Нещодавно пройшов VI Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця. Головою журі цього разу був славетний український композитор Мирослав Скорик, чия музика вже багато років звучить у мистецькому просторі Києва, України та світу. Ренесансна всеосяжність його діяльності, заслужена популярність та захоплене визнання хвилюють уяву: Скорик — народний артист України, завідуючий кафедрою історії української музики НМАУ ім. П.І.Чайковського, професор, секретар Спілки композиторів України, член-кореспондент Академії мистецтв України, лауреат державної премії ім. Тараса Шевченка, кавалер ордену «За заслуги», голова одного з найпрестижніших українських фестивалів «Київ-музик-фест»... Крім того, Мирослав Скорик далеко не вперше виступає як «суддя» виконавського конкурсу. Отже, як голова журі конкурсу, Мирослав Михайлович визначив керівні критерії відбору найкращих учасників:
— Спеціальних критеріїв немає... Я намагався сприймати все разом — і техніку, і виразність, і зміст; грубо кажучи, музикальність — те, що справляло на мене враження. Тільки «гола» техніка без душевного проникнення не привертає уваги, але без техніки знову-таки не можна. На конкурсах, безперечно, помилятися небажано, хоч який би ти був глибокий артист.
— Як ви охарактеризували б стан сучасного академічного, професійного мистецтва?
— Це питання досить глибоке, про це можна довго говорити... З одного боку, академічне виконання, академічне мистецтво прогресують, зростає техніка. Навіть з цього конкурсу видно, що молоді виконавці дуже добре володіють технічними засобами. А з другого — академічне мистецтво стає більш елітарним, хоча в цьому нема нічого поганого. Жаль, безперечно, що сучасне академічне мистецтво не те що зупинилося у своєму розвитку, але мало охоплює твори більш сучасних композиторів. Все ж таки сучасне академічне мистецтво не потрапляє у виконання, у репертуар, у записи на компакт- диски та платівки; 50 чи навіть більше процентів — це тільки класика, а музика другої половини ХХ століття займає десь 5%. Це дивна ситуація, і хто у цьому винен — не так легко розібратися. Тому що винні й самі композитори, винні й засоби масової інформації, які нав’язують старе й не люблять чогось нового. Композиторам непросто пробитися в таку обойму, завоювати визнання.
— Чи могли б ви виокремити когось з композиторів цього періоду (другої половини ХХ століття), які вам найбільш цікаві, чиєї музики вам не вистачає у сучасному виконавському просторі?
— Таких немало композиторів і в Україні, і в світі, мені складно зараз назвати когось, бо решта можуть образитися. Можливо, вони ще навіть невідомі... Але я б не хотів конкретизувати.
— Ви займаєтесь викладацькою діяльністю. Які перспективи ви бачите для молодих композиторів зараз? Чи можуть вони заробляти на життя цією діяльністю?
— Це дійсно дуже непросто, навіть неможливо заробляти тільки композиторською діяльністю, але так є у всьому світі. Композитор може тільки тоді отримувати гідні гонорари, якщо виб’ється через жанр естрадної музики, кіно- або розважальну музику. Таких композиторів навіть у цілому світі дуже мало.
— У вас є цікаві студенти, які вас надихають?
— У мене і були, і є талановиті й дуже перспективні студенти, їх досить багато. Як їх доля складається — то вже інша справа... З тих, хто в мене вчився, я можу назвати багато навіть таких, що вже досягли результатів: це той же Станкович, Карабиць, Зубицький, Верещагін, Шумейко, Степурко. З молодших — Анна Гаврилець. У мене вчилися такі навіть модерністичні, як кажуть, композитори. Зараз я знов когось забуду...
— Які цікаві випадки ви можете пригадати з власної студентської молодості?
— Спочатку я потрапив до Людкевича. Він мені сказав, щоб я ліпше продовжував навчання як теоретик. Можливо, тоді так і було, й він був правий... Згодом я потрапив до іншого педагога — Симовича. У той час ми, студенти, почали захоплювалися сучасними звучаннями в музиці, як то кажуть; це було якраз відкриття нових композиторів... Симовичу не подобалося, що я оптимістичне щось писав, і він зробив висновок, що я просто неталановитий. Потім, коли я закінчив консерваторію, то в аспірантурі вчився ще у Кабалевського...
— Чи можете ви пригадати враження від перших виконань власних творів?
