Її й сьогодні всі називають Марічкою. Так повелося з юності. Так називав її чоловік, великий український актор Іван Миколайчук, друзі, колеги. Але, домовляючись про інтерв’ю, мені було незручно звертатися таким чином до майже незнайомої дорослої людини, і я віддала перевагу більш офіційному звертанню — Марія Євгенівна. Проте при зустрічі, запитавши дозволу, перейшла на звичне для слуху — Марічка, подумавши, що інакше розмова вийшла б зовсім з іншою людиною.
— Марічко, жінкам не заведено нагадувати про вік, тому пропоную цифри не називати. Скажімо так: 8 квітня за святковим столом ваші друзі говоритимуть про серйозну дату, коли вже є що пригадати, але ще досить сил думати про майбутнє. З яким почуттям ви зустрічаєте цей день — із сумом, з подивом, спокоєм?
— Я не розумію, що відбувається! Просто не розумію. Таке враження, ніби йдеться не про мене. І розмови про ювілей — неправда, брехня. У ці дні часто згадую, як батько говорив мені: «Марусинко, ти думаєш, що я старий?! (Йому тоді було 60.) Ні, я такий же молодий, як і ти. У мене душа молода, хіба що тіло підкачує!» Як же він мав рацію! Важливими є не роки, а те, що твориться в душі людини.
— І що ж там твориться?
— Там усе вирує! Життя вирує. Здається, це головне. Не люблю і не вмію впадати в песимізм.
— А ви оптимістка в житті?
— Оптимістка. І завжди нею була!
«МЕНІ ВАЖЛИВО, ЩОБ ГІДНО ПРОЙШЛО СВЯТО ІВАНА»
— Але ж у кожної людини бувають хвилини, дні, коли настає відчай, навіть якщо вона не показує свого настрою на людях?
— Звісно. Я б виявилася нещирою, стверджуючи, що це не так. Бували важкі моменти в житті, коли не знала, що робити. Де шукати вихід із конкретної ситуації. Але, хай як це дивно, вони траплялися вже після смерті Івана. До речі, про ювілей. Я взагалі не хотіла його відзначати, для мене важливо, щоб гідно пройшло свято Івана, якому 15 липня цього року теж виповнилося б 70 років. Думала, ось тоді й про мене згадають. Але збунтувалися друзі — кінокритик Люся Лемєшева, голова Спілки кінематографістів Сергій Тримбач, друг нашої родини режисер Роман Балаян.
— Це дуже схоже на вас. У всіх інтерв’ю ви переводите розмову з себе на Івана Миколайчука. Але ж був час, коли у вашому житті ще не з’явилася ця чудова людина. У якій родині ви виросли?
— Тато був урядовцем. Посідав доволі високу посаду в Чернівецькому облвиконкомі. Мама виховувала дітей. У мене три сестри — Галя, Люся і Люба. Я третя. Але Люсеньки, на жаль, уже немає з нами. До речі, тата звали Євген Тодорович, маму — Євгенія Кузьмівна. І коли мене запитують: «Як вас по батькові?», жартую: «Як по батькові, так і по матері» (сміється).
— Батьки вас балували?
— Ні в якому разі. Вони не тримали нас із сестрами в твердих руках, але виховували суворо. Дорогих подарунків не робили. Батько, щоправда, любив купувати нам добре взуття (він свого часу працював шевцем). У всьому іншому ми нічим не виділялися серед однолітків.
— Із якого віку ви себе пам’ятаєте?
— Років із п’яти. Стою на табуреті й співаю (сміється). Про це завжди просив дід. Він дуже любив одну циганську пісню, й я йому часто її виконувала. Але сьогодні вже не пам’ятаю слів.
— Які пісні співали ще?
— Все, що чула на застіллях, колядки, веснянки. І ще: коли мамин брат вирушав у ніч на роботу, на тік, я стояла біля віконця й слухала слова пісень, які чулися звідти. Відчувала незвичайне задоволення !
— Існує усталений вираз — запах дитинства. Який він у вас?
— (Пожвавлено) Запах лісу, грибів, прілого листя. У бабусі в кінці городу текла невелика річечка і був гайок. Я любила ходити туди й співати. Яке це була насолода! Отже, перші мої слухачі — вони. А коли познайомилися з Іваном, стали їздити на його батьківщину в Чорторию. Там лісові місця, ми часто ходили по гриби, просто гуляли... Я взагалі люблю природу, а ліс — особливо.
