Віктор Сидоренко — автор проекту «Жорна часу», що став другою репрезентацією на найстарішому і найпрестижнішому арт-форумі — Венеціанській бієнале.
Сьогодні Віктор Сидоренко є одним із найактивніших київських художників. Він керує Інститутом проблем сучасного мистецтва, створеним із його ініціативи. Власне, саме про це, ще не досить відоме для широкого кола глядачів мистецтво, про бієнале, про ситуацію на арт-ринку, про інші важливі речі ми й поговорили.
— Як ви оцінюєте другий вихід українського мистецтва на Венеціанську бієнале?
— У цьому випадку мені як автору важко бути об’єктивним. Я можу оцінювати лише те, що я зробив.
— Гаразд, давайте переставимо акценти: ви як автор задоволені втіленням і сприйняттям вашого проекту?
— Тим, як було зроблено, — задоволений, як виставлено — ні. Є причина: ми тільки в лютому почали шукати приміщення, коли вільних уже не було. Нам просто пощастило, що ми взагалі знайшли зал. Я хотів би, щоб рішення щодо чергового проекту приймали, як і в усіх країнах, за рік до бієнале. Принаймні призначений комісар має досить часу для якісного вирішення всіх організаційних питань: проведення конкурсу, вибір проекту, куратора, пошук відповідного приміщення й інших проблем.
— Повернімося до вашої роботи...
— Ми отримали безліч позитивних відгуків як від професіоналів, так і від численних глядачів. Але, на жаль, нам не вдалося розмістити проект так, як це було необхідно для суцільного його сприйняття. Експозиція була розміщена на різних поверхах, і тому творчі ідеї були втілені не повністю. Але, попри це, проект позитивно відзначили у світовій пресі, наприклад, у «Нью-Йорк Таймс», московському журналі «Галерея»; ми отримали пропозиції від різних музеїв показати «Жорна часу». Вже представили його в Музеї сучасного мистецтва в Денвері, зараз його до 31 травня демонструватимуть у музеї «KIAZMA» в Гельсінкі. Це дуже відомий музей сучасного мистецтва. На даний момент є багато інших пропозицій, але, на жаль, немає необхідних коштів і часу, оскільки я працюю над іншими проектами. А повертаючись до питання представлення України на Венеціанській бієнале, звісно, хотілося б мати національний павільйон, як більшість європейських країн, для презентації сучасного українського мистецтва.
— Очевидно, сама політика стосовно бієнале має стати цілеспрямованішою.
— Так буде, коли в Міністерстві культури з’являться люди, які займаються сучасним мистецтвом. В інших країнах над підготовкою до бієнале працюють стабільно діючі структури, приміром, музеї сучасного мистецтва, центри або інститути сучасного мистецтва, при цьому вони здебільшого бюджетні. Наприклад, у Росії «РОСИЗО» при Міністерстві культури нині займається підготовкою до архітектурної бієнале у Венеції. Я також намагався організувати участь українських архітекторів на цьому форумі, але не отримав підтримки ні в державних інстанціях, ні від спонсорів. А Москва оголосила конкурс, і вони у своєму павільйоні у Венеції роблять майстерню для ста молодих російських архітекторів, які протягом двох місяців пройдуть там тижневе стажування. Це чудово! З огляду на не найкращий стан нашої архітектурної практики, обмін досвідом із європейськими архітекторами не завадив би.
— Проблема, очевидно, не тільки в приміщенні…
— Я зрозумів зі свого проекту, який показав нещодавно в Національному музеї, що сучасне мистецтво в Україні на даний момент має поки що небагато шанувальників, люди не готові до його сприйняття. Вони здебільшого виховані на XIX столітті. Справді, якщо взяти всі наші підручники, починаючи з азбуки, — це Рєпін, Шишкін, передвижники; Сєров — уже майже авангард, пропущено цілий пласт історії мистецтва ХХ ст., а за ставленням суспільства до сучасного мистецтва можна судити про його свободу. Люди приходять до музею й обурюються: хотіли відпочити, побачити прекрасні пейзажі, а бачимо чортзна-що: якісь лисі солдати, знімки з пораненими. Це зайвий раз підкреслює, що я був концептуально правий — люди загалом-то самотні та байдужі одне до одного, але вимушені жити разом...
