У ці дні на сцені Театру ім. Лесі Українки компанія «Бенюк — Хостікоєв» презентує свій новий проект — рок-оперу «Біла ворона. Жанна д’Арк», написану Ю. Рибчинським і Г. Татарченком. Головні ролі у виставі виконують молоді актори: Юлія Вдовенко, Ігор Рубашкін та майстри кону — Наталя Сумська, Богдан Бенюк і Анатолій Хостікоєв (він же є режисером постановки). Поема «Біла ворона», яку написано наприкінці 80-х років, мала непросту долю. Про історію написання цього твору, мюзикл, що прославив його творців, — наша бесіда з поетом і драматургом Юрієм Рибчинським.
ЖАННА — ПЕРША НАЦІОНАЛІСТКА У СВІТІ
— Спочатку я написав драматичну поему у віршах, — згадує Юрій Євгенович. — Було шість різних варіантів. А потім виникла ідея зробити з поеми рок-оперу. До «Білої ворони» я вже написав декілька мюзиклів, а для рок-опери потрібна була висока тема. Я шукав значний персонаж. Найвищий зразок — Ісус Христос, але про нього вже є мюзикл «Ісус Христос — суперзірка». Я став перебирати видатних особистостей історії людства, щоб їхні імена були пов’язанi з жертвою в ім’я високої мети, і виявилося, що значнішого, аніж Жанна д’Арк — нікого немає. Ця юна дівчина пожертвувала молодістю, не створила родини, пішла на смерть в ім’я того, щоб Франція стала Францією. Подвиг Жанни д’Арк полягає в тому, що в період Сторічної війни самого поняття «нація» не існувало, а було поняття «народність». Власне кажучи, першою націоналісткою у світі стала Жанна д’Арк. До неї, якщо почитати зарубіжну історію, французи правили Францією й Англією, а англійці — Англією та Францією. А простим людям було все одно, хто на престолі, якою мовою говорити... Можливо, не всі знають, що Жанна з Лотарингії по крові — німкеня. Проте німці та французи походять від франків, а це — споріднені нації.
Ще до народження Жанни існувала легенда, яку на початку Сторічної війни озвучив Мерлін, який служив при дворі короля Артура. Він сказав, що пройде декілька десятків років і Францію погубить розпусна жінка, а врятує — непорочна діва. Саме ця легенда підтримувала французів, які вірили в перемогу над бургундцями.
— Юрію Євгеновичу, ставити національну тему за радянських часів — це явно прирікати свій твір на невідомість. На що ви розраховували? Чому, на ваш погляд, поема, написана чверть сторіччя тому, досі не втратила актуальності?
— Я розумів, що тема заборонена і повністю «Білу ворону» не побачу надрукованою. Тому намагався опублікувати хоча б її фрагменти в часописах... Я писав не лише історичну поему, але й у своєму творі говорив про час, у якому сам живу. Для мене середньовіччя — не часове поняття, а філософське. Це коли настає час усього усередненого. Радянський Союз, у якому я народився і жив, нагадував середньовіччя. Адже в нас усіх людей намагалися вирівняти в почуттях, вчинках, не дай Боже, бути не таким, як усі, й стати «білою вороною». Якщо ти особистість, то відразу виявлявся мішенню... За доби радянського середньовіччя «білими воронами» були Пастернак, Сахаров, Висоцький... Багато кому тоталітарна машина ламала душі. Саме про це я й писав...
Якщо сьогодні прочитати поему, то паралелі можна провести і з нашим часом. Історія людства характерна тим, що ніхто нічого не вчиться, доки люди самі не пройдуть випробування. На жаль, ми весь час «наступаємо на одні й ті ж граблі».
— Як вам вдалося пройти цензурні перепони і Сергієві Данченку в Театрі ім. І. Франка все ж поставити «Білу ворону»?
— Почалася перебудова. Стало трохи вільнiше дихати... Ми з моїм співавтором — композитором Геннадієм Татарченком — показали рок-оперу на худраді франківців. Вона сподобалася, і Сергій Володимирович взявся до роботи. Ми з Геною ходили на всі репетиції. Данченко, я вважаю, був геніальним режисером. Він довіряв акторам і дозволяв їм імпровізувати.
Спочатку роль Жанни репетирували кілька актрис. Наприклад, Поліна Лазова, з погляду вокалу, навіть перевершувала Сумську, але моя умова як автора була, щоб д’Арк грала невисока актриса, а Поліна — чудова акторка, красуня, але високого зросту. Я вважав, що Жанна не повинна у глядача відразу викликати асоціації героїні (вона нею стане всупереч зовнішнім даним за ходом вистави). Наталії, як і її героїні, було важко тримати меча, носити лицарські обладунки. Саме в контрасті невідповідності зовнішності та вчинків подвиг Жанни ще більш значний. Глядачі на ура прийняли виставу. 16 березня 1991 р. відбулася прем’єра.
