По-доброму слід було б розпочати цю рецензію цитатою з Гомера. Вмонтувати в текст скрепу гекзаметра.
Але що вирішує цитата вищого порядку в тексті, підпорядкованому прямолінійному сюжету, закону фабульної виразності? Є вона чи ні — лінія повинна залишитися непорушною, безперервною, мати початок і кінець. Цитата залишиться лише окрасою, декоративною деталлю, що передає сюжетну інформацію в дещо піднесеніший, ніж зазвичай, спосіб.
Саме так і звучить Гомер у фільмі Вольфганга Петерсена «Троя». Він украплений в прозаїчні діалоги, що належать, вочевидь, перу сценариста Девіда Беніофа. Бесіди суцільно піднесені — про відданість батьківщині та своїм бойовим товаришам, про смерть і життя, про безглуздість війни й підступність правителів. Одним словом, розмови, звичні для костюмованого, історичного, багатобюджетного кіно.
У «Трої» взагалі наявні всі елементи жанру. Пафос ситуацій, музики (композитор — Джеймс Хорнер), слів; вражаюча масовка, спецефекти; уроки фехтування; велика кількість знаменитих людей, м’язистих тіл, вродливих чоловіків і жінок. Є навіть щось на кшталт хеппі-енда для значної групи персонажів, які, за класичним каноном, так легко відкрутитися не повинні.
Найвідоміша персона, звісно, — Бред Пітт, який грає Ахілла. Знаменитий воїн вийшов лихим і невгамовним, навіть рухами він вирізняється серед інших: під час поєдинку ніби літає, але не у вульгарному «матрично-гонконгівському» стилі, а як реальний, просто надзвичайно спритний вояк. Але Пітт цікавий не лише в єдиноборствах. Усі його реакції дуже точні й виразні, однаково у скорботі чи безумстві бою. Він — жорстокий удачливий рубака з душею дитини, саме цим і цікавий. Його супротивник — Гектор — інший акторський успіх (Ерік Бана). Власне, Гектор і Ахілл і цікавлять авторів фільму найбільше, вони окреслені виразно і яскраво. Гектор — мелодраматичніший, він більше прив’язаний до життя, до землі, він — воїн, який утомився воювати. І хоча тавро Долі — на обох, у Гекторі-Бана приреченість зриміша.
На тлі зіткнення двох титанів інші образи, звісно, бліднуть, зливаються у вихорі маловпізнаваності. Навіть Патрокл (Гарретт Хедлунд) і Паріс (Орландо Блум) виглядають просто зменшеними Ахіллом і Гектором. У них своя доля, але мало власної плоті й крові: вони метушаться між двох армій, аби лише відтінити головне зіткнення. Міг би бути хорошим Одіссей (Шон Бін), але нічим, крім хитруватої усмішки, чесно кажучи, не запам’ятався.
Є ще одна опозиційна пара, потенційно дуже важлива, але по суті занапащена однозначним розставлянням акцентів. Наскільки самозакоханий, владолюбний і жорстокий Агамемнон (Бріан Кокс), настільки сповнений гідності й аристократизму Пріам (Пітер О’Тул). Але тут і близько немає тієї повноти природи героя, що сконцентрувалася в Ахіллі й Гекторі. Просто добрий цар і злий цар. Істотна відмінність є — Кокс бере характерністю й темпераментом, а О’Тул — досвідом (чого варта сцена в шатрі у Ахілла у другій половині фільму, коли невтішний правитель приходить просити тіло сина для поховання), і тому виглядає набагато цікавіше.
Про жіночі персонажі важко сказати щось, крім того, що вони вродливі й емоційні. Ні, й Єлену, і Полідору, і Брісіду грають дійсно хороші актриси (Діан Крюгер, Сірі Свеглер, Троянд Бірн); грають у рамках, прийнятих у звичайному драматичному жанрі. Не менше і не більше. До справжньої трагедії в кіно взагалі важко піднятися, але, наприклад, О’Тулу, Пітту й Бана вдалося до такої висоти наблизитися максимально, а от жіночі персонажі не підійшли навіть близько.
У фільмі всі наперед знають, що з ними буде. Петерсен і Беніоф усунули все, що так чи інакше могло би позбавити героїв вибору — Кассандру, богів, знамення, морських чудовиськ. І без пророчиці раз у раз звучать фрази, що ця битва залишиться в тисячоліттях, що про ім’ярек (частіше за все — Ахілла, зазвичай) пам’ятатиме не одне покоління. Тобто всі усвідомлюють свою історичну місію й заради неї, схоже, й воюють. Звучить часом до смішного наївно (в одному з останніх кадрів майнув Еней (Френкі Фітцджеральд), який обіймає підозріло знайомого сивоволосого старця). Однак фільм називається «Троя», а не «Іліада».
Власне, й знімався він, щоб показати жах війни — і водночас прославити героїв, байдуже з якого боку. І це вельми знаменно. Адже такі костюмовані колоси — прямі претенденти на «Оскара» — не знімаються просто так. Завжди є певне замовлення. Нині — замовлення на героїв. Не на війну, ні. Війни нині вистачає. Коли у світі знову загуркотіли гармати, знадобилися герої, люди честі, благородні правителі й бездоганні лицарі. Хоч би на екрані (при всіх відмінностях недавній і невдалий «Останній самурай» — у тому ж ряду).
Адже Троя — перша, по суті, війна, про яку пам’ятає людство. От і намагаються люди, вже вкотре, виправити все від витоків, щоб сьогодні було не так страшно...
