«Дивись, дивись — Ужвій», — підштовхували одне одного затяті київські
театрали, супроводжуючи невідпорної краси актрису від Хрещатика до скверу
перед театром імені І. Франка. Її грою в трагічній ролі матері у фільмі
«Райдуга» був уражений американський президент Дуайт Ейзенхауер. Геніальний
поет Павло Тичина не пропускав жодної прем’єри з її участю і присвятив
їй натхненні рядки. Славетний письменник Джон Бойтон Прістлі, побачивши
її в «Загибелі ескадри», увірвався за лаштунки, вигукуючи: «Справжня революціонерка!
Тверда, непохитна, відверта!» В експансивної кінозірки Франчески Гааль,
яка побачила Ужвій у виставі «Багато галасу даремно», мимоволі вирвалося:
«Бачити її у шекспірівській Беатріче — бути присутнім на святі істинного
мистецтва».
Упродовж кількох довоєнних і повоєнних десятиліть Наталія Ужвій була
першою українською артисткою — за вдачею, вірністю акторському покликанню,
за масштабом таланту. Увінчана всіма державними відзнаками, вона ще за
життя стала легендою. Сьогодні ж, в історично-культурній ретроспективі,
постать артистки може сприйматись (особливо тими, хто не бачив її на сцені)
і як емблема соцреалізму.
То хто ж вона — Наталія Ужвій в історії українського театру, в гіркому
досвіді наших нескінченних переосмислень? Виходитимемо з того, що її життя
в мистецтві — це доля таланту в цупких обіймах епохи, суперечливий, драматичний
і не до кінця збагнений вияв індивідуальної мистецької правди в облудному
часі. Маю на увазі не стільки наявність чи відсутність внутрішніх суперечливостей
у біографії Н. Ужвій, — нам не дано цього знати, — скільки розбіжність
між реальною долею, життям, що відбулося, і долею ймовірною, гіпотетичною,
яка могла розгорнутися, якби... Якби не «задушили» «Березіль»? Якби Наталія
Михайлівна повела себе інакше на тих зборах харківської трупи, в кабінеті
заввідділом агітації і пропаганди ЦК КП(б)У Андрія Хвилі, коли вирішувалась
доля Курбаса? Виникає й інше запитання: яка, зрештою, міра особистої ініціативи
артистки у відступництві від Курбаса? Де вона діяла щиро, від себе, і що
змушена була говорити з примусу? Знову-таки не нам судити. Особисто я не
став би дорікати Галілеєві за те, що він не наслідував Джордано Бруно.
Сталося так, як сталося. І от по один бік лишилися її другий чоловік
Михайль Семенко і Микола Куліш, Лесь Курбас, березільські шукання, які
дедалі віддалялися від неї, стаючи ледь не історією чужого життя. І по
другий бік — невблаганна реальність, із її жорстоко-переможною ходою, театр
франківців, приречений на лідерство, і вона, актриса, яка призначена лідером.
Ужвій судилося стати окрасою театру Корнійчука, великого міфотворця радянської
доби. Вона зіграла в його п’єсах десять ролей. І всі вони, як на мене,
з розряду найневдячніших — суцільні ходячі доброчесності. Але в тому й
парадокс, що саме ці ролі уславили артистку. Не в останню чергу тому, що
оживити, одухотворити ці ролі могла тільки актриса такого таланту.
Ну скажіть, будь ласка, як можна виправдати таку репліку: «Які слова,
слова які знайти, щоб зрозумів ти партію керманичів?» Ужвій, надягаючи
шкірянку, вимовляла їх так, що ні в кого не виникало сумніву ані в щирості
комісара, ані в самій більшовицькій правоті. Або така майже анекдотична
репліка: «Міцна сім’я — міцна держава. Руйнуєш сім’ю, сучий син, підриваєш
і державу». Та Ужвій виголошувала ці слова з таким непідробним обуренням,
гнівом, болем, зневагою, що глядачі вірили і цій, м’яко кажучи, небезсумнівній
сентенції.
Наталія Ужвій — яскрава представниця акторської школи переживання. За
нормативами цієї школи, актор має пропустити через себе все, що грає, спроектувати
обставини чужого життя на себе й надихатися при цьому глибоко особистими
мотивами. Це вміння дуже прислужилося Наталії Михайлівні під час виконання
«ідейних» ролей. Як Корнійчук надихався ідеєю створення еталонної радянської
п’єси, так Ужвій натхненно, образ за образом, ліпила на франківській сцені
«галерею повнокровних і художньо переконливих образів радянської жінки».
Спочатку — жінки-революціонерки, далі — жінки-трудівниці, потім — жінки-матері
і, як апофеоз, — Матері-Батьківщини.
Але ж не тільки Корнійчука грала Ужвій! Найкращі свої ролі зіграла вона
у класиці. Трагедійна Анна в «Украденому щасті» І. Франка, буфонна Москальова
в «Дядечковому сні», за Ф. Достоєвським, підступна Єлизавета в шиллерівському
«Доні Карлосі», азартна Городничиха в гоголівському «Ревізорі». Однією
з мистецьких перлин артистки стала роль Марини Мнішек у пушкінському «Борисі
Годунові». Який витончений за психологічною мінливістю малюнок, барокове
нюансування художніх штрихів. І інтонації, які сміливо можна було перекласти
на нотний стан: поллється мелодія.
1933 року Наталія Михайлівна Ужвій зіграла совісливу дівчину-підлітка
Маклену Грасу в останній виставі курбасівського «Березолю». Владарювала
протягом усього життя на франківській сцені. А однією з останніх її ролей
стала старомодна, відчужена від буденної суєти Войницька у виставі Сергія
Данченка «Дядя Ваня».