«ДОЛЯ НІБИ НАВМИСНО ОБ’ЄДНУВАЛА НАС З ІВАНОМ»
— І як же Іван з’явився у вашому житті?
— У студії при Чернівецькому театрі. Щоправда, коли я вступила туди, він лежав у лікарні, йому вирізували гланди. У мене чомусь спитали: «Ти що, сестра Миколайчука?». Я відповіла: «А хто це?». До речі, вже пізніше нам часто говорили, що ми з ним схожі. А перший раз я побачила Івана в компанії студійців у театрі — він стояв, високий-високий, як жердинка, а поряд усі такі маленькі...
— Він і тоді вже був гарний собою?
— (Сумно) Так... Так... Особливо очі. Момент, коли я їх побачила, вирішив усе. Зрозуміла, що зі мною щось відбувається, і відчувала — Іван також відчуває подібні емоції. Потім режисери почали нас ставити грати в парі в епізодах; виявилося, що ми живемо на одній вулиці, ходили разом додому. Іван проводжав мене, і потім уже йшов до себе. Доля нібито навмисно об’єднувала нас.
— Перший поцілунок пам’ятаєте?
— (Сміється) Це сталося через рік після нашого знайомства. Причому раніше я ніколи не цілувалася. І не думала, що це так приємно!
— А як Іван вам освідчився?
— Це справді цікаво. Іван щойно почав зніматися в «Тінях забутих предків», і в нього видалося кілька вільних днів. Він поїхав до себе на батьківщину. Там, у селі Чортория, жила ясновидиця. Уміла ворожити, передбачала долю. Окрім того, в неї була добра книгозбірня. Й Іван бігав до неї, брав почитати книжки. У той приїзд він також зайшов до ворожки, і вона промовила незрозумілі для нього слова: «Виїжджаєш один, приїдеш удвох». У Чернівцях Іван зателефонував мені з переговорного пункту і заявив: «Приїжджай одружуватися». Я в той час працювала в хорі Верьовки, і наш колектив мав гастролювати в Югославії. Вже оформлялися документи, ми проходили різні співбесіди. Нагадала про це Іванові. А він: «Вибирай — або одружуватися або Югославія». Я не вагалася жодної хвилини: «Звичайно ж, одружуватися!». Пішла до Верьовки, сказала про це, не знаючи, як він відреагує на моє повідомлення. А Григорій Гурійович благословив нас. Я вилетіла з його кабінету щаслива, мене почали вітати, думаючи, що вирішено питання з поїздкою. А я кажу: «Ні, я їду одружуватися!». День нашого весілля я пам’ятала завжди. А 29 липня 1987 року, за декілька днів до смерті, Іван вранці покликав мене дзвінком (він уже не вставав із ліжка) й прошепотів: «Нам сьогодні 25!». Попросив мене нагнутися й поцілував. Не можу передати, що це був за поцілунок — пекучо-гарячий і, в той же час, крижаний. Він начебто прощався зі мною.
— Чи правда, що після весілля ви деякий час жили в коридорі жіночого гуртожитку?
— (Сміється) Чистісінька правда. Я жила в гуртожитку хору Верьовки. Іван — у гуртожитку інституту (він у той час ще вчився). Коли ми побралися, я сказала, що негоже чоловікові та дружині бути не разом. Про наймання помешкання навіть не думали: у мене платня 60 карбованців, у Івана стипендія — 28. Окремих кімнат у нас у гуртожитку не було, ось ми й поставили ліжко в коридорі. А коли на зйомках фільму «Сон» Іванові спалили очі, засліпили його, ввімкнувши потужні освітлювальні прилади, він деякий час не міг працювати. Через це на кіностудії, власне кажучи, стояли дві знімальні групи — «Сон» і «Тіні забутих предків». Його вирішив відвідати Івченко-старший. Коли Віктор Іларіонович побачив Івана, який лежав у коридорі, він вигукнув: «Через цього хлопця стоїть ціла кінофабрика! Та дешевше дати йому помешкання, аніж зазнавати таких збитків!». І дійсно, нам за деякий час надали однокімнатну квартиру на Жилянській. 26 квадратних метрів. З гаком. На що Брондуков сказав: «І не сподівайтеся, що розкошуватимете в таких хоромах, а ми — в гуртожитку!». Розподілив місця в помешканні — собі та Олені Осиці. І вони практично переселилися до нас. Але ми не скаржилися. Та й узагалі на Жилянській вечора не було, щоб хтось не приходив у гості. Весело жили, дружно.
— Іван вам сниться?
