Перед початком демонстрації перед глядачами виступив відомий кінознавець, автор монографії «Історія українського кінематографа», український парижанин у третьому поколінні Любомир Госейко, який розказав чимало цікавого про режисера стрічки Олександра Довженка та непросту долю його картини «Земля», яка нині увійшла до десятки «Кращих фільмів усіх часів та народів». Картину демонстрували із французькими субтитрами, а музичний супровід підібрав, написав і виконав, зробивши український акцент, піаніст-віртуоз, акомпаніатор Опери-Гран’є Мирон Митришин. Треба зазначити, що глядачами «Землі» були не лише наші колишні співвітчизники, діти та онуки емігрантів, а й також чимало французів, які цікавляться нашою країною, політикою, культурою та мистецтвом (зокрема, серед гостей Кіноклубу був колишній французький посол Філіп де Сюремен).
Лишилися записи О. Довженка про те, як народилася ідея створення фільму «Земля». Поштовхом послужила маленька замітка в газеті про загибель сільського комсомольця. За те, що він проклав на полі першу борозну, його вбили кулаки. Як писав 6 травня 1929 р. Олександр Петрович, «вночі думав про долю того хлопця, його похоронах. Домовина на плечах селян. Яблука торкаються його мертвого тіла. А через кілька днів до сценарію написав ще один епізод смерті діда. Помирає, а навколо плоди осені — яблука, груші»... Довго режисер шукав назву стрічки. Навіть збирав знімальну групу і пообіцяв тому, хто придумає кращу назву — премію, але попередив, що назва повинна бути в одному слові. 18 травня Довженко написав: «Знайшов! «Земля» і тільки «Земля». Ясно, точно і конкретно»!
Основні натурні зйомки проходили на Полтавщині (с. Яреськи), потім кілька епізодів дознімали на Київщині та у Сухумі. Головного героя Василя зіграв актор Семен Свашенко, роль Хоми — Петро Масоха, дід (Микола Надемський)... У масових сценах знімалися місцеві селяни.
«Начинаем готовить съемки похорон Василия, все до мелочей продумать, учесть, — писав Довженко. — Хочу, чтобы все, кто пойдет за горобом убитого Василия, поняли и пережили, что его смерть — не только горе для семьи, друзей, это горе для каждого честного хлебороба... Я пригласил народный хор с родины Шкурата из Ромен. Хор будет начинать петь, а за ним запоют все...
Сегодня была главная съемка фильма — похороны Василия. Все село пришло с желанием сделать все как можно лучше. К похоронной процессии присоединились люди с базара. Пели мою любимую песню «На городі верба рясна».
Разом з композитором Д. Блоком режисер зробив музичну партитуру до картини. До речі, пісня «Про вербу» прозвучала у композиції, яку підготував Мирон Митришин на кіноперегляді у Культурному центрі.
Кіноповість «Земля» — перший фільм автора про колективізацію села та останній фільм німого кіно. Стрічка вийшла на екрани у 1930 році, а незабаром її заборонили...
Кульмінацією фільму є поява на селі трактора, яким головний герой Василь Трубенко розорює межі у єдине колгоспне поле. Саме це і породить конфлікт куркуля Хоми з Василем... Спочатку техніка лякає людей, а потім за трактором селяни біжать з радісними посмішками на устах, та раптом він стає (закипіла вода у радіаторі). Що робити? Повідомляють про надзвичайну ситуацію голові колгоспу, а він кричить: «Цього не може бути! Трактор не може стати!» і звітує у район по телефону: «Трактор у повному порядку»! Цей епізод дуже красномовний: голова обманює начальство, як і вся радянська влада запевняла протягом семи десятиліть увесь світ, що в СРСР все гаразд! От вам і прозорливість кінорежисера. Фільм «Земля» висвітлює багато парадоксів життя людей радянської доби, а саме головне — він дає можливість глядачам самим оцінити вчинки героїв...
