На зйомках «Альошчиного кохання» Биков не міг дати
(за сценарієм) ляпаса екранному негідникові — не міг ударити людину; ледь
умовили на один-єдиний дубль, що було за тих часів справжньою дивиною
Краще розпочати здалеку — з-за океану. По-перше,
через українську народну схильність ходити городами, а не путівцем. І,
по-друге, за браком ненаписаної й невиданої посттоталітарної історії українського
кіно.
Минулого літа Американський кіноінститут оприлюднив список
100 найкращих фільмів за всю історію тамтешнього кінематографа. У чільній
десятці сусідять абсолютні шедеври з явно прохідними в мистецькому розумінні
стрічками; те ж саме в заключній десятці. У чому річ?.. Попри відому сумнівність
будь-яких рейтингів, цей вочевидь ранжував фільми за сумою їхнього суспільного
резонансу й популярності в глядача; а перше з другим у демократичному суспільстві
доволі щільно пов’язане. Отже, висвітлено місце кожної стрічки не просто
в американській кіноісторії, а, власне, в історії цієї країни, в житті
й долі її довоєнних і повоєнних поколінь, одного за одним.
Фільми, які ставив Леонід Биков, і фільми, в яких він знімався,
за всього бажання, важко назвати кіномистецькими шедеврами. Проте мало
не всі вони ставали свого часу подією і феноменом духовного життя суспільства
— того суспільства, яким уже воно було, і того духовного життя, яке в ньому
відбувалося. Це хоча б засвідчують приголомшливі цифри кінопрокату (в рік
виходу стрічки на екрани), про які марно мріяти сучасним кінематографістам:
«Доля Марини», 1954 р. — 37,9 млн. глядачів; «Максим Перепелиця», 1956
р. — 27,8 млн.; «Альошчине кохання», 1961 р. — 23,7 млн.; «Зайчик», 1964
р. — 25,1 млн.; «Ати-бати, йшли солдати...», 1977 р. — 35,8 млн.
У 1950 — 1960-х роках Биков грав на сцені Харківського
українського драматичного театру імені Т. Шевченка. А в кіно — в Ленінграді,
Москві та Києві — майже одразу і майже завжди виконував головні ролі. Саме
він робив ці фільми, хоча й не був їхнім режисером. А потім, коли вже став
режисером, обов’язково продовжував робити свої фільми як актор. Він з’являвся
на екрані непомильним камертоном, а таких завше одиниці.
Через кілька років по смерті Бикова (1979) його друзі й
колеги зафільмували повнометражну стрічку-репортаж із більш ніж промовистою
назвою «... Якого любили всі» (1982 р., режисер — Леонід Осика). Два роки
тому вийшла книжка теплих спогадів про нього «Будемо жити!» І там, і там
багато разів сказано про його людські якості й характер, що ними він наділяв
своїх кіногероїв: «У створених ним образах завжди органічно поєднувалися
народна мудрість і гумор, благородство, самозреченість і дивовижна скромність.
Його герої завжди були демократичні, не підносились над глядачем, не повчали
його, вони виражали духовні прагнення простих людей, поділяли їхні радощі
й турботи».
Мабуть, не випадково, коли пишуть чи розповідають про творчість
Леоніда Бикова, переважно йдеться про певну суму людських якостей якогось
його збірного екранного героя, після чого одразу й розшифровують: його
власних людських якостей. Можливо, за великим рахунком, він як великий
артист і не потребує іншого аналізу, бо приніс на екран — разом із неповторною
зовнішністю й психофізикою — свій драматичний, але завжди життєствердний
світ, а не суму віртуозних акторських прийомів чи якихось там особливих
«технік». Хоча Биков, здається, як ніхто володів однією такою «технікою»:
він у всіх своїх ролях ніби трохи перегравав — «представляв», як іще кажуть
(і що люблять і дуже цінують!) у народі. На такому тотальному «переграванні»
будуються і всі три його популярні режисерські стрічки: «Зайчик», «Ати-бати...»
й неповторні «В бій ідуть самі «старі». До речі, саме на цьому «переграванні-представлянні»
ґрунтується й популярність і слава «випущеного» Биковим у світ актора-персонажа,
що його уособив Сергій Іванов, — Кузнечика. Це ніби легка маска скомороха,
завжди наївно-щиро-вразливого, за якою він ховається від світу, котрому
не довіряє, бо йому, цьому світові, не можна й не варто довіряти.
Здається, Леонід Биков не надто довіряв і кінематографу,
коли ділився власним режисерським досвідом із колегою-початківцем: «Розумієш,
головне: монтажем, ракурсом і панорамою не розхлюпати душу! Як ти собі
уявляєш душу народу?..» І дійсно, в режисерських роботах Бикова можна впіймати-розгледіти
певний його острах у спілкуванні з кінотехнологією. Зате, як мало в кого,
відчувається й ніжна, нерозхлюпана душа...
А ще згадують, що на зйомках «Альошчиного кохання» Биков
не міг дати (за сценарієм) ляпаса екранному негідникові — не міг ударити
людину; ледь умовили на один-єдиний дубль, що було за тих часів справжньою
дивиною.
Навряд чи його любили всі, хоч би якою правдивою і привабливою
видавалася ця словесна конструкція у спогадах друзів і колег. Адже йому,
як і багатьом, доводилось долати той самий сумнозвісний чиновницько-ідеологічний
опір перед зйомками і під час зйомок. Биков, зрештою, написав загадкового,
тужливого і туманного передсмертного листа, який тлумачать дуже неоднозначно.
І досі продовжують ходити чутки, що смерть в автомобільній катастрофі не
була випадковою, мовляв, серце зупинилось не саме. Такі особистості обростають
легендами, вони ніби канонізуються в своєму непересічному людському статусі,
вони й померти не можуть просто так. (І дійсно, в тому листі Биков намагався...
режисувати якщо не свою смерть, то свій похорон).
Але справжня його загадка, напевне, не в цих передсмертних
жестах. Вона зовсім в іншому: в природній етичності його творчості, котра
якимось дуже закономірним чином вимагала водночас художньої простоти й
естетичного мінімалізму.
Та й усе. Так мало і так багато.
№240 15.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