Вже після перших вистав стало зрозуміло, що другий склад не потрібен: Сумська, Хостікоєв, Бенюк — це стовiдсоткове влучання в ролі. До речі, з «Білої ворони» почалося кохання Наталі та Анатолія, і ця вистава створила нову родинну творчу пару.
Понад десять років вистава йшла на аншлагах... Але час перехитрити не можна, і хоч як би блискуче грали актори, але ролі потребують вікової правди, й тому в новій версії Наталя і Толя пішли на другий план, доручивши свої зоряні ролі грати молодим — Юлії Вдовенко та Ігореві Рубашкіну. Я бажаю, щоб ця вистава стала трампліном у їхніх творчих долях...
Коли я ще тiльки писав п’єсу, одного разу ми розмовляли в Будинку кіно з кіноартисткою Галиною Логиновою (мамою теперішньої голівудської зірки Мілли Йовович), а її дочка сиділа в мене на колінах та їла морозиво. Галині я читав уривки з «Білої ворони», і мені на думку не спадало, що я тримаю на руках майбутню кіно-Жанну д’Арк...
— Юрію Євгеновичу, коли ви створювали рок- оперу, чи були у вас розбіжності з Геннадієм Татарченком?
— Спочатку за тему «Білої ворони» брався інший композитор, але його музичні пропозиції мені не сподобалися. А Гена відразу вловив суть, і ми разом із величезним задоволенням працювали над рок-оперою. А потім із неї зажили власним життям на естраді такі шлягери, як «Біла ворона» (її чудово виконував Валерій Леонтьєв); «Віват, король!» — досі є в репертуарі Тамари Гвердцителі; «Пілігрими» (хоча не ввійшли до постановки, але писалися для рок-опери, їх співав Олександр Малінін)... Пісні настільки стали популярними, що ми записали «Білу ворону» на платівку. У Будинку звукозапису зібралася класна команда: Караченцов, Гвердцителі, Малінін, Повалій, Леонтьєв, Білоножко та інші. До речі, щойно ми випустили платівку — розпався СРСР...
«МРІЮ СТВОРИТИ ТЕАТР УКРАЇСЬКОГО МЮЗИКЛУ»
— Що вас сьогодні радує, а що засмучує в житті, на естраді?
— Періодично життя мені нагадує маятник: то трохи праворуч, то ліворуч хитне чи плюс урівноважує мінусом... Нині головний смуток — молодість минула. У травні відзначив своє 60-річчя. Хоча не можу нарікати і про свій вік часто забуваю. А радує, що живу в цікавий час. Є бажання писати. Мрію створити Театр українського мюзиклу на базі Київського естрадно-циркового коледжу. Там такі талановиті особистості вчаться, але вони закінчують навчання і йдуть у нікуди. Я вважаю, що нам не годиться розбазарювати зоряний потенціал. Разом із молодими композиторами Ніколою та Вікторією Васалаті ми написали мюзикл, присвячений великій французькій співачці, — «З днем народження, Едіт Піаф». Цю виставу ставитиме режисер Микола Баранов. Гадаю, що прем’єру покажемо в Палаці «Україна». Нас у цьому підтримує Микола Мозговий (генеральний директор палацу), який вважає, що на головній сцені країни повинні йти не лише звіти областей і виступати гастролери, а потрібно показувати «національний продукт» — концерти та вистави українських акторів. А потім, розкрутившись, завоювавши інтерес і довіру публіки, можна буде думати про власну базу для театру. Я хочу втілити цю мрію не для себе, а зберегти молодих талановитих артистів, щоб вони працювали в Україні, а не шукали кращої долі в інших країнах.
«ВСЕ, ЩО ПОВ’ЯЗАНЕ З МИХАЙЛОМ БУЛГАКОВИМ, — НЕ БУВАЄ ПРОСТИМ»
— Декілька років тому ви посварилися з Аллою Пугачовою (на «Слов’янському базарі» у Вітебську вона була головою журі й не лише «зарубила» вашу протеже Тетяну Пєскарьову, але недоброзичливо висловилася про вашу пісенну творчість). Зате цього року на «Новій хвилі» в Юрмалі Тіна Кароль (багато в чому завдяки вашій з Ігорем Покладом пісні «Зелен клен») стала призером естрадного конкурсу та отримала спецприз від примадонни. Тепер «сокиру війни» закопаєте?
