Закривається, застібається в театрах України черговий сезон. І найбільш оригінальною та свіжою естетичною ознакою сценічних підмостків буремних 2004—1905 років став «стьоб». Поки що це сленгове молодіжне слівце беру в лапки. Та, мабуть, дуже скоро доведеться писати без них. Схоже на те, що на наших очах нарешті вбивається в колодки, тобто визріває і поширюється новий мистецький стиль епохи зламу тисячоліть.
Я, з покоління дітей війни, довго допитувалась у своїх юних студентів, що воно таке — стьоб. Їхні мимрення, гримаси, жести і зойки спробувала перекласти на мову зрозумілих слів і понять. Вийшло, що це особливе світобачення, парадоксальний, скептично-жартівливий ракурс погляду на життя, іронічне осміювання усталених істин, святинь і традицій. Своєрідне опробування будь-яких канонів «на зуб». Якщо вони витримують цей іспит, цей сміховий тест на міцність, вони залишаються святинями, істинами і традиціями, переходячи таким чином у вічність, в скарбницю досвіду і духовних цінностей цивілізації. Якщо мистецький дослід зі стьобними реагентами заперечує і зневажає ті чи інші поняття і застарілі істини — з ними легше розлучитися, скоріше звільнитися від них, оновившись і надихнувшись несподіваними відкриттями досі незнаних, несподіваних фарб у палітрі життя.
Та виникає тривожне і складне питання: як розрізнити «стьоб» оновлюючий, той, що розчищає свідомість від застарілого мотлоху, і «стьоб» руйнівний, цинічний, що навпаки, захаращує душу уламками дійсних святинь, друзками правдивих істин, плідних естетик. Ці «стьобні» уламки ще недавно міцних підмурків не тільки не відкривають душі світла в кінці тунелю, а ще й завалюють вихід, плутають, дезорієнтують свідомість.
Як на мене, рятує в цій ситуації культура, почуття міри, відповідальності та власний позитивізм митця, що заходився «стьобатися» або «проколюватись».
Наразі час тепер такий: багато що треба переглянути, перетрусити, провітрити і в житті, і у власній свідомості. А сміючись, легше розлучитися зі своїм минулим — мудро сказав колись старий дисидент Карл Маркс. От і заходилася жартувати і сміятися більшість українського люду — вся країна за животи хапалася з наколотих апельсинів і американських валянок перед автобусами з вояками, озброєними бойовими набоями. Від душі стьобався київський Майдан помаранчевої осені-зими — і вистояв, і переміг, і сказав на весь світ по-одеськи: «таки так»! А хто не стьобався, хто похмуро, надто серйозно і навіть загрозливо чіплявся за минуле, той програв.
Театр, з притаманною йому чутливістю, ловив цю хвилю народного настрою. Хтось піймав її суть, а хтось тільки форму, та стьобних вистав у театрах України значно побільшало. Ось у Луцьку Мартин Боруля носить кошики-хабарі опудалам-лялькам на ієрархічних чиновницьких сходах, під час антракту в ліжку на авансцені солодко спить п’яний Націєвський, а впритул до Борулі весь час вештається, винюхуючи, що воно таке — панство, — наймит Трохим. У фіналі Націєвський посяде чиновницький верх, а Трохим єдиний з усіх присутніх захоче бути паном, бодай при панах, заснувши в мріях за величезним письмовим столом Мартина. Знаючи історичну перспективу хама, що таки доліз до пана, стає страшно смішно, навіть смішно-страшно (режисер Петро Ластівка).
Добре згадується недавнє враження — «Любов у стилі бароко» Я. Стельмаха за мотивами того ж К. Карпенка-Карого у Донецькому музично-драматичному театрі — карколомна клоунадна акробатика, постійні «приколи» в поведінці й деталях, в перипетіях сюжету створювали захоплююче видовище (режисер Андрій Бакіров). Хіба що в наступних виставах — «Дванадцята ніч» У.Шекспіра та «Недоумкуватий Журден» М.Булгакова — актори театру та режисери Андрій Бакіров та Олександр Аркадін-Школьник, відчувши особливий смак до стьобу, трохи передають куті меду, і тому ці вистави дещо втрачають легкість вишуканої іронії, виправдану точність екстравагантності, але все одно належать добротному «стьобу».
Елегантно «стьобається» навіть такий вишукано-медитативний театр, як «Vie» на острові Хортиця (режисер Віктор Попов). Іронічна псевдо-індійська стилізація «Дерева перетворення» М. Гумільова доповнилась вже відвертим драматургічним стьобом французької «Бомби» Мішеля Фора — карикатурою на щасливе сімейне життя фермера, що таки купив на останні гроші ядерну бомбу і після того, як підірвав набридлих сусідів, смачно снідає з дитиною і дружиною, тільки всі вони в протигазах... А втім, популярна в ХХ столітті і ще не вичерпана драматургія абсурду — це ні що інше, як тотальний стьоб.
Недарма так досконало звучить п’єса С.Беккета «Чекаючи на Годо» у виконанні талановитих акторських залишків Київського Експериментального театру під керівництвом Анатолія Петрова і за участю Олексія Вертинського, що приєднався до тих, кому дав притулок на Малій сцені Молодий театр. Наразі доля цього, кинутого колись Валерієм Більченком напризволяще, колективу теж абсурдна: їх поєднали з віртуальним, тобто існуючим лише на папері та в амбітній уяві режисера Валерія Пацунова театром «Золоті ворота». Комусь з адміністрації спало на думку запрягти разом «коня и трепетную лань» — типовий стьоб, тільки життєвий, в стилі діяльності нинішнього Міністерства культури і ще чогось.