— Наприклад, колись, як я вчився у Львові, у нас в гостях у консерваторії був Дмитро Шостакович. Він мене відзначив, сказав, що йому сподобалися мої твори. Було приємно, що моєю дипломною роботою в консерваторії диригував сам Микола Колесса — досить відомий майстер; він готував її як диригент і гарно виконав. Це були зворушливі моменти. З приємністю згадую навчання в аспірантурі в Кабалевського. Він до мене дуже гарно ставився і був прекрасним педагогом. Пам’ятаю, як диригентство мені викладав французький диригент і композитор Ігор Маркевич...
— Ви викладач деспотичний чи, навпаки, м’який зі своїми учнями?
— Я намагаюся ніколи не нав’язувати своє бачення студентам, і тому у мене навчаються різні композитори. Це стосується й піаністичної техніки, техніки композиції. Переважно я вчу студентів техніці композиції, яка залишається незмінною уже сотні років. Змінюються лише засоби виразності, стилі, але композиторська техніка лишається такою ж. Без неї не можна осягнути ніяких звершень, якщо не володієш основами — технікою побудови музичного матеріалу. Коли я тільки почав викладати, то був більш вимогливий, а тепер менше...
— А чому?
— Різні обставини... Наприклад, останні роки взагалі студентська дисципліна стала гіршою. Зараз неможливо вплинути на учня. Я роблю зауваження, а він їх не виконує. Скажу раз, двічі, тричі, і коли він не робить висновків, то я кажу: роби, як хочеш, це твоя справа. Хоча деяким студентам впертість йде на користь: робить їх самостійнішими. Я намагаюся дати студентам технічні навички та, безперечно, також звертаю увагу на засоби вираження музичного матеріалу. Студент не може одразу кидатися у експериментаторство. Він повинен спочатку оволодіти законами класичного мистецтва: класичного — це включаючи ХХ століття. Бо зараз є такі композитори, які не зможуть навіть написати диктант, щоб здати сольфеджіо. Ви здивовані, що таке може бути? Неймовірно, але факт! Якщо б у Спілці композиторів усіх композиторів змусили написати двоголосний диктант, а хто не напише — звільнили б, то я впевнений, що половину моїх колег уже виключили б зі Спілки.
— Особисто на вас, на ваш душевний стан та творчу діяльність впливають соціальні обставини реального життя? Чи ви існуєте в паралельному світі як творча людина?
— Бувають різні події, обставини, щось діє, але якось опосередковано. Сумніви, тривоги відкладаються, а потім виливаються через деякий час у музиці.
— Тобто відомий, популярний композитор може втриматися від тісної взаємодії з владою?
— Жити в вакуумі неможливо, якісь контакти, безперечно, є, але митець повинен зберігати самостійність. Я майже ніколи не був пов’язаний якимись спеціальними замовленнями. Хоча бували часи, коли нас просто змушували писати до якоїсь дати, події, або тему давали. І якщо не напишеш, міг мати великі неприємності від влади.
— Творити на замовлення важче, ніж писати за власним бажанням?
— У мене були різні випадки. Бувало, що за замовленням виходило дуже гарно, а часом не міг навіть ноти написати — кудись тікало натхнення... Хоча, на мою думку, композитор повинен вміти все писати: на замовлення чи натхненний своєю музою. За кожний твір ти несеш відповідальність перед слухачем. Віками більшість композиторів писали на замовлення. Наприклад, Бетховен майже всі твори написав на замовлення й за гроші, Чайковський так само робив, а яку чудову спадщину нам вони залишили!
— Ви пам’ятаєте момент, коли відчули: я композитор?
— Фактично я з шести років знав, що буду композитором. Бо з дитинства почав писати музику. Коли я поступив у музичну школу, то легко було вчитися. У мене був гарний викладач з сольфеджіо, який заохочував мене до написання музики. Правда, був і такий період, коли я кидав музику, нічого не писав. Це було пов’язано з політичними обставинами: сім років я провів в Сибіру, а там було тяжко вчитися музики.
— З чим це було пов’язано?
— Зі сталінськими репресіями. Я з 1947 по 1955 рік жив на засланні. Фактично я — сибіряк. Там пройшла моя свідома молодість. Там здобував освіту, вчився у музичній семилітці. Але там були гарні викладачі (як і ми, репресовані), яких доля закинула до Сибіру з різних кінців колишнього Радянського Союзу. Наприклад, моя викладачка з фортепіано була з Москви... До речі, в музичній школі я трохи вчився грати й на скрипці...
— Може, там серед репресованих була культурна еліта?
— Важко сказати «еліта». Ми жили в маленькому містечку, — яка там еліта... Скоріше люди з поламаними долями, але їх не скорили обставини...
