У виставі «Севільський цирульник» Дж. Россіні головні партії виконають солісти Національної опери України: Володимир Опенько (Фігаро), Ольга Нагорна (Розіна), Микола Шуляк (Альмавіва), Сергій Магера (Базіліо), Сергій Скубак (Бартоло), Людмила Циган (Берта), щоб вшанувати пам’ять блискучого українського баса Василя Іларіоновича Пазича. Цей вечір розпочне довготривалий мистецький проект «Золоті голоси Київської опери», мета якого — згадати видатних вокалістів, які працювали на цій сцені в 1950—1990-х роках.
Василя Пазича обожнювала публіка. У 1960—1970-х співак входив до кола золотого вокального сузір’я басів, репрезентованого такими іменами, як Іван Паторжинський, Борис Гмиря, Андрій Кикоть... Усього у доробку Василя Іларіоновича було понад п’ятдесят оперних партій!
Він закінчив Харківську консерваторію 1955 року і вже через рік заспівав Тараса Бульбу на київській сцені. А невдовзі Пазич зачарував слухачів вокально-сценічними інтерпретаціями образів Карася в «Запорожці за Дунаєм», Виборного в «Наталці Полтавці», Тура в «Богдані Хмельницькому». Щороку доробок митця поповнювався кількома новими партіями світового і вітчизняного репертуару. Творча натхненність Василя Пазича поєднувалася з досконалою вокальною майстерністю, артистизмом та сценічною культурою. Так, в «Мазепі» він співав трагічну партію Кочубея, в «Євгенії Онєгіні» — аристократично-вишуканого Греміна, в «Царевій нареченій» — Малюту, в «Князі Ігорі» — Кончака, а в «Аскольдовій могилі» — Невідомого. Василь Іларіонович був дуже ефектним і самобутнім Мефістофелем у «Фаусті», Нілакантою в «Лакме». І водночас творив динамічними вокальними барвами партію Бориса Тимофійовича у першопрочитанні на київській сцені диригентом К. Симеоновим та режисером І. Молостовою однієї з найскладніших опер ХХ століття — «Катерині Ізмайловій» Д. Шостаковича. Композитор, побувавши на прем’єрі, дуже високо оцінив виконавську майстерність Василя Пазича. Послухавши у виконанні українського баса «Патетичну ораторію» в концертному залі Ленінградської філармонії, композитор Г. Свиридов був у захоплені.
Старше покоління глядачів і сьогодні згадує потужний і тембрально красивий, багатий обертонами і наповненістю звучання голос Пазича. Голос, який для співака, без перебільшення, — все! Це настільки тонкий інструмент, який, образно кажучи, неправильним налаштуванням можна зіпсувати і навіть знищити. Василю Іларіоновичу дісталася саме така нещаслива доля. Дирекція ставила співака на різні партії, які не завжди підходили йому за теситурою, і вокаліст поплатився найголовнішим — своїм голосом! Партія Бориса Годунова для баса-профундо для Василя Іларіоновича стала фатальною! У 45 років, тобто у самому розквіті, співаку довелося робити операцію на зв’язках, після якої на оперній кар’єрі він поставив хрест. Та Пазич не зламався, перелаштувавшись на камерне виконання. З успіхом багато гастролював, брав участь у багатьох концертах та фестивалях. Після роботи у Київській філармонії бас працював солістом Центрального ансамблю пісні і танцю групи радянських військ у Німеччині. Але то вже були зовсім інші сторінки творчої біографії співака...
Вивчаючи біографії відомих українських співаків ХХ століття, ловлю себе на думці, що майже всі вони — більш і менш талановиті, знані та великі майстри — жили неначе в золотих клітках. Визнані публікою, досить часто пещені владою, непогано забезпечені матеріально, вони, однак, не мали найголовнішого — змоги вільно і повністю реалізувати себе в улюбленій справі. У радянські часи перебували під ідеологічним пресингом, хоча, здавалося б, яка ідеологія може бути в оперному театрі (?), де панує музика Верді, Леонкавалло, Пуччіні, Чайковського, Лисенка, Римського-Корсакова, Шостаковича! І хоч то була золота доба української вокальної школи та, на жаль, надто обмежена у своєму творчому вияві за кордоном, де могла б робити справжній мистецький фурор.
