Грішна я людина, до цього часу не можу забути однієї образи.
Кілька років тому в мене гостювала американська журналістка, за походженням
ірландка і, природно, католичка. Відвідати Свято-Успенську Києво-Печерську
Лавру вона захотіла не лише з туристської цікавості. І в Ближніх печерах
без найменшого натяку на дороговкази ми одразу ж заблукали: потрапили до
тієї частини, яка начебто призначена тільки для віруючих. У самій цій практиці
немає нічого страшного, у паризькій Нотр- Дам теж резервують територію
власне для тих, які моляться. Однак навколо будь-якої католицької святині
панує дух доброзичливості та залучення кожного профана залежно від його
бажання, отож із «порушниками» поводяться по можливості м'яко. Тут же,
у Лаврських печерах, із темряви виринули двоє мордоворотів (іншого слова
я навіть не збираюся шукати) у підрясниках і виштовхали нас утришия. З
того часу я нарешті ясно уявляю собі, що значить «виштовхати втришия».
Бійки як такої не трапилося лиш тому, що мені не спало на гадку чинити
опір: я пам'ятав, ДЕ ми знаходилися. Вони — ні. Відтоді мене довго святині
не вабили.
Та нещодавно знову трапилися гості, вже православні, але
з Франції. Згнітивши серце, я вирушив із ними знову до Лаври. Цього разу
відділяти вівці від козлів у печерах поставили юного послушника. Він із
першого погляду оцінив нас, без найменшого вагання визначив: «Вам сюди»
— й пустив по малому, туристському колу. Осторонь від нас залишилися мощі
засновників монастиря Антонія та Феодосія; літописця Нестора; чорноризника
Іллі Муромця; Євфросінії, княжни Полоцької; іконописця Аліпія, якому янголи
дописували ікони; смиренного Миколи Святенника, онука Ярослава Мудрого
і лаврського воротара; схимника Федора, діда князя Костянтина Острозького;
цілителя Агапіта, який лікував князя Володимира Мономаха... Юний регулювальник
відсік нас від них як негідних. Навмисне відставши від гостей, я поставив
йому невинне запитання: «Ну добре, не про мене йдеться, але отого немолодого
пана ви чому не пустили?» Юнак готував відповідь недовго: «А відразу видно,
хто молиться, а хто просто так».
«Той немолодий пан» був мій батько, який навчив мене перших
молитов на ніч, який почав брати мене на літургію з двох років (і запевняє,
що я вистоював усю службу), який з раннього дитинства прислужує в церкві
й співає в хорі, який усе життя прожив у злагоді зі своєю вірою і, в моєму
уявленні, якраз і є тим самим справжнім православним, освіченим, щирим
і непоказним, що їх небагато мені пощастило зустрічати потім у дорослому
житті.
Однак, поглянувши в очі регулювальнику, я одразу ж зрозумів,
що розповідати йому все це було б безглуздям. Не сподобалися мені його
очі. А тут ще увагу відвернув зовсім зелений охоронець порядку. Років йому
було на вигляд десять, і він діловитим баском прикрикував на паломників,
котрі проходили мимо. Звідкіля він тут узявся, невідомо, але відчував себе
по-хазяйськи: робив зауваження він явно не вперше, і отримував від цього
видиме задоволення. Підростає, підростає юна зміна...
Щоб урівноважити «конфесійний» відтінок досади (все-таки
Лавра — обитель Української православної церкви Московського патріархату),
пригадаю, як не так давно у Володимирському соборі (де, як відомо, кафедра
Патріарха Київського та всієї України-Русі) якась черниця вигнала на вулицю
заплакану жінку з такими словами: «грішила, тварюко, тепер не відмолиш».
Жінка, зауважимо, була одягнута за всіма правилами: з покритою головою,
без косметики, без вільності у крої та кольорі одягу, а плакала всього
лиш від відчаю за сина, який в армії потрапив до госпіталю внаслідок нестатутних
відносин. Зайшла перед всеношною тихенько свічку поставити, от і поставила...
Тепер вона до церкви не скоро завітає, і хочу бачити того, в кого не забракне
духу її засудити.
Усвідомлюю, що наведеними випадками нікого не здивуєш,
і кожен бажаючий може збагатити особистий досвід, варто переступити поріг
майже будь-якого храму. Скарги на грубість чути звідусіль. Того вилаяли
у відповідь на невинне запитання, тому на рівному місці зробили зауваження,
у того начебто «не там» поставлену ним свічку на очах згасили й викинули,
до того присікалися, що мало хреститься, тому нав'язали повний набір послуг,
у того на панахиді виправили ім'я покійної... Грублять «постійні» парафіяни,
грублять батюшки й чомусь матушки, які почувають себе господинями у парафіях
чоловіків. Жодна неотесаність і ніяковість людей, котрі вперше переступають
поріг храму, не виправдовує такої поведінки. Що народ наш хамуватий, не
я перший помітив. Що він буває недоброзичливий, нетерпимий, замучений поголовно
«комплексом вахтера» — видно будь-кому. Та що варто розбудити в ньому,
в народі, інші риси, властиві йому споконвіку: чуйність, доброту, здатність
поважати навіть те, чого не розумієш! Невже Церкві як організації, зрештою,
як ієрархічній структурі, що піклується про душевне здоров'я народу, це
не під силу?