Книга відгуків — це своєрідне опитування громадської думки, що красномовно це підтверджує.
— Із чого слід почати?
— З освіти. У тому самому Музеї сучасного мистецтва в Гельсінкі, в аналогічних музеях у Ганновері, Нюрнбергу, та й взагалі в багатьох європейських містах багато молоді, дітей, які змалечку мають можливість бачити contemporary art, тому починають розуміти та сприймати це мистецтво. Хочете подивитися класичне мистецтво — йдіть до відповідного музею.
— Давайте тоді поговоримо про контекст. Як ви оцінюєте місце України в міжнародному просторі сучасного мистецтва?
— Якщо говорити про авторів — то тут достатньо людей, які здатні гідно представляти країну. Я кажу про те, що є автори, але немає механізмів, немає можливостей, немає інституцій, які можуть просувати це мистецтво. У нас кожен художник сам по собі, галереї найчастіше не зацікавлені в цьому. Вони займаються комерцією, і сучасне мистецтво цікавить їх, якщо його можна продати, що природно для галерей. Але мистецтво не рухається тільки продажем. Навіть якщо ми знову звернемося до Росії — цей приклад нам ближчий, у них ці інституції є, вони відстежують бієнале не тільки у Венеції, а й у Сан-Пауло, в Сіднеї, Стамбулі. Є ціла система спонсорів, організацій, які беруть участь у цьому процесі. Держава двічі вже профінансувала нашу участь у Венеціанськійй бієнале. Але є й інші акції. Хай державне фінансування буде не стовідсотковим, так певну частину роботи художники можуть робити і за рахунок спонсорських грошей. Адже найчастіше і для нас, і для музикантів, кінематографістів основною перешкодою виявляються такі елементарні речі, як квитки, проживання, доставка робіт, саме це й не дає нам брати участь. Необхідні структури, які б займалися цим. У нас нині нібито досить багато організацій, які намагаються щось робити, наприклад, Національна спілка художників України, Асоціація діячів сучасного мистецтва, галерея «Совіарт», «Ательє Карась», галерея «L-Art», галерея Гельмана та деякі інші, але це здебільшого громадські або комерційні організації.
— А Інститут проблем сучасного мистецтва?
— Це здебільшого наукова установа, і тут, звісно, складно поєднувати дослідницьку діяльність із практичною. Багато хто думає, що Інститут знімає проблему організації всього того, про що ми говорили. Але він має ще й інше завдання — вивчення. Слід враховувати, що те, чим ми займаємося, робиться в Україні вперше і в нас великі плани як щодо проведення фундаментальних наукових досліджень, так і щодо організації масштабних акцій, проектів.
— У такому випадку що потрібно, щоб процес, як кажуть, пішов?
— Перше — це Музей сучасного мистецтва, якого ми не маємо; друге — критики та наука про цей предмет, який щойно з’являється, більшість поки що займається традицією; і третє — колекціонери та люди, здатні фінансувати мистецтво. Якщо не буде цих трьох складових — не буде по-справжньому професійного мистецтва. Усе десь в зародковому стані. Добре, якщо люди приватно беруться за створення музеїв тощо. Але загалом ця система запрацює, коли функціонуватимуть приватні та державні музеї сучасного мистецтва, а в нас поки що немає жодного, коли активно діятимуть центри й інститути сучасного мистецтва, коли з’явиться відповідна законодавча база для виникнення зацікавленості меценатів, колекціонерів, спонсорів.
— А як ви дивитеся, з огляду на це, на наше художнє майбутнє?
— Хотілося б дивитися з оптимізмом, але підтверджень поки що немає.
— А як же Музей сучасного мистецтва, який сьогодні затівають?