Наразі, елементи стьобу прослідковуються у виставах багатьох театрів України — Донецька і Маріуполя, Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Павлограда, Запоріжжя, Львова, Луцька, Івано-Франківська, Тернополя, Чернівців... Не оминули стьобу і «великі кораблі» — Національні театри столиці. Франківці потрясли світ оновленою музично і режисерські «Наталкою-Полтавкою». Я теж, як більшість українців, маю до «Наталки» особливий сентимент. І одержала величезну радість від прикольного оформлення вистави А ндрієм Александровичем-Дочевським. І рамочка на всю сцену з квіточками типу «Привіт з Полтави (Києва)», і річечка з пароплавчиком «Котляревський», а качечка з каченятами чимчикує до води під ногами персонажів, і криниця з водою вище землі — нахилився і вже топись, і стріха, ще й тиночки з перелазами, та панський занедбаний лев спить на галявині мармуровим сном, і зелень дерев нанизана на театральну сітку, як у моєму дитинстві... Отак би й дивилась і мліла, мліла і дивилась, нащо мені ті артисти? Щоправда, Наталка гарно і смішно заспівала-заскиглила хіп-хопну новинку про те, що горе її не минуло — чого тоді, питається, так легко згодилась на Возного?
На жаль, далі зі мною мало не трапилась істерика — добре, мала в руці пляшку «Спрайта», було чим заливати вогонь душі! Чим я гірша за фанатів Олега Скрипки (вони теж з пляшками), що вихилявся і корчив гримаси, думаючи, що він геніально грає Виборного. А вогонь палав, бо кінці з кінцями у мене на виставі не сходились. З дріб’язку починаючи — на сцені клубочиться шалений дим від хати, горить, знацця, а ніхто там і не почухався. А мені з залу бігти далеко. Хор (чи мікро-масовка) з симпатичних дівчат і хлопців ніякого відношення до дії не мала, але ходили по сцені справно, навіть трохи танцювали і, здається, ще трохи співали. Та потряс мене сам Скрипка (Виборний) з гітарою, з баяном, а Возний (П. Панчук) ще й на трубі — вуха закладало, а ще хлопчик чубатий щось дуже народно-естрадне зіркове представляв. Просто тобі як у театрі, що його Петро у Полтаві бачив. Тож Скрипка... Спершу думала, що він геніально творить карикатуру на нову владу — на ногах ледве тримається, хода дивна, наче спотикається повсякчас, тіло йому корчиться на всі боки. Ну, думаю, сміливець який, опозиціонер. А потім за народ «обидно стало» — то хто ж ми такі, що отакого Виборного вибрали собі на голову?
Наразі, жарти набік. Вистава «Наталка-Полтавка» в постановці московського режисера російського виховання Олександра Анурова, родом, щоправда, з Києва, є лише претензією на стьоб. Як на мене — підкреслюю, на моє особисте сприйняття, — вийшла зла сатира на дурнів-українців, що легко відмовляються від свого слова, нездатні на опір, корисливі й егоїстичні. Знаєте, сміятися над собою таки треба вміти і сміти — це можливо тільки тоді, коли маєш надійну опору у власній душі, маєш почуття гідності, честі й певності в життєвій силі. Та комусь ця дешева франківська попса сподобалась — на здоров’я, рада за вас.
Мені ж більше до вподоби прем’єра Театру імені Лесі Українки «Весь Шекспір — за один вечір». Режисер Віталій Малахов, здається, аж помолодшав, «проколюючись» на Подолі «Недоумкуватим Журденом» Мольєра-Булгакова (віртуозна імпровізаційна робота дуету М. Сіпливого — С. Бойка в головних ролях) та всім Шекспіром одночасно в центрі Києва. Солідні актори Олександр Гетьманський, Сергій Озиряний, Олександр Бондаренко, Віктор Алдошин та приєднана до них молодь жартували над Шекспіром гамузом, над театром як таким, над нами, глядачами і над собою так запально, весело і доброзичливо, що в такій обгортці особливо ласо проковтувались мудрі сентенції великого барда. Тут були і дружні шаржі на Майдан, на те, що «Нас багато і нас не подолати» (а таки не подолати), коли ми разом з Шекспіром. Тут було почуття міри в усіх шалених перебільшеннях. Тут на вашу голову падали парадокси, як гвіздки, а ви з того тішились.
Сценографія і костюми Олексія Вакарчука були чимось середнім між середньовічними театральними візками- педжентами і сучасною упаковкою оптових товарів. Театральна «кров» лилася потоком, актори імпровізували текст, читали монологи, гралися з глядачами, а зал відповідав охоче і розкуто, затихаючи на вічних істинах вічних текстів...
Один солідний глядач мого віку скептично запитав: чи не нагадує мені все це дійство КВН? Нагадує, сонечко, нагадує: вони однієї природи, вони всі з родини Стьобу — тобто з волі, зі сміливості, з віри в краще майбутнє.
Посміхаймося, бо ми того варті!