Нехай хтось скаже, що згадана проблема далеко не найзлободенніша
у житті Церкви. Чимало знайомих мені киян, втомлених від хамства, знаходять
якусь парафію у передмісті чи в навколишніх селах, де настоятелем — розумний,
добрий батюшка і де, відповідно, зовсім інша атмосфера, їздять туди у неділю.
Вони, звісно ж, є, але шукати їх — це вже свідома поведінка, чого не від
усіх можна вимагати. Для інших же церква починається й закінчується радісними
або сумними оказіями, у проміжку між якими їхнє релігійне, містичне почуття
знаходить вихід у ворожках, гороскопах, езотериці, еклектичних ошматтях
буддизму, Блаватській, Реріхах, заїжджих євангелістах (про це нижче) —
у чому завгодно, лише не у тому вченні, що прийшло на цю землю тисячу з
надлишком років тому й визначило її подальшу долю.
Чим зайнята в цей час православна церква, вірніше, церкви,
я не беруся судити. Очевидно, будуються. Очевидно, воюють між собою — це
те, що видно неозброєним оком. Але також неозброєним оком видно, що в суєті
зростання та взаємних нападок вони прогавили найважливіше, вже прогавили.
Яка частина зі знов охрещених стає постійними парафіянами? Яка частина
молиться, дотримується обрядів, регулярно поститься, сповідується і причащається?
Нарешті, скільки з них стали християнами не по букві, а по духу Закону?
Освячення офісу, магазину, складу, автомобіля, шинку —
це заняття, безперечно, підтримує Церкву. Може, заради кінцевого блага
варто навіть заплющити очі на абсолютно непристойний розмах подібної комерції.
Гірше, коли треби — хрещення, вінчання, відспівування — стають основною
формою пастирської діяльності для священнослужителів і майже єдиною формою
прилучення до церкви для вчорашніх атеїстів. У церковному житті України
відсутній, по суті, інститут турботи про оповіщених, тобто людей, які тільки
приходять до Бога. Нетерпимість, фундаменталізм, нездатність гідно вирішувати
міжконфесійні конфлікти, нарешті, нехтування реальними турботами та потребами
пересічних парафіян — жодна з цих установок не буде коштувати українському
православ'ю так дорого, як презирство до тих, котрі заходять до храму випадково,
з цікавості, з моди чи «задля годиться» тощо.
Нетерпимість — це окрема тема. Що робити, якщо «екуменізм»
для наших ієрархів і богословів — синонім єресі, а Микола Бердяєв і о.
Олександр Мень — суть єретики? Якщо в іконних лавках удень із вогнем не
знайдеш праць о. Сергія Булгакова, о. Павла Флоренського, о. Георгія Флоровського,
зате продаються брошурки за 70 копійок під назвою «Таємниця Ізраїлю» та
«Католицизм — язичництво у християнстві»? Тут проблема навіть не в тому,
як поставлене запитання (зрештою, для кожного православного представники
інших конфесій — «інославні» за визначенням), скільки в інтонації. Нещодавно
у газеті один московський священик розповідав, як він, подорожуючи по Італії,
заходив до тамтешніх храмів. Бачачи людину в рясі, католицькі прелати тут
же, з порога пропонували йому відслужити разом із ними месу. І абсолютно
щиро не розуміли його відмови, а він, бідолаха, не міг пояснити причину,
оскільки будь-яке зрозуміле пояснення у цих ситуаціях, із цими людьми звучало
б недоречно.
Кажуть, нетерпимість — супутник не стільки істинного глибокого
знання, скільки звичайного неуцтва. Не буду сперечатися. Адже не секрет,
що більшість нашого духовенства не може похвалитися блискучою освітою.
Можливо, для когось виявиться несподіванкою, що до семінарії приймають
після восьмого класу, і там майбутні диякони, а згодом священики не проходять
курсу загальноосвітніх дисциплін. Навчання в духовних академіях далі продовжують
одиниці. З чого випливає, що наші пастирі в масі своїй темніші за свою
паству, бо в нас обов'язкова загальна, хоч якась середня освіта. І посилання
на недавній комуністичний гніт нікого не повинне переконувати. У тій же
Румунії, не менше нашого змученій чаушесківським соціалізмом, 80 відсотків
священиків — випускники академій.
Я це все до того, що немає чого дивуватися успіху безлічі
проповідників, які говорять російською чи українською з акцентом (серед
них, до речі, є чимало пройдисвітів, а чимало й добросовісних, самовідданих
людей), ці хоч дають людям реальну втіху й реальну підтримку. Щось, напевно,
і забирають.
Хочу запевнити, що скрупульозно описав тут свої особисті
враження, нічого не прикрасивши. Отож, як навмисне, того самого дня біля
виходу з Лаври ми зустріли двох ангелоподібних підлітків, хлопчика й дівчинку.
Вони привіталися, усміхнулися і вручили по листівці. Це було запрошення
на концерт таких же променистих створінь, п'ятьох сестричок і братиків
у віці від трьох до тринадцяти років, які співають, як було написано, «сучасну
техно-, хіп-хоп і реп-музику». І на звороті — тексти їхніх пісень. Я спочатку
навіть не зразу зрозумів, про що йдеться, поки не прочитав:
І, знаєте, мабуть, до них прийдуть.
Хто вважає, що я це все вигадав, щоб ефектно закінчити
замітку, може сам початувати біля входу до Лаври.
