Мирослава Михайловича, якого називають «живим класиком української музики», — чи не єдиний «академічний» вітчизняний композитор, чиє ім’я відоме не лише у вузьких колах поціновувачів класичної музики, а й серед масової аудиторії. Його «Мелодію» можна почути і в концертних залах, і в підземному переході у виконанні вуличних музик, і в телесеріалах, і у театральних спектаклях.
Скорик — шістдесятник. Але опозиціонером, бунтівником він ніколи не був. Серед двох актуальних у період хрущовської «відлиги» течій, авангардизм і неофольклоризм, Мирослав Скорик представляє другу. Звичайно, він добре обізнаний з авангардними композиторськими техніками ХХ століття, але Скорика завжди приваблювали архаїчні пласти українського фольклору: народний мелос, коломийкові ритми, тембри традиційних музичних інструментів. Він вміє балансувати поміж крайнощами, має смак і знає міру, тому його інтерпретації фольклору — це ніколи не «шароварщина». Скорикова стихія — танцювальність: його ритми й інтонації динамічні, заворожуючі, майже язичницькі за духом і відчайдушні, як гуцульський аркан. Його «Карпатський концерт» чи «Гуцульський триптих» — пряме заперечення скептичного твердження Арнольда Шенберга, що «фольклор і професійна музика змішуються так само, як масло з водою».
Творчу діяльність Мирослава Михайловича можна означити через слово «ретроспективізм». Крім автентичного фольклору, його цікавлять класичні старовинні музичні форми (наприклад, партита). Він опрацьовує нотні рукописи минулого, даруючи їм нове життя (свого часу Скорик розшифрував і зробив перекладення для камерного оркестру унікальні Львівські лютневі табулатури XVI століття). Завдяки його редакторській роботі в 70—90-х роках світло рампи побачили такі незаслужено забуті опери українських композиторів, як «На русалчин Великдень» Миколи Леонтовича, «Купало» Анатоля Вахнянина, «Роксолана» Дениса Січинського.
У численних інтерв’ю з Маестро постійно повторюються три речі: він майже ніколи не говорить «про музику» (каже, що це справа музикознавців — при тому, що він сам захистив дисертацію на тему «Особливості ладу музики Сергія Прокоф’єва»); не любить розповідати, над чим зараз працює, бо забобонний; не втомлюється наголошувати, що пише музику «для людей».
Нагадаємо, у липні цього року Мирославу Скорику виповнилося 80.
У програмі київського концерту — «Карпатська рапсодія» для скрипки і симфонічного оркестру, Концерт для гобоя, Три українські весільні пісні для сопрано і симфонічного оркестру та «Карпатський концерт».
