У листопаді 2008 десять пакистанських бойовиків ісламістського угруповання Лашкар-е-Тайба провели серію з дванадцяти скоординованих атак у Мумбаї в Індії. Напади, внаслідок яких загинуло 195 й зазнало поранень не менш ніж 300 осіб, тривали чотири дні поспіль. Найбільше число жертв було в готелі «Тадж-Махал».
Як знімати про теракт?
Є відпрацьована жанрова схема: безжальні терористи, покірливі жертви, сміливець чи кілька сміливців, як правило, американського походження, які дають відсіч і всіх рятують.
Австралійський режисер Ентоні МАРАС у «Готелі Мумбаї» пішов шляхом, ближчим до реальності.
Він майже в рівних пропорціях показує і терористів, і жертв. Він пам’ятає, що найжахливіші злочини коять не умовні кіношні чудовиська, а люди. Конкретні молоді люди, які кепкують одне з одного, мають люблячих батьків, здатні відчувати біль і розпач, а інколи навіть щось на кшталт милосердя — і водночас перебувають у повному засліпленні, цілковито обмануті, з промитими мізками, ладні всадити кулю в беззахисну жінку наступної миті після вдалого дотепу. Отак «гуманізуючи» вбивць, Марас не закликає до співчуття — навпаки, від усвідомлення їхньої звичайності й близькості до нас стає ще гірше.
Що ж до героїв у прямому сенсі слова, то й тут є правильні рішення. Звісно, одним із центральних персонажів є американець, одружений із мусульманкою; знайшлося місце й для крутого норовом росіянина, колишнього спецназівця, що пройшов Афганістан (аякже). Та все ж головними рятівниками стають шеф-кухар — індус Хемант Оберой (зірка Болівуду Анупам КХЕР) і офіціант-сікх Аржун (Дев ПАТЕЛЬ, відомий за головною роллю в «Мільйонери з нетрів» Дені БОЙЛА). Вони, а також їхні колеги й колежанки з персоналу готелю діють відповідно до твердого переконання: гість — це Бог. Заспокоюють як можуть, придумують шляхи виходу, ризикують власними життями.
Загалом, Масар, відтворивши інтер’єри «Тадж-Махалу» в павільйоні в Австралії, досяг у них найвищої драматургічної достовірності. Групи дезорієнтованих людей, що кидаються коридорами та сходами, вбивці з автоматами, які насуваються з невідворотністю нічного кошмару, перелякана дитина, чий плач може виказати всіх, практично недієздатна поліція, полум’я й дим — усе це підсумовується в тій благословенній напрузі, коли нахиляєшся вперед у кріслі, вчіплюєшся в підлокітники. Прості засоби, потужний результат.
Про найбільші трагедії можна знімати захопливо, страшно й без надриву. Не грішачи проти ані етики, ані естетики.
Добре було би, якби наші режисери колись засвоїли цей урок.
