З особливим нетерпінням київська публіка чекала європейської прем'єри гостей - "То й що ж, що мокрий, мокрий бузок", яка відбулася в Грузії трохи більш як місяць тому. У виставі за п'єсою Лаши Табукашвілі трохи запоетизовано постали цілком пізнавані реалії й людські типи сучасної Грузії. У напівзруйнованому будинку, де постійно гасне світло, зустрілися старий інтелігент із комплексом спокути, дівчинка, скалічена випадковою кулею, та троє молодих людей, які залежно від настрою можуть то кайфувати з опієм, то вийти на вулицю й трохи постріляти. На жаль, основна колізія п'єси, пов'язана із прибуттям у товариство загадкової гості з іншого часу та іншої - гармонійно-щасливої - Грузії, дещо надумана й прямолінійно вирішена драматургом. Тому десь із середини майже чотиригодинного дійства хотілося зняти навушник й просто спостерігати за вправно зрежисерованою грою чудових акторів, котрим підвладний і камерний сценічний реалізм (поряд із експресивно-алегоричним епічним театром, що його продемонстровано у "Кавказькому крейдяному колі" та "Добрій людині з Сичуані" під час попередніх гастролей трупи в Києві 1995 року).
А ще захотілося знову подивитися виставу Роберта Стуруа "Макбет" - співзвучнішу, порівняно з п'єсою сучасного автора, не тільки вічності, а й сьогоденню.
Це той рідкісний випадок, коли художньо-філософська інтерпретація класичної трагедії настільки талановита й своєрідна, що видається найглибшим проникненням у задум самого Шекспіра. За усталеною сценічною традицією, Макбета почасти представляли чоловіком середнього віку та мужності, вчинками якого керує вольова та жорстока дружина. За Робертом Стуруа, головні герої - обоє молоді та дужі, що й обумовлює силу їх честолюбних прагнень. Макбет - Заза Папуашвілі довго вагається лише перед першим убивством, і саме в цей момент його страхи перебирає на себе закохана й чарівна леді Макбет - Ніно Касрадзе, яка ще просто не усвідомлює сутності зла. Надалі цей тягар гріха призведе її до божевілля, а чоловік, здійснивши кривавий вибір, вбиватиме з насолодою, майже з шиком, стане вбивцею-лицедієм, нарешті - філософом, котрий, знищуючи життя навколо себе і в собі, пізнає його абсурдність.
Усі актори у виставі - від центрального зіркового тандему до виконавця найдругоряднішої ролі - на межі емоційного вибуху. Вони не "перевтілюються" у своїх персонажів, а грають думку і пристрасть, однак при цьому притаманна кожному людська й артистична неповторність обумовлює унікальність кожної постаті в трагедії. Калейдоскопічний перебіг скульптурно-вишуканих і водночас надзвичайно динамічних мізансцен витворює бурхливий ритм вистави. Її епічну глибину розкривають геніальні у своїй простоті метафори: Макбет хапається за спідницю дружини й ховається за нею від привида Банко, піднімається на хисткому троні тирана під самісіньку стелю й звідти філософствує про небуття, грає у футбол відрубаною людською головою, можливо, навіть власною...
Так на очах глядачів знову відбувся Театр, справді: здатний, за Шіллером, бути школою народного духу.
СЦЕНА З ВИСТАВИ "МАКБЕТ"
