Дитяче дозвілля в Києві забезпечують більш як півсотні державних і комунальних центрів, не беручи до уваги філій, клубів за місцем проживання, предметних гуртків у школах. Головна задача цих закладів, звичайно, — організувати позашкільний час дітей цікаво й пізнавально. Але поза тим, саме підліткові клуби допомагають дітям знайти своє покликання в житті, досягти успіху в певній творчій сфері. Ще 2003 року міська влада зайнялася покращенням умов роботи клубів, розвитком їхньої матеріально-технічної бази, і одним із перших у поліпшених умовах запрацював підлітковий клуб «Надія».
Із квітня 2004 року «Надія» працює у приміщенні колишнього дитсадочка на Оболоні. На ремонт будівлі місто виділило понад 350 тисяч гривень, а разом із реконструйованим приміщенням викладачам та дітям дісталися нові меблі й обладнання. Сам клуб існує мало не споконвіків: тільки нинішній директор, Галина Кирилівна, пропрацювала на цій посаді 26 років. Нині тут навчаються 450 школярів, у 17 гуртках викладають досвідчені педагоги, психологи, юристи. Діти мають широкий вибір: іти до вокального колективу чи до студії авторської пісні; вивчати англійську мову чи цілих сім дисциплін за програмою підготовки до школи; зайнятися спортивними вправами чи податися до танцювального гуртка. Не обділені увагою і дорослі: для молодих батьків у клубі є школа батьківства, уроки планування сім’ї, а коштують заняття у середньому від 30 до 60 гривень на місяць. Одним із найбільших гуртків клубу на сьогодні є танцювальний, куди тричі на тиждень приходять близько 70 дітей. Танцювальний колектив «Арго» незабаром відсвяткує своє перше п’ятиріччя, а тим часом діти вже мають чималий досвід участі в різноманітних конкурсах і цілу колекцію нагород із міських та всеукраїнських фестивалів.
Як відомо, участь у гуртках з наймолодшого віку — трьох- чотирьох років — впливає на малюків позитивно, розвиває пам’ять, стимулює загальний розумовий розвиток і навіть може вплинути на весь подальший розвиток маляти. П’ять років тому гурток мав у своєму складі три групи серед дітей віком від 8 до 14 років. Тепер до танцю залучають і молодших — чотирирічних. Свого часу до танцювального колективу додалася й група дорослих — батьків тих школярів, що відвідували заняття. Катерина Гейнч, викладач танцю в «Надії», має значний досвід у бальних, народних і сучасних танцях і навчає вихованців у сучасному естрадному стилі, котрий розкомплексовує дітей і дозволяє їм вільно почуватися як на шкільній сцені, так і на дискотеці. «Танець — це не просто хобі, це такий стиль життя, — говорить пані Гейнч. — Виходити на сцену чи танцювати на природі, під час відпочинку — це вже не має значення, коли в танці розкривається особистість».
Для найменших, хоч яких активних, година однотипних рухів зазвичай є важкою — тож для них розроблені спеціальні вправи й танці в ігровій формі. У старших програма кожного року ускладнюється, репертуар — розширюється. Ті, хто робить більші успіхи, потрапляють до основної групи, виступають на конкурсах. На звичайні заходи, до шкіл чи міських показів самодіяльності залучають усіх-усіх, навіть групу дорослих. Єдине, з чим часом бувають проблеми — так це з костюмами. Якщо і викладач, і діти разом розвивають акторську майстерність і вчаться імпровізувати, то вигадати й виготовити вбрання для виступу куди складніше. Допомагають уже не стільки діти, скільки батьки: шукають серед «своїх» мам таких, що вміють шити і можуть домовитися, добирають тканини й замовляють пошив за власні кошти.
«У нас немає проблем відставання від програми — дівчатка дуже стараються, — говорить Катерина Гейнч. — Поки не вивчимо того що треба, поки не затанцюють — далі нічого вчити не будуть». Батьки ж розповідають, що діти здебільшого дуже переймаються своїми успіхами, аж до того, що танцюють вдома: за хатньою роботою, за обідом або за уроками. Але розкривати особистість у танці, як не прикро, здебільшого приходять дівчатка. Кого приводять батьки, «щоб виробити поставу», «вирівняти плечі», хто приходить сам — треба кудись подіти енергію. «Приводять і хлопчиків, але це в наймолодших групах, — розповідає Катерина. — Коли підростають, починають соромитися «жіночого колективу», коли щось не виходить, шукають інші захоплення».
Виховувати малюків непросто: сильні характери треба приструнити, не зламавши, спокійних — розворушити, вередливих — заспокоїти. Але ще не було такого випадку, щоб комусь відмовили в навчанні чи відрахували: талант, хоч трошки, але є у кожної дитини, питання тільки в тому, як правильно «витягти» його нагору.