— Дуже зрідка, але сниться. Наприклад, ми з дівчатками з тріо «Золоті ключі» поїхали на гастролі до Польщі. І раптом там мені щоночі став снитися Іван. Запитую в них: «Що це означає? Може, його щось непокоїть?». Вони говорять, мовляв, літо, настає день народження Івана, день пам’яті, згадаймо його. Я влаштувала обід, ми посиділи, пригадали Івана. Потім пішла до костьолу, там священиком був українець, він знав, хто такий Іван Миколайчук. Розповіла, що мене мучить, запитала, якщо ми православні, чи можу я поставити свічку в костьолі. Ксьондз відповів: «Звісно, адже Бог — один», сказав, що молитиметься за Івана. Я зробила все, що порадив священик, але Іван продовжував мені снитися. За кілька днів ми повернулися до Києва, і мені зателефонувала Мирослава Гаврилюк і говорить: «Вітаю заслужену артистку України з присвоєнням їй почесного звання!». Я ніяк не відреагувала, стала розповідати про гастролі. А вона знову: «Ти що, не зрозуміла, про що я щойно сказала?! Тобі й Валі (Валентині Ковальській. — Авт.) дали звання заслужених!». І тоді я зрозуміла, що Іван радів за мене і хотів сказати про це. От як пояснити такий феномен? Гадаю, він мене бачить, він разом зі мною.
А один сон приходив до мене кілька разів. Ніби ми з Іваном зустрічаємося. Я докоряю йому; «Де ти ходиш? Ми так давно не бачилися!». Обнімаємося, цілуємося, й Іван такий задоволений — завжди молодий, років 28 — 30. Тоді я задумалася над виразом «молодий душею». Мабуть, душі Івана саме стільки років.
«НАЗИВАЛА ІВАНА ЧУЧЕЛОМ, АБИ НЕ ГОВОРИТИ, ЩО ВІН КРАСЕНЬ»
— Ви прожили разом чверть сторіччя, і вже майже стільки ж (на рік менше) без нього. Інше життя. Коли вщух біль утрати, чи не замислювалися ви про те, аби знову одружитися?
— Ні. Не могла. Я продовжувала кохати Івана. І зараз кохаю. Він для мене живий. Це кохання мене підтримувало завжди і допомагає жити сьогодні.
— Але за 25 років, напевно, траплялися і образи, і сварки?
— Звичайно, але посуд ми не били. Лаятися не вміли. Найчастіше відмовчувалися.
— Хто перший ішов на примирення?
— Завжди я. Мені чужа гра в мовчанку. Й Іван все одно не міг встояти переді мною.
— Коли ви почували себе абсолютно щасливою?
— Безтурботно щасливими були дні, коли я приїжджала звідкись з гастролей. Іван мене зустрічав, і, природно, ми усамітнювалися. Він у такі моменти говорив: «Не знаю, що робити з тобою, мицю (це «киця» по-буковинськи)! Відвикнув» (усміхається). Ми могли нікого не бачити цілий тиждень. Навіть їсти не хотілося. І нам було добре. Це моменти такого щастя, такої відвертості!.. Ми багато розмовляли з ним — про все. І нам ніколи не бувало нудно.
— До речі, а як ви називали Івана?
— (Сміється) Чучело. Аби не казати, що він красень. Навіть світлини підписувала: «Дорогому моєму Чучелу».
— Марічко, вибачте заздалегідь, якщо завдам вам болю цим запитанням. Але ж у гарного і талановитого актора напевно були шанувальниці. Можливо, він захоплювався сам. Що давало вам сили настільки жертовно кохати Івана?
— Всяке бувало. Спокою не давали. Навіть ночами телефонували додому, безпардонно, звертаючись до мене на «ти», вимагали покликати Івана. Але він навчив мене не звертати на це уваги. Говорив: «Ніколи не роби поспішних висновків. Нікого не слухай. Надумаєш бозна що, і може статися трагедія. Краще запитай у мене, я розповім сам». І справді розповідав, хоча інколи мені було не дуже приємно щось чути. Зате не існувало пересудів. Часом «доброзичливці» на кіностудії намагалися вкласти мені у вуха якусь новину, а я говорила, що знаю про неї. Їхньому розчаруванню не було межі.
— А що не могли б ніколи пробачити чоловікові?
— Звичайно ж, зради. Але, в принципі, Іван мене не зрадив. Інколи я щось надумувала собі, але він розкладав усе по поличках, пояснював свої вчинки, і я його розуміла. А буквально перед смертю сказав: «Я нікого так не кохав, як тебе. Раз і назавжди запам’ятай це. І ніколи не сумнівайся в мені».