Після закінчення сеансу всі, хто був у залі, встали, плескали у долоні і дякували Любомиру Госейку та Мирону Митровичу за те, що вони познайомили їх із кіношедевром. Цікаво, як живо реагували глядачі не тільки під час демонстрації стрічки, а й після перегляду, емоційно обговорюючи побачене...
«День», користуючись нагодою, поспілкувався з паном Госейко. Він народився в сім’ї українських політичних емігрантів у Парижі і все життя прожив у французькій столиці. Сьогодні месьє Любомир Госейко — відома особистість: славіст, кінознавець, член Французької асоціації дослідження історії кіно та Національної спілки кінематографістів України. Три роки тому на Міжнародному фестивалі «Молодість» у Києві він презентував кінeматографiчну хрестоматію «Історія українського кінематографа» (1896—1995 рр.), яку видало видавництво «Kino-Коло».
ЗАХІДНИЙ КІНОЗНАВЕЦЬ ЗІ СХІДНОЮ ЧУТТЄВІСТЮ
— Пане Любомире, чому для програми Кіноклубу ви вибрали фільм Довженка «Земля»?
— З’явилася нагода показати картину у форматі кіноконцерту. До речі, ми показували у минулому році першу довженківську версію, а нині продемонстрували відреставровану копію 1971 р., яка поновлена Центром Довженка (Київ). Ми хочемо привернути увагу відвідувачів Кіноклубу до найрезонсніших українських картин. На мій погляд, музична інтерпретація Мирона Митровича додала національного колориту фільму. Цей піаніст — мій товариш ще зі студентських часів. Ми разом мріяли створити Кіноклуб у Парижі, який нині існує при Українському культурному центрі. На наші програми приходять різні глядачі, не лише українці і французи, а й росіяни, які живуть і працюють у Парижі.
— Знаєте, коли ми спілкувалися з деякими французами, то нас запитували: «Скажіть, а українська мова така ж, як і російська?»
— Якось історично склалося, що французи більше знають про Росію, а нові країни колишнього СРСР для них — маловідома земля. Наші батьки казали, що Франція — русофільська держава, та все ж потихеньку ситуація змінюється. Відколи Україна з 1991 р. стала незалежною, французи почали цікавитись, але у періоди, коли є цікаві події, моменти політичного, соціального або культурного значення. Наприклад, видання української книжки у Франції. Сьогодні Україна не є правовою державою. У Парижі бачать, що деякі українці ще самі не визначились, чого прагнуть: йти вперед чи оглядатися назад, дослухатися до слів сусідки — Росії, тобто робиться багато несерйозних речей... Факт є фактом, що частина громадян України не знає і не хоче знати українську мову, то чому ви тут, у Парижі дивуєтесь на запитання: «Українська мова така ж, як і російська»? Французи свою мову захищають. Вони є патріоти, а українці дуже довго жили у складі імперії (спочатку російської, потім радянської), і цей шлейф меншовартості й досі за нами тягнеться. Втім, я вважаю, що якщо є незалежна держава Україна, то вона має плекати свою мову. Це процес складний — і не одного року. Дуже добре, що прийнято закон про дублювання фільмів українською мовою. Поступово, цеглина до цеглини виросте фундамент, на якому буде стояти гарний і міцний будинок під назвою Україна. Я в це вірю.
— Вашу «Історію українського кінематографа» критики називають «унікальною». Її ви спочатку написали по-французьки.
— Перший раз книжку в 2001 році видало французьке видавництво «A Die». Другий раз монографія була представлена у Києво-Могилянській академії. Коли в Україні зацікавилися моєю книжкою, то після переговорів видавництво «A Die» безкоштовно передало права на «Історію українського кінематографа» видавництву «Kinо-Коло». Посольство Франції в Україні та міністерство закордонних справ Франції посприяло цьому.