— Я не думаю, що цей музей повинен бути приватним. Другий момент — зараз намагаються прив’язати сучасне мистецтво до Національного музею. Я вважаю, що ми нині маємо можливість окремо відкрити державний Музей сучасного мистецтва в Україні. Візьміть Париж: у Луврі розміщені твори періоду аж до імпресіонізму, імпресіоністи представлені в Музеї д’Орсе, а Центр Жоржа Помпіду займається новітніми течіями.
— А чим тоді значущий такий музей для держави?
— Потрібно сприймати його як Оперний театр. Ми можемо бути без Національної опери? Ні. Без театру соромно бути навіть обласному центру, а не тільки столиці. І, мені здається, так само соромно бути без Державного музею сучасного мистецтва. Я знаю, що в Дирекції виставок Міністерства культури є два набори робіт: картини 20-річної давності та «народне мистецтво», саме ці роботи і представляють нашу країну на державному рівні за кордоном. І таке відчуття, що в нас тут нічого не відбувається: згадана колекція Міністерства, не розпаковуючись, з однієї країни їде до іншої. Народне мистецтво поза спеціальними фольклорними виставками рідко експонують. А ми продовжуємо виставляти. На даний момент у нас тривають Дні культури Франції та Рік Польщі в Україні. Відкрилося кілька виставок, і ці всі виставки сучасного мистецтва, роботи останніх років. Тому важливо, щоб у Міністерстві культури обов’язково був професіонал, який займатиметься сучасним мистецтвом. Адже ми маємо що показати.
— Які ваші творчі плани на найближчий час?
— Я маю ще кілька проектів, які йдуть одночасно. Я просто не хочу називати їх, поки не закінчив роботу. Не залишаю живопис, фотографію.
— До речі, а звідки у вас фотографія? Зрозуміло, коли до неї вдаються нинішні художники-концептуалісти, але ж ви з іншого покоління…
— Моє дитинство минуло в Казахстані. Років у десять мені подарували фотоапарат, і так сталося, що фотографувати я почав раніше, ніж малювати. У мене є багато казахстанських фотографій, які я робив ще в 10 років. Аральський цикл, що складається з фото, графіки та живопису, який я зробив у 1989 році, в Україні практично не був показаний. У багатьох роботах, наприклад, у новому проекті «Ритуальні танці», мені допомогло захоплення фотографією. Я дуже люблю колекціонувати старі фото, негативи, причому не дореволюційні, мене більше цікавить радянський час, зібрав колекцію хроніки 1950—1960-х років. Поштовхом для цього проекту також були фотографії. Тема парадів, які на той час відбувалися, починаючи від районного центру та закінчуючи Красною площею, і тепер досить актуальна. Але мене це цікавить не в контексті тоталітаризму загалом, а в контексті ритуалу як такого собі поневолення. Зверніть увагу: будь-яка релігійна або ідеологічна доктрина заснована на ритуалах — адепти зобов’язані, наприклад, у східних вченнях, робити якісь групові вправи. Для внутрішньо вільної людини неприйнятно жити за помахом якогось диригента.
— Наприкінці хотілося б дізнатися: як ви гадаєте, ваші акції як художника після Венеції пішли вгору?
— Думаю, що за відсутності тієї системи, про яку я говорив — музей, наука, меценати і колекціонери, — це не відіграє жодної ролі. У нас комерційний художник, який розкрутив себе в бульварній газеті або частіше буває на тусовках, популярніший, ніж художник, який має реальні досягнення. Тому я б не сказав, що мої акції різко виросли. Та й мене як художника це найменше цікавить. Нині у Чикаго відбувається моя виставка, можливо, там це відіграє якусь роль. А в нашій країні, коли, за великим рахунком, ринок відсутній, роботу оцінюють не завдяки репутації або іміджу, а за принципом «подобається чи не подобається». Якщо подобається — заплатять багато грошей, не подобається — нічого не заплатять. Багато хто обурюється: накуплять робіт дорогого автора, а потім продати їх не можуть хоч би за третину тієї вартості. Тому що купують, не цікавлячись думкою експертів. А коли починають оцінювати по-справжньому, щоб продати, то з’ясовується, що за художником, крім кількох статей у бульварних газетах, нічого немає…
