Серед інформації, яка біжить по подолу телеекрану, око вихопило — кияни висловилися за знесення «Арки дружби народів». Я точно киянин і точно не висловлювався з приводу знищення будь-яких пам’ятників без глибокої дискусії, широкого обговорювання, професійних оцінок подій і персон, яким вони присвячені. Бо сенс не в знищені фігур, конструкцій, написів. Якщо фактами, логікою, праведними аргументами не розчавлено їхні ідеологічні фундаменти, нічого хорошого з цього не виросте. Історія залишає на піску життя озерця пам’яті. Ті, що зберігаються, — мають бути кристально чистими, мутні — висохнути разом з усією їхнього внутрішньою каламуттю.
Життя неможливе без блага пригадування так само, як і без необхідності забування.
Що пам’ятати, а що забувати — це моральний суд кожного і усіх, усіх і кожного.
Саме цей суд формує спільноту, оскільки індивідуальне згадування не існує поза соціальним контекстом.
Практично усі пам’ятники Сталіну знесли однієї ночі. Така була воля політбюро КПРС, яке вибило собі право вирішувати за всіх. Було б добре, якби весь народ України вирішив однієї ночі знести усі пам’ятники Леніну. Передуюча дискусія десь закінчилась би раніше, десь пізніше — але рішення було б глибоко аргументованим навіть для найвірніших ленінців. Викорінення комунізації процес болючий, важкий, небезпечний. Якщо він відбуватиметься так само, як радянська комунізація, то призведе до розбрату, диктатури, вибору між волею і безпекою існування.
В 1919 році голова реввійськради Л.Троцький приїхав до Києва. Полум’яно виступав із балкону Оперного театру і так надихнув жити по-новому, що Київ за ініціативою «свідомих мас» ледь не перейменували на Троцкиїв.
Пропозиція перейменувати аеропорт «Бориспіль» на честь К.Малевича — ідея прекрасна. Наш всесвітньо знаний земляк поки що мало в кого за кордоном асоціюється з Україною.
У 2008 році я був режисером відкриття пам’ятного знака К.Малевичу у формі куба в алеї по вулиці Володимиро-Либідський, де народився геніальний художник. Знак виготовив і встановив своїм коштом архітектор Д.Антонюк. По одному боці вулиці був паркан, який загороджував новобудівлю, і на ньому ми розташували 36 копій картин художника. Під час репетиції до мене із суворим виглядом підійшла купка жінок. Запитали, чому без їхнього дозволу встановлюють щось невідомо кому. Я відповів, що це пам’ятник Генію і якщо вони тут живуть без його дозволу, то можуть позбутися квартир. Вони дуже швидко зникли.
Повертати знаменитим славоукраінцям пам’ять походження справа важлива. Та чи робимо ми достатньо, щоб знання про них в Україні було по-справжньому поширеним.
Зник балетний конкурс, названий на честь киянина Сержа Лифаря, героїчною наполегливостю організаторів ледь жевріє Конкурс піаністів ім. В.Горовця, великий період творчості якого також пов’язаний із столицею України. Радію славі «Гоголь-фесту», який точно не менше знаний московського «Гоголь-центру», який звичайно акцентує російськість українського генія.
Пам’ять відкриває канали бачення минулого. З історією не воюють, її вивчають — казали древні. Ми творимо свою долю. Без вміння витягувати з цього процесу радісний сенс даремно сподіватися надихаючого результату. Радіти життю на тлі катастрофи, а як іще назвати те, що робить з країною війна, — теж подвиг.
Тому «Арка дружби народів» сьогодні нагадує про підступність гасел, про зраджену багатовікову довірливість українців, але може стати живим пам’ятником дружбі справжній, яку виявили до нас народи усього світу.
Може, по арці запустити актуальну відеоінформацію про братську позицію, солідарні кроки, фінансову допомогу. Додавати до існуючих фігури представників дружніх народів. Можливо, кожну акцію на підтримку України відзначати виконанням національних музичних творів благодійників, і ще багато чого потужним креативом творчих спілок, усім миром придумати, щоб відновити віру у справжнє братерство, щоб зерна нашої симпатії, довіри, відкритості до всього людства дали щасливі плоди долі України.
Сьогодні існує кілька гіпотез етногенезу українців. За теорією автохтонності М. Грушевського, етнічна основа українців складалася з населення часів пізнього палеоліту, яке проживало на території України. Є теорія незалежного розвитку східнослов’янських народів, а є й версія зародження українців, росіян, білорусів з єдиної древньоруської народності. Наш культурний самозахист полягає не тільки у збереженні й поважному ставленні до себе і своїх витоків, але так само — в пошані до культури інших народів. Чому б Києву не заявити себе колискою слов’янських народів, столицею 350-мільоного слов’янства, яке проживає в усьому світі?
А може, у Хрещатому парку встановити ще десятки арок дружби народів. Цілий купол дружби народів! І казали б у світі — українці дуже дружелюбний народ. От зерно цієї нації і запорука її щасливої долі.