— Ми висловили свою думку й розійшлися. Я з Пугачовою не бився. На мене більше образився Кіркоров, а не Алла. В одному інтерв’ю мене спитали: «Чому в Пугачової така тривала криза в творчості»? А я різко відповів, що в співачки все буде гаразд, як тiльки Алла розлучиться з Філіпом. Мабуть, не потрібно було говорити так у пресі, але, власне кажучи, це ж правда...
Сьогодні Пугачова виконує дивний репертуар. Але їй як легенді можна співати й нісенітницю. Вона буває сильною і слабкою, не боїться виглядати смішною, не приховує своїх вад. Я вважаю, що до Пугачової вся естрада була «совком». Справжня естрада почалася з неї. Вона стільки вже зробила, що нехай співає, що хоче...
А що стосується Тіни Кароль, то я радий за неї. Перед поїздкою на конкурс я Тіні допомагав, але про це в жодному інтерв’ю Кароль не говорить. Співачка зробила нове аранжування музики Ігоря Поклада в джазовій манері, й мені її версія сподобалася. Тіна дійсно чудово виступила. У співачки, окрім сильного і красивого голосу, є артистичний дар. Коли після перемоги до мене звернулися журналісти за коментарем, то я сказав, що бачу майбутнє Тіни не лише на естраді, але й у театрі. Вона могла б зіграти роль Олени в моєму мюзиклі «Біла гвардія».
— Невже ваш багатостраждальний мюзикл скоро побачать глядачі? Хто і де його ставить?
— Так, справді, «Біла гвардія» важко прокладає собі дорогу до глядачів. Ми з Марком Мінковим почали писати мюзикл за однойменним булгаковським романом ще наприкінці 80-х. Раділи, що живемо в переломний час, що немає заборон, і не помітили, як самі в’їхали в епоху розпаду радянської імперії. Мінков і я опинилися в різних країнах. І взагалі, все, що пов’язано з Михайлом Булгаковим, — тут легких шляхів не буває. Спочатку ми запропонували свій мюзикл у «Ленком» Марку Захарову. Йому сподобалося, але, як сказав режисер, «від гріха подалі перепишіть і замініть усі імена». Він признався, що не хоче чортівні, яка шлейфом тягнеться за творами письменника. Захаров мав сумний досвід, коли поставив «Кабалу святош», — у театрі почали ні з того ні з сього падати люстри, актори — провалювалися на сцені, хворіти. Я як прикинув, що все потрібно переписати, відмовився від роботи з Марком Анатолійовичем.
«Білу гвардію» взявся ставити Павло Хомський у театрі Моссовєта. Чудово репетирувала роль Олени Ольга Остроумова. У виставі були зайняті: Стророжик (Олексій), Лазарев (Мишлаєвський) та інші прекрасні актори. Все йшло нормально, і раптом директор театру нам з Мінковим заборонив приходити на репетиції. Ми з Марком дивувалися: чому? Річ у тім, що Мінков написав «Білу гвардію» за законами опери: коли один номер переходить у інший, і якщо одне прибрати, то все руйнується. А драматичний режисер не зумів справитися зі складним музичним матеріалом і почав наш мюзикл «кроїти»... Довідавшись про це, ми як автори через суд заборонили прем’єру.
Минуло декілька років, і Леонід Квініхідзе (прекрасний кінорежисер, автор картин — «Небесні ластівки», «Солом’яний капелюшок», «31 червня» та інші) вирішив зняти фільм-мюзикл. Я разом із Володимиром Валуцьким написав сценарій. Було зроблено кінопроби акторів, але розпався СРСР, інвестор відмовився дати гроші, й цей проект лопнув. А тиждень тому зателефонував Мінков і сказав, що одна з російських телекомпаній готова зняти двосерійний фільм, і візьметься за це Леонід Олександрович Квініхідзе. Сподіваюся, що картина з’явиться на екранах своєчасно...
Взагалі я написав 10 мюзиклів, а перший — «Пізня серенада» (музика В. Ільїна) 1976 р. в Одесі поставив Едуард Митницький. Тому тільки моїми творами можна закласти основу репертуару майбутнього театру. Але це не означає, що там ставитимуться лише твори Рибчинського. Я почну, а інші нехай підтягаються. Мені дуже подобається мюзикл як жанр. У ньому я можу використати дві свої здібності — поета і драматурга.
Багато молодих акторів вважають, що коли вони знають три ноти, то вже композитори, а якщо вміють римувати рядки — то поети. Теперішню естраду губить непрофесіоналізм. Але я оптиміст і вважаю, що українська естрада ще заявить про себе на всю силу не лише в Європі, але й у світі.
