,
і заздалегідь приїжджайте до Єлісейського палацу. Влаштуйтеся десь за шторою
і стежте за мною. Якщо я подам вам знак, підійдіть до мене з ручками.
Я й тепер не готовий пояснити, чому я так вчинив. Мабуть, просто підкоряючись
якомусь внутрішньому імпульсу, бажанню нічого не пропустити в новому для
мене завданні.
Наступного дня перед церемонією шеф французького протоколу запросив
мене до зали підписання для репетиції.
— Ось, Дубінін, місце Брежнєва, — елегантно показав мій колега, — ось
— Помпіду. І далі було пояснення класичного піруету, який заведено виконувати
в таких випадках, передаючи папки з документами для підпису керівникам
держав.
— Ось і все, мій дорогий друже, — закінчив мій співрозмовник з легкою
усмішкою, яка наче говорила: все дуже просто, чи не так?
— А як бути з ручками? — спитав я.
— Та ж ось вони. — Француз вказав на дві ручки, що стояли на столі.
— А вони пишуть?
Шеф стрепенувся, наче від чогось прикрого, але все-таки вийняв з кишені
аркуш паперу і взяв першу ручку. На жаль, вона не писала. Обличчя француза
почало бліднути. Він нервово взяв іншу ручку. Вона теж не писала. Він поглянув
на мене зм’яклий і розгублений.
— Нічого страшного, — сказав я. Обернувся і подав знак І.Большагіну,
який виглядав з-за штори. Той вийшов зі своєї засідки, бадьорим кроком
підійшов до стола і поклав на стіл дві закуплені ним ручки. Шеф французького
протоколу дивився на це, як на диво.
Та ось Л.Брежнєв і Ж.Помпіду вже за столом, уже «скриплять» ручки. Ми
передаємо папки, відтак потиски рук, оплески, залпи фотоспалахів і одразу
ж команда: у машини, в аеропорт! У мене в руках наша папка з текстами,
я накидаю плаща і раптом бачу, як службовець Єлісейського палацу, який
теж квапиться, несе ручки до себе. Наші ручки! Ні, так справа не піде.
Я пояснюю йому ситуацію, виходячи з непорушного принципу приватної власності,
засовую ці знаряддя праці, що вже стали сувенірними, в кишені і пірнаю
на ходу в машину. І знову в дорогу...