— Хто з друзів допоміг вам пережити відхід Івана?
— Дуже допомогли Гаврилюки. Коли Іван ішов, розуміючи це, він сказав: «Вони не дадуть тобі пропасти». Так воно й є до сьогоднішнього дня.
— А я чула, що між двома Іванами існувало суперництво.
— Нісенітниця. Неправда. Це придумали недоброзичливці. Мій Іван був учителем Гаврилюка. І Гаврилюк завжди говорить про це з гордістю. Не можу не виділити Романа Балаяна. Іван перед смертю вже нікого не хотів бачити, але коли приходив Балаян, то дуже радів. Роман заскочить, побалакає, розповість, що відбувається в Києві, на кіностудії. І в Івана підносився настрій. Балаян узагалі, як кажуть, поза конкурсом. Він справжній. Інколи мене просять в інтерв’ю сказати що-небудь про нього. Але про Романа неможливо розповідати. Він настільки чистий, відвертий і правдивий, що словами важко це передати.
— Ваше коло спілкування обмежувалося лише друзями Івана?
— У мене були подруги — Валя Ковальська і Ніна Матвієнко, з якими я співала в тріо «Золоті ключі». Воно, до речі, також відбулося, завдяки Іванові.
«БІЛЬ ПО ІВАНУ ПЕРЕРІС У ТВОРЧІСТЬ»
— Тріо було створене вже після того як ви пішли з хору Верьовки, де пропрацювали 13 років. Це було ваше бажання чи чоловіка?
— Річ у тім, що колектив хору часто гастролював, ми рідко бачилися. Хоча я при першій-ліпшій можливості прагнула вирватися додому. Наприклад, коли ми переїжджали з міста до міста, у нас випадало по два-три вихідні. Я тут же зривалася до Києва, навіть не попереджаючи Івана. І, бувало, він іде додому, чує знайомі запахи в під’їзді, думає, а чого б це раптом, адже Марічка на гастролях. А я вже встигла прибрати помешкання, попрати, приготувати обід. І одного дня він сказав мені: «Може, підеш із хору, а то я як солом’яний вдівець. Начебто при дружині, а нібито й без неї». І я пішла. Років 10 не працювала, але жертвою себе не почувала. Той час, що я не концертувала, навіть пішов мені на користь. І вже після смерті Івана, коли я знову стала співати, то зрозуміла, що роблю це абсолютно по-іншому. І ставлення до пісні абсолютно інше. Напевно, біль по Івану переріс у творчість. Він мені допомагає й тут. Я вже випустила три сольні альбоми — «Прощаюся, Ангеле, з тобою», присвячений Іванові, «Ой, червона калиночко», «Буковино...», торік видано книгу його сценаріїв. До ювілею хочемо зробити фотоальбом. З коментарями, спогадами. Гадаю, це буде цікаво. На жаль, багатьох друзів сьогодні вже немає — Осики, Якутовича, Брондукова. Мрію про пам’ятник Іванові. Гадаю, він заслужив на це своєю творчістю. Якщо влада іншої думки, то можна поставити пам’ятник козакові Василю в образі Івана Миколайчука.
— У якому місці Києва ви хотіли б його бачити?
— Я думала про це. На Жилянській, де ми жили, є затишний скверик. Там мені б і хотілося зустрічатися з Іваном.
— Хоча в історії й не існує умовного способу, що б ви хотіли почути від своєї коханої людини в день ювілею?
— Іван зазвичай робив так (прикладає руку до серця). Підходив і цілував мене. І все. Любив повторювати речення: «Навіщо слова, хай губи заніміють, вони часом неправду говорять».
— А я хочу щиро побажати вам здоров’я і виконання всіх задуманих творчих планів. Повірте, що це правда. Гадаю, і читачі газети «День» із задоволенням приєднаються до моїх слів.
ДОВІДКА «Дня»
Марія Євгенівна Миколайчук (Марічка Миколайчук) народилася 8 квітня 1941 року в селі Витимівка Чернівецької області. Закінчила студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені О. Кобилянської. Була солісткою легендарного українського хору імені Г. Вірьовки. На початку 70-х разом з колегами по хору — Ніною Матвієнко й Валентиною Ковальською — організувала музичне тріо «Золоті ключі», яке виступає до цих пір. Вдова великого українського актора Івана Миколайчука.