Український кінематограф (із 1896 по 1995 р.р.) подано у семи розділах: «Початки кінематографа в Україні», «ВУФКУ» (Всеукраїнське фотокіноуправління), «Від розкуркулювання до соціалістичного реалізму», «Сталінське кіно», «Відлига», «Застій», «Від перебудови до незалежності», тобто я намагався дати розгорнуту картину стану українського кіно. Над українським перекладом працювали майже три роки. Перші два розділи я переклав сам, а над п’ятьма іншими працював мій колега зі Львова Станіслав Довганюк. Знаєте, я вважаю, що він зробив велику помилку — виїхав із Франції, потім працював на «Мосфільмі», перекладав французькі стрічки. Станіслав — дуже цікава особистість, але у колишньому СРСР він не зумів розкрити свій талант... До речі, на обкладинці французького видання «Історії українського кінематографа» кадр із фільму Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона». А коли перевидавали книжку українською, я наполіг, аби на обкладинці був кадр зі стрічки «Кам’яний хрест»: людина іде по кам’янистій землі із мішком перегною на плечах. Я в цій людині вбачаю себе. Можливо, тому, що роблю важку роботу — розповідаю про українське кіно французам, які дуже часто асоціюють його з російським; у Парижі майже не знають про українських кінорежисерів. Маю надію, що книжка трохи відкриє завісу, а також дасть інформацію кінокритикам для роздумiв про український кінематограф.
До речі, у монографії подано недавно виявлені у Марселі документи, котрі підтверджують, що два кінооператори Люм’єрів уперше показали знамените «Прибуття поїзда» на території України. Це відбулося в Одесі у 1896 році, незабаром після демонстрації картини у Парижі. Дослідження поля українського кінематографа охоплює сто років після цієї події. Моя книжка — це світосприймання західного кінознавця, але зі східною чуттєвістю...
УКРАЇНСЬКЕ «ЗЕРНО» У ФРАНЦІЇ
— На ваш погляд, нині українська діаспора у Франції асимілюється чи українці все одно лишаються українцями?
— У Франції є дві українські діаспори: стара (так звана політична) і нова (ті, хто працюють, вчаться та інші). Діаспора дуже мало організована. Стара поступово вимирає, а ті, хто приїхав не так давно, крутяться, заробляючи гроші, й дуже рідко збираються на різні заходи. Можна сказати, що наш Кіноклуб — поки єдина «вітрина» Українського посольства у Франції. Шкода, що українці за кордоном не такі активні у Парижі, як, наприклад, у Італії, Іспанії, Португалії, Америці чи Польщі. Там вони мають свої ЗМІ (газети, журнали, радіо і телепередачі), окремі громадські організації. На мою думку, сьогодні повторюється те, що було після Першої світової війни, хоча наші прадіди тоді були політичними емігрантами, а так як російська еміграція в той час була сильнішою (більш визнаною французькими інстанціями), то українці лишилися на другорядному плані. Хоча були особистості, які мали вплив, наприклад, вчені та митці: їх слухали, бо французи були в них зацікавлені. Можна пригадати, що легендарний Винниченко писав і друкувався у Франції. Ми пишаємося, що дочка київського князя Ярослава Мудрого Анна стала королевою Франції, але навіть це завжди подавалося істориками як російська сторінка...
Я вважаю, що треба мати закорінення в університетах, наприклад, у Національному інституті східних мов (Париж), де функціонує кафедра української мови, хоча там нині небагато навчається студентів (більше у Сорбонні). Шкода, що тут не пропагують професори, що українську можна вивчити у Франції. На жаль, мало є новин з України. Як правило, про події дiзнаємося через інтернет, а не через пресу чи ТБ. У нової хвилі представників діаспори немає свого часопису, і це велика проблема. Існує лише «Українське слово»... Треба, щоб українська преса була ширше представлена у Франції. Через супутник чимало людей дивляться «1+1», «5 канал», але це не молодь, а представники середнього віку. Тобто, як бачите, французьке інформаційне поле майже не засіяне українським «зерном» новин. Втім, я оптиміст і вірю, що у майбутньому Україну чекають світлі часи.
